Коли Марії було тридцять три, вона поїхала за кордон. Від болю в горлі стискало, коли прощалась із дітьми. Синові було десять, донечці – сім. Чоловік уже пів року як зник у невідомому напрямку, лишив лиш борги і жменю образливих слів.

– Мамо, а ти нам що привезеш? – питала Катруся, тримаючись за її пальто.

– Цукерки, доцю… і ляльку, – з усмішкою відповіла Марія, хоча в середині було пусто.

Почалося її життя по валізах. Спершу – Польща, потім Італія. Робота важка: прибирала, мила, готувала. Перші роки усе йшло на дітей: купити шкільну форму, новий рюкзак, заплатити за репетиторів, куртки, чоботи. Потім – на медичні довідки, заняття, подарунки до свят. Грошей ніколи не вистачало. Здавалось, що вона кидає їх у бездонну яму.

– Маріє, а ти хоч трошки відкладаєш? – питала її сусідка по кімнаті Антоніна.

– Та колись почну… Хай діти на ноги стануть.

Вони виросли. Вже були студентами. Тарас обрав IT, Настя – медичний. Обоє пишались, що мама тягне їх самотужки, але рідко дзвонили. Часу не вистачало. І це було як дрібна сіль на рану.

Щоночі вона шукала їх обличчя у снах. Приїжджала додому раз на рік – на два тижні. Діти обіймали, але вже були чужими. І чужа була їй хата: стара, з протікаючим дахом. Грошей вистачало тільки на невеликий косметичний ремонт.

Минуло двадцять років. У Марії почалися проблеми з самопочуттям – з’явилась біль у спині, варикоз, запаморочення. Але вона все ще мила, прала, годувала.

Одного разу в неділю вона сіла з калькулятором. Порахувала, скільки заробила за ці роки. Це була величезна сума. Але де вона?

– Я купила Тарасу ноутбук, камеру, ще щось… Потім Насті на курси… ремонт у гуртожитку… А ще весілля… – перелічувала подумки.

І зрозуміла: у неї нема нічого. Ні власної квартири. Ні заощаджень. Ні навіть гарантії, що завтра буде їй де спати.

Коли вона приїхала додому останній раз, було тихо. Діти вже жили окремо. Син – у столиці. Донька – в іншому місті. Вона приїхала у порожню хату. Стала дзвонити дітям.

– Мамо, ну ти ж не ображайся, – сказала Настя по телефону. – В нас ремонти, кредити, та й чоловік не любить, коли хтось постійно живе з нами.

– А ти, Тарасе? – тихо спитала вона сина.

– Мамо, ну я ж казав – у мене невелика квартира, нам самим місця мало, куди ще й тебе? Там і дитина, і Наталя…

Вона лишилась у селі. Кімната з сирими кутами, стара пічка, надщерблений кухоль.

Марія зрозуміла, що сама у всьому винна, що нічого зараз немає, на ній – лише стара хатина. Все інше, за що вона платила, – записане на дітей. Просто так вийшло. Бо вона сама так робила. Все – для них. Собі – нічого.

У селі вона зустріла Ганну – колишню подругу. Та колись поїхала теж на заробітки, але повернулась за десять років, купила квартиру, відкрила магазинчик.

– Я тобі казала, Маріє… Вони виростуть. І будуть тебе любити, але кожен матиме своє життя. А ти?

– А я все втратила, Ганю…

– Не все. Поки живеш – маєш шанс.

Тепер Марія в’яже. Робить маленькі речі – серветки, шкарпетки. Продає на базарі. Має пару сусідок, з якими п’є чай. Читає повідомлення від онуків. І має тиху мудрість у погляді.

“Жінка може витримати все. Але тільки тоді, коли не забуває про себе.”

Вона не жаліє, що віддала себе дітям. Але якби могла повернути час назад – хоч трохи, вона б подбала і про себе. Купила б невеличку квартиру. Відклала б на старість бодай трохи, щоб зараз не стояти на базарі з шкарпеточками. І берегла б себе більше.

Допомагати дітям – свята справа. Але не треба жити лише заради чужого щастя. Бо прийде день, коли захочеш відчути своє. І важливо, щоб воно в тебе було.

Джерело