— Як будете відшкодовувати? — запитала невістка, пильно дивлячись на свекруху.

— Що відшкодовувати? — здивувалася Поліна Василівна.

— Будинок сам згорів! Ніхто його не підпалював!

— А де докази? — запитала Люда.

— На дачі були ви і ви, — вона вказала на свекруху, — і ще Микола.

— Людочка, вибач! Ми не хотіли! Ми випадково! І взагалі, воно саме!

— А що сталося? — не розуміючи, запитала Люда.

— Ми ж ненадовго відлучилися, всього-то на пару годин, — заливаючись сльозами, продовжувала голосити Поліна Василівна.

— На річку пішли, — вставив слово Антон Іванович.

— Ну, годин п’ять, але не більше ж! — Поліна Василівна штовхнула ліктем чоловіка під ребро. — А воно … та й дощу давно не було! Що з погодою відбувається?

Сльози висохли, а на обличчі була досада.

— Людо, ти пробач нас,заради Бога! Ми не хотіли! — кивнув Антон Іванович. — Само якось сталося! Ми ж на Кольку залишили, а він до продавчині в магазин втік!

– Мамо, тату, а що сталося? – вийшов до батьків Петро. – І чого гаром несе?

– Пробач нас, Людмило! – Поліна Василівна хотіла впасти на коліна, але Антон Іванович її втримав. – Дача згоріла!

— Мамо, ви що? — здивувався Петро. — Ви нашу дачу спалили? Навіщо?

— Петре, ми не хотіли! — голосила Поліна Василівна. — Само якось!

— Мамо, якщо це жарт, то він не смішний! — вимовив Петро і глянув на дружину.

Люда стояла бліда. Ще трохи і зомліла б.

— Сину, вибач, — Антон Іванович улесливо посміхнувся. — Ми не спеціально, просто так вийшло.

— Тату, як у вас так вийшло?…

– А місця там гарні! – схлипнула Поліна Василівна.

– Я знаю, – хрипло промовила Люда. – Це ж будинок моєї бабусі. Був. А на цьому місці всі предки по материнській лінії жили.

Будинок разів десять перебудовувався! Там історії років у триста! – Люда нервово ковтнула.

— Моя мама, коли вийшла заміж, вони з татом такі гроші витратили, щоб реставрувати його!

Щоб був, як за юності моєї бабусі! За старими фотографіями! Там же, як у давнину будували! А піч дід сам перекладав!

— Піч залишилася! — закивала Поліна Василівна. – Її якщо відмити, як нова буде!

– Дякую вам, – загубленим голосом промовила Люда. – Мені треба прилягти.

Вона пішла в кімнату і закрила за собою двері.

– Мамо, – Петро прошепотів, – ви навіщо дачу спалили?

— Петре, ми не спеціально! Вона сама! — виправдовувалася Поліна Василівна.

— Що значить, сама? — продовжував шепотіти Петро. — Ти з мене дурня не роби! І що там Колька робив? Домовлялися ж, що ви там будете з татом удвох!

Просто відпочинете на природі, на річку сходите, по лісу погуляєте і все!

— Ми і гуляли, — відповів Антон Іванович. — А Кольку з собою взяли, щоб він нашу квартиру, поки нас немає, не розніс!

— Ну, супер! Квартиру він не розніс, він нашу з Людою дачу спалив! Так виходить?

— Тобі ж кажуть, сама вона згоріла! А нас взагалі вдома не було!

— Розкажіть мені ще, що вуглик на килимок, а там і вогник!

Батьки Петра хотіли щось заперечити, але він на них шикнув, бо з кімнати, куди пішла Люда, долинув її голос:

— Так, мамо! Тепер немає бабусиного будинку! — пауза. — Я сама в шоці! — пауза. — Я розумію, мамо, що це історія! Що ти кажеш? — довга пауза. — Добре, я так і скажу!

Люда вийшла в коридор:

— Як будете відшкодовувати? — запитала Люда, пильно дивлячись на свекрів.

— Що відшкодовувати? — здивувалася Поліна Василівна. — Будинок сам згорів! Ніхто його не підпалював!

– А де докази? – запитала Люда. – На дачі були ви і ви, – вона вказала на свекрів, – і ще Коля.

І ніхто з вас не вміє користуватися пічкою. А вас Петро мав попередити, щоб ви її не розпалювали!

– Так холодно вночі! – вигукнула Поліна Василівна. — Ми що, замерзнути мали?

— А вас туди одних ніхто пускати не хотів, але вам же захотілося! І так захотілося, що ви Петру лисину проїли!

Я його пожаліла, коли вам ключі передавала! А ви мені дачу спалили! Висновок?

— І який же? — з викликом запитала Поліна Василівна.

– А такий, що я завтра викличу поліцію, яка, я впевнена, встановить неправильне використання печі, що і спричинило пожежу!

І платити ви будете за законом, згідно з постановою суду!

– Але ми ж нічого не підпалювали! – вигукнула Поліна Василівна.

— Ви, може, і не підпалювали, а за свого сина ручаєтеся? Якщо він винен, нехай він платить!

У будь-якому випадку, при вас дача згоріла, а це майно моє і мого чоловіка! Ви завдали нам фінансової шкоди. Я вимагаю відшкодування!

— Петре, а чого ти мовчиш? — вигукнула Поліна Василівна. — Ти будеш спокійно дивитися, як твоя дружина з нас гроші вимагає?

— Мамо, взагалі-то, це дача, яку нам подарували батьки Люди. А по суті, це її майно. Тим більше, це їхній родовий будинок.

А якщо ви його спалили, то повинні виплатити збитки!

— Ах, ось ти як заспівав! — Поліна Василівна примружилася. — Швидко ж ти під свою дружину підлаштувався! І мати тепер тобі не потрібна, і батько — не указ! І брата ти взагалі за родича вважати перестав!

— Мамо, або по-доброму, або через суд! — сказав Петро.

Поліна Василівна розвернулася і штовхаючи перед собою свого чоловіка, покинули квартиру.

— А я тобі казала, що твої батьки великі любителі чужого майна, а якщо їх кишені торкнеться, то… ну, ти сам бачив…

За місяць до весілля Люда почала помічати за майбутньою свекрухою зайве завзяття. Підготовка до весілля – справа непроста, і будь-яка допомога стала б у нагоді. Але Поліна Василівна рвалася до грошей.

До речі, вона на весілля сина не дала ні копійки. Сказала, що у неї молодший син не влаштований і тимчасово без роботи. Хоча по Миколі було видно, що працювати він не хоче в принципі.

А гроші на весілля заробляли Петро і Люда. Хоча без допомоги її батьків не обійшлося. Люда була молодшою дочкою, а старший син давно жив своїм будинком і господарством.

— Діточки, ви ж всі в хвилюванні! А люди зараз такі, ще обдурять! Ви краще гроші мені передайте, а я буду розплачуватися! — вмовляла Поліна Василівна.

Люда ввічливо дякувала, але відмовлялася:

— Гроші на картці, а оплачуємо за надісланими рахунками. Не вийде їм нас обдурити.

— І все, чи що, з картки? — сумнівалася Поліна Василівна.

— Так, мамо, — підтверджував Петро. — Ти не хвилюйся!

А чого їй було хвилюватися, гроші, за великим рахунком, не її. Тільки до сина заходити за частиною його зарплати вона не забувала. Як вона казала:

— Це данина поваги до матері! Ти ж все ще живеш у моєму будинку, а там і світло, і вода, і газ! Мати не може всіх тягнути!

Хоча Петро і з’являвся на пару днів на тиждень, але справно відраховував мамі її «податок».

Люді і ця ситуація не подобалася зовсім. Але, поки вона в наречених ходить, її слово проти слова матері — ніщо! А коли дружиною стане, тоді буде видно!

Підозри з приводу жаги майбутньої свекрухи до чужого отримали перше підтвердження, коли потрібно було оплатити послуги кондитера за весільний торт.

Цей платіж треба було зробити готівкою, щоб ціна стала трохи нижчою. І потрібно було завезти гроші особисто.

Тут Поліна Василівна і зголосилася.

Правда, Петро при ній зв’язався з кондитером і уточнив суму. Поліна Василівна скривилася, але гроші, копійка в копійку, взяла і поїхала.

А ось потім від кондитера дізналися, що приїхала мама Петра з татом і братом. І почали сумніватися:

— А чи хороший торт вибрали молоді? А чи смачний? А які ще є варіанти?

Кондитер, щоб не псувати стосунки з майбутньою свекрухою замовниці, розповів історію вже на весіллі.

— Приїхала вона, грошима у мене перед носом трясе і нахабно так каже, а чи не обманюю я молодих за їхні ж гроші? А де, каже, у вас зразки? А чи можна спробувати?

Ну, я і запропонував, тому що завжди до тортів роблю міні-тортики і тістечка, щоб клієнти мали уявлення, що замовляють.

І уявляєте, вона з чоловіком і сином з’їли у мене всі зразки!

— Серйозно? — посміхнулася Люда.

— Вам смішно, а мені тоді було не до сміху! Я потім ніч відновлював зразки!

— Але ж у них термін придатності, — на захист матері висловився Петро, — вважайте, вона вам прострочення знищила!

— Молодий чоловіче, у мене завжди все свіже! А, як ви висловилися, прострочення, я звик віддавати своїм дітям!

— Вибачте за незручності! — Люда посміхнулася, — Я буду вас рекомендувати як першокласного фахівця всім друзям і знайомим!

— Тільки якщо серед них не буде такої жінки, як ваша свекруха! — скупо посміхнувся кондитер. — До речі, вітаю!

Це прозвучало двозначно, і Люда вловила обидва сенси. Але настороженість найближчим часом була розбита незаперечними фактами.

— Синку, що ж ти гроші в кишеню піджака кладеш? Випадуть! — Поліна Василівна увивалася навколо сина. – Давай я в сумочку покладу для збереження!

Люда ледве встигла стопку конвертів вихопити з руки чоловіка:

– Я домовилася з адміністрацією, зараз гроші в сейф покладуть!

– Господи, вони ж перші злодії! Ви потім і половини не дорахуєтеся! – вигукнула Поліна Василівна.

— Господар ресторану друг мого брата, а гроші, перед тим, як покласти в сейф, ми з Петром перерахуємо!

— Ну і добре, — кинула Поліна Василівна і пішла на своє місце.

А до кінця урочистості вона з’явилася, щоб допомогти молодим укласти в машину подарунки.

— Куди ж ви сервіз вантажите? — вигукнула Поліна Василівна.

— Розіб’єте ж його! Та й навіщо вам сервіз? З нього їсти з вмінням потрібно!

Ви б спочатку на звичайних тарілках потренувалися! — кричала вона, намагаючись витягнути коробку з багажника.

— Нічого, потренуємося! — сказала Люда, заштовхуючи його назад.

— Ви поки тренуватися будете, переколотите половину! Я його краще до себе заберу, в сервант поставлю! А ви, коли треба буде, приїдете і візьмете! — і потягнула коробку на себе.

— Поліно Василівно, заспокойтеся! — підвищила голос Люда. — Спеціально для сервізу я куплю свій власний сервант, щоб відповідати його значущості! — і заштовхнула коробку в найдальший кінець, куди свекруха при всьому бажанні не дістала.

Проводжаючи сервіз заздрісним поглядом, Поліна Василівна вчепилася в кавоварку:

— А дві вам навіщо? Ось надарували дублів! Давайте всі дублі до мене! Поки у вас ремонт не закінчився, у мене постоїть!

— Поліно Василівно, та що ж ви так хвилюєтеся? — вигукнула Люда. — Не пропадуть дублі! Я їх на дачу завезу!

А ні, так і вдома на новій великій і красивій кухні всьому місце знайдеться! Зате Петро буде каву пити по-своєму, а я по-своєму! І буде у нас гармонія і благодать!

Коли молоді поїхали в свою нову квартиру, яку, до речі, батьки Люди купили, Поліна Василівна проводжала машину поглядом обманутої дитини.

До речі, одним з подарунків стала дача! Теж батьки Люди подарували молодим.

Але це тепер була дача, а раніше це був бабусин будинок. Там ніхто не жив кілька років, бабусю забрали в місто. Просто цей будинок обійшов двадцять перше століття стороною.

Тобто, електрика там була, а ось опалення тільки пічне, зручності у дворі, вода в колонці. Але будинок міцний! А для літнього відпочинку від цивілізації – краще не придумаєш.

Зрозуміло, що для життя і комфортного відпочинку будинок вимагав модернізації. А для цього треба було час і гроші. Тому, поки що він пустував.

І ось пристала Поліна Василівна до сина:

— А пусти ти нас на дачу! Літо, добре! Природа! Здоров’я, знову ж таки, поправити треба!

І так вона на Петра насіла, що той сон втратив, і око сіпатися почало. Пішов він до Люди, ключі просити.

Тиждень вмовляв, але в підсумку Люда здалася, але попередила, щоб там нічого не зламали, бо цей будинок цінний пам’яттю!

Три тижні, він згорів.

— Не віддадуть вони гроші, — сумно промовив Петро. — Ні по-доброму, ні через суд. Навіть якби були, не віддали б.

— Ну і не треба, — відмахнулася Люда. — Мені головне, що ти зрозумів, чого варта твоя мама з татом і братом!

— Я зрозумів, а дача? — запитав Петро.

— З нашою дачею все гаразд, — Люда посміхнулася.

— Але ж вона згоріла, — розгубився Петро.

— Пам’ятаєш, чим займається мій брат?

— Щось із землею, — знизав плечима Петро.

— Він скуповує покинуті будинки в селах, зносить їх, а землю готує під дачні селища і житлові комплекси, — сказала Люда з посмішкою. — Там половина села належить братові, знесення мало початися до осені.

Я його попросила підібрати який-небудь будиночок кращий, щоб виглядав добре. Припускала, що цим або чимось схожим закінчиться. А мені важливо було, щоб ти все зрозумів.

Поліна Василівна більше в житті молодих не з’являлася. Жила і тремтіла, що прийде поліція стягувати гроші за згорілу дачу.