Катя сиділа на кухні у батьків і тихо плакала. Останній місяць вона жила в якомусь страшному очікуванні, здаючи один аналіз за іншим.

Сьогодні нарешті прозвучав діагноз: її печінка поступово відмовляла. Потрібна була пересадка. Інакше…

Вона відчула, як до горла знову підкочується клубок.

Поруч сиділа мати, Ірина Володимирівна, обережно погладжуючи дочку по плечу і тихо примовляючи:

— Катенько, моя хороша… Вибач мене, будь ласка, що я нічим не можу допомогти. Якби не цей проклятий діабет, я б не замислюючись стала донором…

— Мамо, перестань, — прошепотіла Катя, витираючи сльози. — Ти тут ні при чому.

У дверях з’явився батько. Олександр Степанович стояв у напрузі, його обличчя було блідим, погляд бігав по кухні, не в силах зосередитися.

— Тату… — тихо покликала Катя, з надією подивившись на нього. — Може, ти зможеш стати донором? Здаси аналізи?

Батько насилу ковтнув, стиснув кулаки, потім швидко кинув:

— Звичайно… Звичайно, Катю, здам… Обов’язково здам…

Його голос зірвався, руки помітно затремтіли. Він відвів очі і став дивитися у вікно, немов намагаючись втекти від погляду дочки.

— Сашо, ну перестань, — обережно сказала Ірина Володимирівна.

— Їй зараз потрібна підтримка, а ти стоїш як чужий… Сядь з нами, поговоримо спокійно…

— Знаю я, знаю! — несподівано різко відповів Олександр Степанович, здригнувшись усім тілом.

— Ти думаєш, мені легко? Думаєш, я не переживаю?

— Тату… — тихо сказала Катя, вражена його різкістю.

Він подивився на неї, в очах блиснули провина і біль, і він швидко вийшов з кухні.

Катя знову заплакала, опустивши голову. Мати м’яко притягнула її до себе, притискаючи до грудей.

— Він не спеціально, Катю… Він просто дуже боїться. Йому потрібен час, він впорається… Ми всі впораємося, чуєш?…

…Батько Каті, Олександр, полюбив Ірину з першого ж дня, як побачив її в університетській аудиторії.

Він зайшов на лекцію і відразу завмер, забувши, навіщо прийшов і що збирався робити далі. Вона сиділа біля вікна, в простій білій блузці і скромній синій спідниці трохи нижче колін, але Саші здавалося, що красивішої дівчини він ніколи в житті не зустрічав.

Такі величезні, світло-зелені очі він бачив вперше, а коли вона посміхнулася, її ямочки на щоках позбавили його здатності дихати.

Потім якось непомітно вони опинилися в одній спільній компанії і почали дружити. Спілкувалися, гуляли, сміялися. Але Саша був занадто боязкий і нерішучий.

Він боявся навіть просто запросити її на чай після пар, завжди болісно думаючи, що може здатися їй нудним і нецікавим.

Зате в їхній компанії був інший хлопець, Борис. Він був повною протилежністю Саші — високий, впевнений у собі, з гарною посмішкою і приємним оксамитовим голосом.

Він не боявся ні відмов, ні насмішок, тому без тіні сорому почав активно залицятися до Іри.

Всі навколо дивилися і захоплювалися: здавалося, вони були ідеальною парою. Тільки Саша бачив, як часто після прогулянок з Борисом Іра відверталася до вікна, щоб приховати сльози.

І знову боязкий Саша опинявся поруч, втішаючи її.

— Ну чому він такий жорстокий, Сашко? Що я йому зробила поганого?

— Ти ні в чому не винна, Іро, — відповідав він ласкаво.

— Просто Боря такий. Він не розуміє, кого втрачає.

А одного разу Саша помітив Іру в коридорі факультету — бліду, розгублену. Він ледь встиг підхопити її, коли вона почала осідати на підлогу, втративши свідомість.

Іра була така легка і тендітна в його руках, що серце Саші ледь не розірвалося від ніжності і тривоги одночасно. Він відніс її до вільної аудиторії і відкрив вікно.

— Іронько, що з тобою? — прошепотів він, обережно посадивши її за парту.

Вона відкрила очі, побачила Сашу і раптом гірко заплакала, ховаючи обличчя в долонях. Він втішав її, як міг. А потім вона відкрилася йому.

— Я при надії, Сашо, — ледь чутно промовила вона.

— Борис мене прогнав. Він сказав, що не хоче ні мене, ні дитини… Що це ганьба для нього…

Вона з жахом подивилася на Сашу і раптом знову довірливо сховала обличчя в його плечі. Він обійняв її обережно.

— Тихо, Іро, не плач. Ти не одна, я з тобою, чуєш? Я завжди буду поруч.

І тоді вперше в житті Саша зважився. Він обережно взяв її обличчя в долоні і заглянув їй в очі:

— Виходь за мене. Будь ласка. Я буду кохати тебе і твою дитину як ніхто інший. Я клянусь тобі.

Вона довго мовчала, не вірячи почутому.

— Я вірю тобі, Сашо. Але це ж не зовсім чесно…

— Все чесно! Я знаю, що ти мене не кохаєш зараз, але може, покохаєш потім… Але я ж прекрасно розумію все. Ти не брешеш мені. Я сам беру відповідальність!

Вона сказала, що подумає, і втекла.

А потім все-таки погодилася. І в ту мить йому здавалося, що щасливішої людини в усьому світі просто не існує…

…Коли Катя поїхала до себе додому, Ірина Володимирівна ледь дочекалася, поки зачиняться двері, і тут же різко повернулася до чоловіка.

— Ти що, Сашо, з глузду з’їхав? — її голос тремтів від гніву. — Твоїй дочці страшно, вона може померти, а ти що за сцену їй влаштував?

Олександр Степанович мовчки пройшов на балкон і нервово застукав пальцями по перилам. Він вдихнув поспішно і глибоко, немов намагаючись свіжим повітрям заглушити біль. Ірина пішла за ним, не бажаючи залишати розмову.

— Ну ти що мовчиш? — з викликом запитала вона. — Ти не розумієш, що зараз не час влаштовувати все це? Їй потрібна твоя підтримка, ти це розумієш?!

— Іро, замовкни! Ти взагалі нічого не розумієш, — тихо, майже пошепки сказав Олександр Степанович, видихаючи повітря, наче зі штучним виштовхуванням, і дивлячись в нікуди. — Я здам цей проклятий аналіз, чуєш? Я здам, але швидше за все не підійду. Ти повинна розуміти це сама… Хіба ти не знаєш, що не підійду…

Ірина роздратовано махнула рукою:

— І що? Ну і що, що не підійдеш? Так і з рідними буває, це нормально! Якщо так боїшся, що правда спливе, так Катя і не дізнається ніколи…

Він різко повернувся до неї, його очі потемніли, губи тремтіли:

— Ти дурна, Ірко! — вигукнув він зриваючимся голосом. — Та я не цього боюся! Я боюся того, що моя єдина дочка може загинути, а я… — він закашлявся від хвилювання, — а я не в змозі її врятувати, ти це розумієш чи ні?!

Настала тиша. Ірина Володимирівна дивилася на чоловіка, вражена і розгублена.

Олександр відвернувся, опустивши плечі, і знову глибоко вдихнув повітря, намагаючись затримати його в собі надовше.

— Господи, Сашо, — нарешті тихо промовила вона, обережно наблизившись і поклавши руку йому на плече. — Вибач мене… Я просто… Я не подумала…

Він нічого не відповів. Просто мовчки стояв, дивлячись кудись у нічне небо, намагаючись хоч якось опанувати себе.

Олександр Степанович здав аналізи, ні на що не сподіваючись і навіть внутрішньо змирившись з тим, що шансів майже немає.

Але сидіти склавши руки він не збирався. Він занадто любив дочку, щоб просто чекати дива.

Потрібно було щось зробити, і він вирішив сам знайти того, хто напевно підійшов би краще за нього.

Тиждень він жив у постійній напрузі, відстежуючи кожну ниточку і кожен слід з минулого.

Він обдзвонив старих друзів, зустрічався зі знайомими, обережно задаючи питання про Бориса.

Нарешті йому вдалося з’ясувати адресу, і Олександр негайно вирушив до нього.

Двері квартири в старій будівлі на околиці відкрив абсолютно незнайомий чоловік. Лише після секундного замішання Олександр зрозумів, що перед ним стоїть Борис, батько його дочки.

Від колишньої краси і гордої постави не залишилося нічого: перед ним стояв опухлий, одутлий чоловік з каламутними очима і тремтячими руками.

— Заходь, Сашко, чого вже там, — Борис, хитаючись, відійшов убік, пропускаючи його всередину. Від нього пахло випивкою.

У будинку панував хаос: пляшки, брудний посуд, зім’ятий одяг, пил на всіх поверхнях. Олександр насилу сів на край стільця, намагаючись ні до чого не торкатися.

— Давно тебе не бачив… — пробурмотів Борис, наливаючи собі в брудну кружку якусь каламутну рідину. — Років двадцять уже, напевно…

Олександр сухо кивнув:

— Майже тридцять. Я не просто так прийшов. Мені потрібна допомога…

Борис немов не почув його, втупився у вікно і застиг з якимись внутрішніми роздумами:

— Розумієш, Сашко, життя якесь вийшло погане… Бізнес у мене був — прогорів, дружина була — розвела на гроші і пішла, а я… Бачиш, як живу? — Він сумно посміхнувся. — Один залишився, нікому не потрібен…

Він говорив ще щось, довго і безладно, про старих друзів, про втрачені можливості і про те, як все могло бути інакше. Але Олександр майже не слухав. Він просто дивився на людину, яка колись так легко зруйнувала життя Ірі, а тепер, як виявилося, і своє теж.

Але головне він зрозумів відразу, Борис не годився в донори. Він занедбав своє здоров’я вже давно. Ця людина не змогла б врятувати Катю. Олександр встав і важко зітхнув, збираючись йти.

— Почекай, Сашо, куди ти? Вип’ємо хоч за зустріч? — безпорадно простягнув Борис, але Олександр лише похитав головою.

— Ні. Дякую, мені не можна! — сказав він і, не прощаючись, вийшов на вулицю, де на повні груди вдихнув свіже повітря. Всередині все стискалося від відчаю і безсилля.

Додому Олександр їхав довго. Дорога була пустельною, але якоюсь нескінченною, ніби спеціально давала йому можливість залишитися наодинці зі своїми думками.

Він кілька разів зупинявся біля узбіччя, виходив з машини, нервово ходив. Під час однієї з таких зупинок пролунав дзвінок.

Олександр здригнувся і швидко взяв трубку. Дзвонила Ірина, її голос був якимось незвичайним, схвильованим і радісним одночасно:

— Сашо, ти де зараз? Швидко додому! У нас новини! Дуже хороші новини!

Він навіть не встиг нічого запитати, як вона вже повісила трубку. Олександр, відчувши, як шалено застукало серце, різко натиснув на газ.

Він увірвався додому, не роззуваючись, і завмер на порозі. У передпокої його вже чекали Ірина і Катя.

Ірина буквально світилася, а Катя, побачивши батька, зі сльозами радості кинулася до нього і міцно обійняла.

— Татку! — вигукнула вона, притиснувшись до його грудей. — Татку, ти підходиш!

Він стояв абсолютно розгублений, не розуміючи, що відбувається, боячись повірити почутому:

— Зачекай… Про що ти, донечко? Іра, що відбувається?

Ірина посміхалася крізь сльози, підійшовши ближче і взявши чоловіка за руку:

— Сашо! Ти підходиш! Дзвонили з клініки. У вас дуже хороший збіг, дуже високі показники сумісності! Дуже… Лікарі ДУЖЕ здивовані…

Вона дивилася на чоловіка, даючи зрозуміти, що таке і у рідних буває рідко.

Олександр подивився на дружину, потім на дочку, і не міг повірити в почуте. Він почав перепитувати:

— Сумісність? Зі мною? Це точно?

— Правда, татку, правда! — плачучи і сміючись одночасно, говорила Катя. — Ти можеш стати донором!

Олександр опустився на найближчий стілець. Очі раптом наповнилися сльозами, і він, не стримуючись і навіть не намагаючись приховати емоції, заплакав від щастя і полегшення.

Все всередині розривалося від почуттів, що переповнювали його.

— Боже мій… — шепотів він, витираючи обличчя тремтячими руками.

Катя та Ірина обіймали його, втішали і раділи разом з ним. Це було диво, він не сподівався на нього, а воно сталося…

І тепер він зможе врятувати свою дочку. Він зможе захистити її від найстрашнішого.

P.S. Незабаром провели операцію. Частину здорової печінки Олександра пересадили Каті. І хоч все пройшло не так легко, як очікували лікарі, Катя одужала. А найголовніше – вона продовжуватиме жити!