– Не можна дарувати собаку просто так! Це тварина, а  не іграшка!

– Сказав Ігор на підвищених тонах.

– Ну вона ж так хоче цуценя! Не розумію, чому ти став у позу. На мою думку, подарунок хороший по всіх напрямках – і дорогий, і красивий, і довговічний.

Олена сиділа за столом навпроти чоловіка і навіть не дивилася на його розпалене обличчя. Поки він читав тираду про те, що тварина не може бути подарунком, вона гортала стрічку оголошень у пошуках цуценяти.

– Щодо довговічності, я б посперечався, Олено. Твоя сестра безвідповідальна, вибач мені за прямоту. І я не дозволю дарувати беззахисну тварину тій, хто навіть за собою не в змозі доглядати!

Ігор не витримав і  підвівся з-за столу. Відвернувшись від дружини він щось бубонів собі під ніс.

Олена відірвала погляд від екрану і подивилася на спину чоловіка.

– Ігорю, ти перебільшуєш! До того ж почуття відповідальності має властивість з’являтися у людини з появою, наприклад, дітей. Тварин це теж стосується.

– Повинно бути розуміння. А твоя сестра не має його. Хоч що мені кажи, але нема в ній цього зерна. Не привчена, от і все!

– Ти судиш Світлану за спогадами? Так, коли ми познайомились із тобою, їй було чотирнадцять. Як і всі підлітки вона не вміла поводитися з тваринами.

– Але зараз їй уже двадцять п’ять. У неї своє житло, вона може дозволити ветклініки і все в такому дусі, – Олена спробувала стати на захист сестри.

Ігор тяжко зітхнув.

…Олена та Світлана росли в заможній родині. Різниця між сестрами була майже десять років. І якщо Олена з ранніх років виявляла зрілість і відповідальність, то зі Світланою справи були зовсім інакші.

Молодша сестра росла справжньою принцесою, яка звикла до виконання будь-яких примх. І батьки балували її без міри: варто було Світлані захотіти хом’ячка або папугу – і подарунок відразу з’являвся в її кімнаті.

Але дівчинка не виявляла жодного інтересу до піклування про вихованців, і незабаром нещасні тварини гинули чи то від туги, чи то від голоду, чи то від байдужості.

Тепер Свєті вже виповнилося двадцять п’ять, але характер її залишився тим самим. Батьки забезпечили її усім: квартирою, машиною та престижною роботою.

Ігор бачив підліткові вибрики Свєти і категорично чинив опір ідеї подарувати їй цуценя. Він справедливо вважав, що безвідповідальність молодшої сестри нікуди не поділася, і новий вихованець ризикує повторити долю попередніх.

– Олено, я тебе дуже прошу, давай подумаємо ще. Невже нема інших ідей для подарунка? – благав Ігор.

– У тому й річ, що немає більше ідей! Вона хоче цуценя! І породу вибрала, і навіть обліковий запис заводчика мені скинула.

– Треба зараз уже вирішувати і вносити передоплату, бо через два місяці у Свєтки день народження, а ми можемо з собакою пролетіти.

– Це ж не так просто все! Саме за два місяці заводчиця продаватиме малюків. Ти знав би яка черга на цю породу!

Олена підійняла над головою телефон і почала показувати на екрані фото милого цуценяти.

Ігор повернувся до столу, склав долоні в замок і подивився на дружину.

– У нас у запасі два місяці, кажеш?

– Так, і передоплату потрібно вже зараз вносити, – повторила Олена.

– А скільки передоплата?

– Десять тисяч.

– А що буде, якщо ми відмовимося від нього? – задумливо спитав Ігор.

– Гроші, звісно, не повернуть. Кажу ж – черга!

– Якщо десять тисяч – це та ціна, яка допоможе переконати тебе не дарувати твоїй сестрі собаку, то я готовий їх втратити.

Ігор знову підвівся з-за столу і вийшов із кухні. Олена з подивом подивилася в спину чоловіка, навіть не встигнувши запитати в нього, що він задумав. А потім одразу пішла за ним.

– Чому ти сказав, що готовий втратити гроші?

Ігор усміхнувся, бо мав план. Здавалося б, ідеальний.

– Ми за два тижні з тобою відлітаємо, вірно?

– Я пам’ятаю це, але не розумію, до чого ти хилиш.

– А до того, що за квітами та Симбою мала стежити Катерина за нашої відсутності. Так?

– Як і всі попередні наші поїздки. Чому ми граємо у вікторину? Це робота Каті, ми їй платимо за це гроші. Але я тебе все одно не розумію.

Ігор вказав дружині на невеликий пуф і сам сперся об комод. Олена слухняно сіла і запитливо подивилася на чоловіка.

– План простий: Катерину скасовуємо, я їй усе компенсую, хай не переживає, я знаю, що вона за будь-який  підробіток хапається.

– А за котом та  квітами стежитиме Світлана. Ось і все. Десять днів – не критично для неї. До того ж, їй від нас до роботи ближче їхати.

– Щось мені не подобається ця витівка … – замислено сказала Олена, випроставши спину.

– Чому ж? Нехай живе у нас. Вся квартира у її розпорядженні. Щодо прибирання – мінімум, нехай навіть не морочиться, так і скажемо. Та й я не думаю, що вона одна сто квадратів встигне за десять днів загидити.

Олена задерлася на пуфику і запустила руку у волосся.

– У чому каверза, Ігорю?

– А в тому, що якщо Симба наш не загнеться за ці десять днів, квартира не впаде в хаос, то ми подаруємо Свєті собаку. Про квіти мовчу, дідько із ними. Ось і весь план.

Олена завмерла, перетравлюючи слова чоловіка. Пропозиція Ігоря здавалася одночасно і божевільною, і геніально простою.

Можливо, це справді єдиний спосіб перевірити, чи подорослішала Світлана за ці роки?

– А якщо вона відмовиться? – Нарешті сказала Олена, нервово стискаючи пальці. – А раптом вона не погодиться на такий експеримент? Чи образиться, що гірше?

– Тоді питання з собакою вирішиться саме собою, – Ігор знизав плечима. – Але я чомусь впевнений, що вона не проґавить шанс довести свою самостійність.

– Особливо, якщо ти натякнеш про цуценя. Думаю, і твої батьки схвалять наш проєкт.

Олена зітхнула і підійнялася з пуфу. Рішення було ухвалено. Тільки Світлана відмовилася проживати на території сестри, але переконала, що регулярно приїжджатиме.

Протягом усієї відпустки Олена не знаходила собі місця. Щоразу, коли вона поривалася зателефонувати сестрі, Ігор зупиняв дружину.

– Не дзвони, просто напиши та спитай, як справи. Не нагадуй про Сімбу. Це перевірка на відповідальність, пам’ятаєш? Ти ж не будеш щодня нагадувати Свєті про те, що настав час гуляти з цуценям, годувати його та інше.

Коли Олена та Ігор повернулися додому, їх зустріла квартира, яка ніби побувала в епіцентрі апокаліпсису. Перше, що впало у вічі – коробки з-під їжі на порозі. Ігор скривився від неприємного запаху, який просочив весь коридор.

Олена поспішила до вітальні, де зазвичай відпочивав Сімба. Кіт, побачивши господиню, кинувся до неї, ледь не збиваючи її з ніг, і несамовито нявкаючи.

Олена ніколи не чула, щоб коти так кричали майже до хрипоти. Взявши тварину на руки, вона швидко пішла в санвузол: там стояв лоток, який, здавалося, не чистили з моменту їхнього від’їзду. Поруч лежало кілька неприємних купок.

– Бідолашний мій Сімба, – прошепотіла Олена.

На кухні картина була не краща: води в мисці не було, залишки корму впереміш з котячою вовною і сміттям валялися по всій підлозі.

– Світлано! – Вигукнула Олена, набираючи номер сестри. – Ти де?

– Привіт, Оленко, – голос сестри звучав, як ні в чому не бувало. – Я вдома, а що таке?

У дверях з’явився Ігор. Він сердито дивився на дружину і хитав головою.

– Запитай у неї скільки разів вона приходила до нас за ці десять днів, – голосно, без сорому сказав він, щоб Світлана його почула навіть на тому кінці дроту.

– Кілька разів приходила точно, – відповіла Світлана. – Та що сталося?

Олена відчула, як усередині закипає гнів. Всі її надії на те, що сестра змінилася, впали в одну мить.

– Що сталося? – Прокричала Олена.

– За десять днів ти приходила кілька разів? На бідолашного кота без сліз не глянеш, на їжу накинувся, як навіжений!

– Ти сама їла щодня, а йому доводилося терпіти по кілька днів, поки ти зволиш прийти і погодувати! Та що за свинарник ти в мене влаштувала! Важко було коробки до сміття донести? Сморід жахливий!

– Ну, я думала, що немає сенсу приходити щодня. Вашому коту, до речі, я насипала багато їжі. Не знаю, чого він такий голодний. Нічого було з’їдати все одразу, – з єхидством промовила Світлана.

Олена випустила повітря з легень і стиснула зуби.

– Знаєш що, сестро, – повільно промовила Олена, – забудь про цуценя! Ти навіть доглядати за собою не можеш, не те що за іншою живою істотою! Тобі не те, що собаку довіряти не можна, ти дурного хробака загробиш!

Ігор мовчки кивнув, підтверджуючи слова дружини. Він мав рацію з самого початку. Безвідповідальність Світлани нікуди не поділася, і експеримент лише підтвердив те, що вони й так знали.

Симба, ніби розуміючи все, що відбувається, застрибнув Олені на руки і замуркотів. Олена притисла його до себе, і на її очах з’явилися сльози:

– Пробач мені, мій хороший! Більше ніколи я так не вчиню! Зате ти врятував маленьке цуценя від недолугої, розпещеної особи!

Тепер вона була твердо впевнена: жодна жива істота більше не потрапить до її молодшої сестри…

Як ви вважаєте, слушне рішення ухвалили Олена та Ігор? Як вам “експеремент”? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.