– Так він і є овоч! – Я встала і пішла до виходу. – Грошей більше не дам. Хочете – тягніть його. Але це ненормально

– Донечко! – каже мама.

– Як у тебе справи? А ми ось братику твоєму машинку купили.

“Братику” моєму – двадцять сім років. А “машинку” йому купили – недешеву іномарку. Ну і про мої справи мама запитувала для видимості. Насправді, ні її, ні батька не хвилює, як у мене справи.

Мені вже тридцять років. Живу я, звісно, окремо. Але – все ще незаміжня. Не щастило мені в особистому житті багато років. Часто натикалася на меркантильних чоловіків. Щойно дізнавалися, що в мене квартира своя є, все – накидалися на мене і вчіплялися міцною хваткою.

Я не проти жити з чоловіком у моїй квартирі. Але я прекрасно бачу, коли від мене потрібна тільки матеріальна користь, а не я сама.

Також я частенько зустрічала в житті любителів вільних стосунків. І я завжди говорила таким:

– Мені вільні стосунки нецікаві. Ні в якому вигляді. Я хочу сім’ю, все інше – не зі мною.

– Так, добре, – говорили такі чоловіки.

А потім з’ясовувалося, що вони мене слухали краєм вуха. І що думали, ніби я на такі стосунки згодна. Ну, або просто брехали, щоб мене винуватою виставити. Я вже нічому не здивуюся…

Але от нещодавно я де з ким познайомилася…Звуть його Петро. Трохи старомодне ім’я. У мене в оточенні з такими іменами ніколи нікого не було.

Петро своєму імені цілком підходить. Серйозний, солідний тридцятип’ятирічний чоловік, який працює у відділі постачання. У нього хороша посада, своя квартира – від мене йому точно не потрібні фінанси і нерухомість.

Познайомилися ми, коли я тільки влаштувалася в цю компанію. На своїй старій роботі я досягла стелі. Підвищувати зарплату мені відмовлялися, але ж я знаю, що фахівець я чудовий і гідна більшої оплати праці.

Колега вирішила змінити роботу через ставлення начальства, ну і мене з собою прихопила.

А в їдальні в обідню перерву я зустріла Петра.

Якось одразу засоромилася, звісно. Побоялася сама підходити знайомитися. Хоч і помітила, що обручки на пальці в нього немає.

Але він теж мене запримітив. Підсів за мій стіл на одному з обідів, представився. Ми розговорилися. А потім він раптом запросив мене на побачення.

– Якщо в тебе немає нікого, – сором’язливо додав він.

Ця його скромність у романтичному плані мене дуже привабила. Не люблю я нахабних чоловіків, які вважають себе королями світу. Адже не тільки вони мене вибирають, а й я їх – або не вибираю.

На перше побачення ми пішли в кафе.

– У мене двоє братів, – поділився Петро.

– І мама. Тата, на жаль, із нами вже немає.

– Співчуваю, – відповіла я.

– А в мене мама з татом… і теж брат. Молодший, йому двадцять сім. Скоро двадцять вісім буде.

– Ви, напевно, дуже дружні? – запитав Петро. Ми вже з’їли по салату і тепер чекали на гаряче.

– Це коли в сім’ї одні хлопчики, між ними зростає конкуренція. А коли брат із сестрою…

– Та я б не назвала нас дружними, – зітхнувши, відповіла я.

– Хоча, мені б хотілося, звісно. Але в нас сім’я дуже своєрідна.

У подробиці я вдаватися не стала – не на першому ж побаченні скаржитися. Уже потім, коли ми зустрічалися якийсь час, я розповіла про особливості нашої родини.

Наприклад, про те, що мій брат у сім’ї вважається мало не святим. Усе, що він захоче, отримує моментально. Машина – будь ласка.

Батьки влізуть у борги, але куплять. І саме таку, яку йому треба. Гроші на гулянки – отримуй. Навчання в найкращому університеті – все для синочка.

А ось мені навчання вони не оплатили. Я в сім’ї – зайва, непотрібна дитина. Тато мріяв про хлопчика, дівчинка йому особливо не потрібна. Ну і мама його ставлення перейняла.

Вступати мені довелося не туди, куди я хочу, а туди, куди візьмуть на бюджет. Інакше так і поневірялася б узагалі без освіти. Не знаю, що зі мною було б. Навряд чи я змогла б заробити собі на квартиру.

Але з професією я звиклася. Полюбила її, стала добре заробляти. Квартиру ось придбала. На машину поки що грошей немає, може, згодом накопичу і куплю собі.

А грошей на машину в мене немає через батьків.

– Ми стільки тобі дали, – обурювалася мама, – а ти братові рідному допомогти не хочеш! Ми попросили лише п’ять тисяч!

Тут уже обурилася я.

– Нічого собі “всього”. Я на ці гроші можу два тижні жити, не шикуючи. А то й більше. А Микита їх за два дні спустить.

– Ти все одно самотня і нікому не потрібна! На що тобі гроші витрачати? Так хоч брат відпочине за всіх нас…

– Не треба за мене відпочивати, мамо. Я сама за себе чудово відпочину.

І так вони тиснули на мене, мучили скандалами, клянчили й ображали постійно. Я не витримувала і відкуповувалася від них. Заберіть хоч усі мої гроші, тільки не чіпайте. Не вистачало мені сил, енергії та настрою на те, щоб до кінця себе відстоювати.

Може, ще хотіла хоча б через гроші побути для них хорошою і корисною. Не знаю, складно себе судити. Але мама з татом явно просікли всю цю справу і з легкістю мною маніпулювали.

Тому грошей мені вічно не вистачало. І це було однією з причин, через які я захотіла змінити роботу. Раз із мене постійно тягнуть гроші, потрібно просто більше заробляти – так я подумала.

Я дуже боялася, що Петро заборонить мені допомагати родині. Може, мені й потрібно перестати це робити… але це має бути моїм рішенням, а не нав’язаним з боку. Розумію, що це ненормально, але поки що не готова зробити крок до розриву з сім’єю. А моя відмова обов’язково призведе до розриву – я ж знаю.

Я для батьків і для брата – просто гаманець.

– Це твоя справа, – просто сказав Петро. – У мене тільки прохання: не витрачати гроші на цих людей із моєї зарплати. А зі своєю роби, що хочеш. Моїх грошей на нас двох цілком вистачить.

Ми на той час уже з’їхалися і вели спільний бюджет.Мене така відповідь обрадувала. Я міцно розцілувала Петра і сказала:

– Ти такий чудовий!

Щоправда, я подумала, що пропозицію тепер нескоро отримаю. Кому захочеться юридично пов’язувати себе з жінкою, у якої такі озлоблені родичі? Звісно, рано було про весілля думати – ми жили разом лише нічого. Але стосунки наші розвивалися стрімко, тож я дозволила собі помріяти.

А всього через два місяці я отримала його – пропозицію! Петро не любитель говорити про важливі речі в людних місцях. Тож до мого приходу з роботи він замовив морепродуктів із ресторану, запалив свічки, поставив у вазу куплений для мене букет квітів.

А коли ми смачно повечеряли, він зробив мені пропозицію.

Я тут же кинулася йому на шию, повторюючи:

– Так, Петро, так! Я згодна!

Він-то людина не особливо емоційна. Я, загалом, теж. Але якщо вже розпирає від радості або щастя, то я буквально фонтаную емоціями.

Ми вирішили відсвяткувати весілля в гарному, дорогому ресторані, а потім поїхати відпочивати закордон. Я ніколи ніде не була за межами України.

Але на це потрібні гроші. І ми стали збирати – із запасом. Щоб мати можливість ні в чому собі не відмовляти ні в день весілля, ні під час весільної подорожі.

“Тепер я буду заміжньою жінкою”, – подумала я. Успішною за всіма фронтами: диплом є, квартира є, робота є, чоловік є. А там і діти підуть. Вже тепер-то батьки будуть мною задоволені! Зрадіють, напевно, що я у свої тридцять із хвостиком нарешті виходжу заміж.

Вони часто мені цим нарікали. Що я одна, неприкаяна, нікому не потрібна. А в Микити від дівчат відбою немає.

– Так і в мене від хлопців відбою немає, – відповідала я. – Просто все не те. Микита ж теж не одружується.

– Ну ти не порівнюй, – тут же говорив батько. – Чоловік чим довше не одружується, тим краще. А от якщо жінка в такому віці незаміжня, значить, із нею щось не те.

Загалом, я вирішила порадувати батьків і зателефонувала мамі.

– Мамо, привіт, – сказала я. – Є хвилинка? Можна до вас увечері заїхати?

– Що ти хотіла?

– Поділитися деякою новиною.

– Гаразд, – відповіла мама. – До речі, грошей із собою привезеш? Тисячі дві хоча б.

Я зітхнула і сказала:

– Привезу.

Дві тисячі – не так уже й багато. Про те, що це не перші дві тисячі за місяць, я намагалася не думати.

Увечері після роботи я заскочила до батьків. Микита, як завжди, сидів у себе в кімнаті і навіть не вийшов привітатися. Я знаю, що батьки хотіли купити йому квартиру, але він відмовився. Здогадуюся, чому. Адже це доведеться самому себе обслуговувати. А навіщо йому це? Тут мама є, яка всі шкарпетки випере, все попрасує, поїсти приготує.

– А Микита не вийде? – засмучено запитала я. – Хотіла, щоб і він це почув…

– Микита зайнятий, – сказав батько. – Не заважай йому.

Зайнятий він, ага. Грає, мабуть, у комп’ютерні ігри. Або базікає з друзями. Або серіали дивиться. Більше він нічим у житті не цікавиться. Ще мальовані японські мультики любить… але я в цьому не розбираюся.

Ми пройшли на кухню і розсілися за столом. Батьки втупилися на мене вичікувально. І навіть трохи нудно. Я явно їм заважала.

– Я… загалом, пам’ятаєш, я тобі розповідала про Петра? – звернулася я до мами.

– Про кого?

Ну так, звісно. Навіщо мене слухати? Навіщо запам’ятовувати те, що я говорю?

Мене це образило, але виду я не подала. Не хочу псувати собі настрій.

– Це мій молодий чоловік. Ми з ним разом живемо віднедавна.

– А… ну так. Щось таке пригадую.

– І він зробив мені пропозицію!

Я вигукнула це з радістю, бо справді була дуже щаслива. Я вже не думала, що дочекаюся того самого. Кохання всього мого життя. Чоловіка, який буде ідеально мені підходити. Люблячий, розуміючий, працьовитий, турботливий.

Петро – мій ідеал.

Мама з татом переглянулися. Повисло мовчання.

Я все чекала привітань .

“Нарешті ти станеш дружиною! Я так люблю тебе, рідна!” – що-небудь у цьому дусі. А вони якось раптом похмурніли.

– А що щодо грошей? – запитав батько. – Чоловік не дасть тобі допомагати нам.

– Він пообіцяв мені нічого не забороняти, – відповіла я. – Але поки що, зрозуміло, нам треба накопичити на весілля. Так що вже півроку ви як-небудь самі. Але потім…

– Ти поки заміж не виходь, тобі потрібно рідного брата забезпечувати .- Заявила мама.

Я ошелешено на неї втупилася.

– Микиті двадцять вісім на тому тижні виповнилося, – нагадала я. – Ви всерйоз думаєте, що це нормально – коли рідна сестра дорослого чоловіка забезпечує?

– Ну а що, ми, чи що, повинні? – незворушно відповів батько. – Ми тебе взагалі не хотіли. Але якщо вже з’явилася – хоч користь приноси.

– У мене весілля! – почала я кричати. – Найщасливіший день у моєму житті! І ви кажете мені не виходити заміж, щоб вашого сина забезпечувати?!

– А ну не кричи, – веліла мама. – Ти сама сказала, що півроку не зможеш нам допомагати. А ми самі не потягнемо. Навіщо тобі взагалі заміж? Живіть так. Гроші заощадиш.

Я сама не помітила, як почала ридати. Сховала обличчя в долонях і зашлася в сльозах.

Батьки мовчки сиділи навпроти і чекали, коли я заспокоюся.

– Більше ви від мене ні копійки не отримаєте. – заявила я. – Досить із мене. Я роками дозволяла об себе ноги витирати – і все заради вашого схвалення. А тепер, коли я, нарешті, зустріла свого ідеального чоловіка, що я отримала?

– А на що ти розраховувала? – запитала мама.

– На підтримку! Микита навіть роботу не шукає! Ця картоплина згниє, а ви й не помітите!

– Досить рідного брата овочем обзивати!

– Так він і є овоч! – Я встала і пішла до виходу. – Грошей більше не дам. Хочете – тягніть його. Але це ненормально. Микита – дорослий чоловік і має сам себе забезпечувати і сам за себе нести відповідальність.

– Егоїстка! – крикнула мені в спину мама. – Що ми будемо робити без грошей? На що житимемо?

– Не мої проблеми.

– Почнемо голодувати – ти задоволена будеш? Усе життя тільки про себе й думала! Невдячна!

Я пішла, від душі грюкнувши дверима.

Всю дорогу назад я нестримно ридала. Оплакувала себе, свою спрагу батьківської уваги, наші з батьками стосунки. Адже я їх добре знаю. Не отримаю вже від них підтримки, хоч що зроблю. Я стала ворогом номер один.

Вдома Петро втішив мене, як міг. І сказав:

– Все на краще. Зате тепер у нас своя сім’я буде. Станеш мамою і не будеш так ставитися до наших дітей, як вони до тебе ставилися.

– Ні за що не буду, – відповіла я, втираючи сльози.

Через півроку ми накопичили велику суму. Розіслали всім запрошення. З’явилися і брати Петра, і його мама, і його друзі, і пара моїх університетських подруг, і та сама колега, завдяки якій я познайомилася з Петром.

А батьки не прийшли.

Я весь вечір перевіряла телефон: може, вони спізнюються. Може, щось трапилося.

Але в підсумку не дочекалася від них навіть смс-повідомлення з банальним “вітаємо”. Микита, зрозуміло, теж не прийшов. Він узагалі з дому виходити не любив.

Ближче до ночі я вже була готова розплакатися від образи. Ось так от: немає грошей – іди звідси. Не потрібна ти нам. Я навіть відчула гостре бажання зателефонувати їм і пообіцяти відшкодувати всі збитки, аби мене пробачили.

А потім, дивлячись на чоловіка, який спілкується з братами, подумала: чому я маю принижуватися? Я – доросла жінка. Пора вже відлипнути від батьків і перестати шукати їхньої міфічної любові. Немає її. Ніколи не було і ніколи не буде.

Петро ж правильно сказав, – вирішила я.

” – Будуть у нас свої діти, і я стану їм такою мамою, яку хотіла б собі. Доброю, люблячою і розуміючою”.

Мені дуже пощастило з чоловіком. Він діяв зі мною м’яко, хоча я знала, що мої батьки своїм ставленням його дратують. Жодного разу я не почула від нього грубого слова на їхню адресу. Зате в потрібний момент він знайшов правильні слова вже для мене.

Батьки відтоді мені жодного разу не зателефонували. Микита дзвонив – напевно, хотів грошей попросити. Але я його номер заблокувала. Не збираюся більше прогинатися ні під кого з них. Та мені й не до них тепер. Я у своїй справжній родині – кохана.

Тут мене не вважають гаманцем.