— Тітонько Лідо! Привіт! Ми до тебе! — радісно вигукнув Кирило і розвів руки в сторони, немов збирався обійняти тітоньку.

Поруч на сходах стояли величезні картаті сумки.

Лідія Миколаївна щойно приїхала з дачі і тепер піднімалася сходами. Вона ніяк не очікувала побачити біля своїх дверей племінника з родиною.

Лідія Миколаївна застигла на місці, ніби натрапила на стіну, повільно опустила сумки на підлогу і нахмурилася.

— До мене? З речами? Як це розуміти? — уточнила вона насторожено.

Анна, дружина Кирила, відразу затараторила, немов заздалегідь відрепетирувала діалог.

— Лідія Миколаївна, у нас вдома прорвало трубу. Все залило! Тепер поки просохне, поки ремонт зробимо… Не дихати ж дітям цим!

Керівництво маневреного житла не дає, не везти ж дітей в готель. Ось, вирішили до вас. У тісноті, та все ж не в чужих людей, правда?

Вона вимовила це так, ніби Лідія Миколаївна мала радіти появі племінника, двох його дітей і дружини.

— А попередити? — голос Лідії Миколаївни задзвенів.

— Я тільки з дачі, втомилася, а тут…

— Ми не могли додзвонитися! — перебив її Кирило.

— У вас то мережа ловить, то ні. Але ви ж не кинете нас у біді, правда?

Маленький Артем, якому щойно виповнилося п’ять, потягнув тітку за рукав:

— Баба Ліда, а у тебе іграшки є?

Лідія Миколаївна здивовано подивилася на дитину. Ще ніхто не називав її «бабою».

Більше того, саме слово було їй неприємне: таке заїжджене, більше підходить неосвіченим стареньким або базарним тіткам.

Лідія Миколаївна хотіла відчитати Артема, але стрималася, хоча її вже трусило від безцеремонності племінника. Тричі глибоко вдихнувши, вона відчинила двері.

— Заходьте. Тільки роззувайтеся акуратно. Килимок новий.

Першим у квартиру залетів Артем, слідом — його сестра Катя. Вони скинули взуття посеред коридору і почали носитися по квартирі.

Кирило взявся заносити сумки, а Анна з порога голосно вигукнула:

— У вас так затишно, але… зовсім тісно! Начебто, кілька кімнат, але навіть одному місця мало! І як ви тут живете?

Лідія Миколаївна прикрила очі, намагаючись заспокоїтися. «Це тимчасово, тільки тимчасово», — навіювала вона собі.

Вже настав вечір, а діти продовжували носитися по квартирі. Раптом з гуркотом впала улюблена ваза Лідії Миколаївни. Добре, хоч на килим — не розбилася!

Тітка вже насилу стрималася, щоб не висловити племіннику мільйон претензій, що накопичилися за кілька годин.

Вона зайшла на кухню, де Анна, як ні в чому не бувало, пила чай. На столі і на підлозі валялися крихти, стояли кинуті дітьми брудні чашки.

— Аня, ви ж могли б попередити, — сказала Лідія, намагаючись говорити якомога м’якше, але в голосі чувся докір.

— Ой, Лідія Миколаївна, не переживайте: нам багато не треба! Яєчню на сніданок та ліжко. А це у вас є, тому все в порядку!

Ми ж сім’я, повинні допомагати один одному. Надовго не затримаємося: максимум на кілька тижнів.

У цей момент двері кухні різко відчинилися, і Кирило з порога змовницьки повідомив:

— Тітонько Лідо, я тут друга на завтра запросив. Треба дещо обговорити щодо ремонту. Ти ж не проти?

Лідія Миколаївна дивилася на нього, не вірячи своїм вухам.

— Кирило, ти це серйозно? — її голос тремтів від обурення.

— Ти запросив до мого дому сторонню людину, навіть не запитавши, чи зручно мені?

— Та годі тобі, тітко! — Кирило по-братськи плеснув її по плечу.

— Ти завжди була такою гостинною. Та й ми ж не чуді!

З кімнати долинув крик дітей, які сварилися за іграшку. Анна, глянувши в той бік, голосно і байдуже крикнула:

— Діти, тихіше! Лідія Миколаївна втомилася.

Але, схоже, нікому не було діла до того, що це будинок Лідії Миколаївни, що вона дійсно втомилася і хоче спати.

Тітонька зітхнула, дивлячись на хаос, який тепер панував у її тихій затишній квартирі.

У голові була тільки одна думка: «Як все це закінчити, не зірвавшись на крик?»

***

Рано вранці Лідія Миколаївна прокинулася від незвичних звуків. Крізь тонкі стіни доносився дитячий сміх, стукіт і дурні мультяшні голоси.

Вона накинула халат і вийшла в коридор, намагаючись прогнати залишки сну.

Увечері Лідія Миколаївна навела порядок на кухні, але зараз та виглядала так, ніби тут побували дикі племена.

Крихти на столі, розлитий чай, гора брудного посуду в раковині. Анна, стоячи біля плити, варила собі каву, щось тихо наспівуючи.

У вухах були навушники, тому дружина племінника навіть не помітила господиню квартири. Лідія Миколаївна доторкнулася до її плеча.

— Аню, доброго ранку. Це все діти? — голос Лідії був спокійним, але відчувалася напруга.

Анна повернулася до неї і з посмішкою відповіла:

— Ага! Вони вчора були так схвильовані через потоп і переїзд, що досі не можуть заспокоїтися. Але ви не переживайте, я все приберу.

Лідія кивнула, увімкнула чайник і спробувала не помічати весь цей безлад. З вітальні долинав сміх Кирила.

Племінник розвалився на її улюбленому кріслі з телефоном, діти носилися по кімнаті, а нещодавно повішені нові світлі штори були зірвані з кількох гачків і вже забруднені. Діти використовували їх як курінь.

«Нічого, поїдуть — я все переперу», — сказала сама собі Лідія Миколаївна, а потім звернулася до племінника.

— Кирило, ти не міг би сказати дітям, щоб вели себе тихіше? — стримано попросила вона.

— Та годі тобі, тітко, вони ж діти! — відмахнувся він.

— Їм весело, нехай побігають.

Лідія Миколаївна стиснула губи, щоб не відповідати. Їй все важче було зберігати спокій.

Увечері до Лідії завітала на чай сусідка Ніна. Жінки закрилися на кухні, і тільки тут Лідія не витримала і виговорилася:

— Ніно, ти не уявляєш! Звалилися як сніг на голову, поводяться як господарі. Ні порядку, ні поваги!

Я вчора хотіла варення зварити, так ні: спочатку накинулися на ягоди, потім сіли чаї ганяти…

Ніна відпила чай і сказала:

— Лідочко, якщо ти сама не позначиш межі, ніхто за тебе цього не зробить.

Лідія замислилася. «Правда, а чому я боюся сказати їм, що мені незручно?» — промайнуло в її голові.

***

Ранок наступного дня почався з ще більшого хаосу, дитячих вересків і криків Кирила. Той просив дітей перестати бігати, пропонував помалювати.

Раптом стало дуже тихо. Лідія Миколаївна навіть знову задрімала, але раптом їй в голову прийшла страшна думка.

Тітонька накинула халат, вийшла зі спальні і схопилася за серце…

Маленький Артем і Катя примудрилися розмалювати фломастерами шпалери в коридорі.

Лідія Миколаївна вийшла в той момент, коли вони сперечалися, чия черга малювати чорним. Терпіння тітоньки лопнуло.

— Діти, що ви робите?! — вирвалося у неї, коли вона грубо відібрала у Артема фломастер.

— Ми малюємо веселку! — гордо випалив хлопчик, тицьнувши пальцем у хаотичні каракулі, які були схожі на веселку тільки тим, що вони кольорові.

У цей час у коридорі з’явилася Анна. Вона повільно потягнулася, позіхаючи і пригладжуючи рукою розпатлане волосся.

Анна абсолютно не помічала хаос, що панував навколо.

— Ой, Лідія Миколаївна, ви вже прокинулися? Катя, Артем, вам що, альбому мало? — звернулася вона до дітей, а потім знову повернулася до тітоньки.

— Ну не сердьтеся!

Це ж діти, вони нічого поганого не хотіли зробити. Потім купимо вам шпалери, правда, Кирило?

Кирило, нарешті, відірвався від телефону, вийшов у коридор, поглянув на витвори мистецтва і кивнув:

— Звичайно, купимо. Але не зараз: діти ще маленькі. Ось підростуть — і зробимо ремонт!

Він говорив так, ніби збирався жити у тітки ще років п’ять.

Лідія Миколаївна не знайшла, що сказати. Вона повільно розвернулася і пішла на кухню. Чай з мелісою завжди заспокоював її і приводив думки до ладу.

Лідія Миколаївна тільки-но змирилася з «веселкою» на стіні і необхідністю замінити свіжі шпалери, як з вітальні пролунав гуркіт.

Діти перевернули стілець. Лідія стиснула зуби. Краще вона посидить на своїй улюбленій кухні, щоб не бачити сім’ю Кирила і цих некерованих дітей.

В обід прийшов друг Кирила — чоловік, від сміху якого розліталися голуби з даху сусіднього будинку. Він говорив так голосно, що навіть вуха закладало.

Разом з Кирилом вони зайшли на кухню і розклали креслення прямо на обідньому столі. Лідія Миколаївна втратила останній притулок у власному будинку.

Вона взяла чашку з чаєм і пішла до сусідки.

Подруги сиділа на кухні, Лідія розгублено стискала в руках улюблену чашку і ледь не плакала.

— Я більше так не можу, Ніно. Вони не розуміють, що безцеремонно увірвалися в мій будинок, порушили мій звичний розпорядок.

Вдома безлад, немає жодної речі, яка залишилася б на своєму місці!

— Лідочко, люба, ти повинна говорити, а не мовчати. Інакше вони ніколи не зрозуміють.

Лідія замислилася, її погляд став суворішим. Вона подивилася на годинник: до вечері ще кілька годин.

У голові вже вибудовувався план, як обережно, але твердо пояснити племіннику і його родині, що так продовжуватися не може.

***

Увечері, зібравши всю свою волю в кулак, Лідія Миколаївна покликала Кирила і Анну на кухню.

Вона спеціально почекала, поки діти вляжуться, щоб розмова пройшла у відносній тиші.

Анна, побачивши вираз обличчя господині, нахмурилася від передчуття, але нічого не сказала. Кирило, навпаки, сів за стіл, абсолютно розслаблений.

— Тітонько Лідо, ну що за серйозна розмова? Та ще й на ніч. У тебе щось сталося? Не хвилюйся, ми все виправимо! — почав він, навіть не дочекавшись, коли вона заговорить.

Лідія Миколаївна уважно подивилася, намагаючись усвідомити: невже цей здоровенний лоб нічого не розуміє?

— Кирило, Анна, давайте відразу до справи. Я не хочу більше терпіти такого ставлення до мене і мого дому, — її голос був спокійним і твердим.

— Це не готель і не місце, де можна влаштовувати безлад. Це мій дім, і я хочу, щоб ви поважали мої правила.

Кирило зітхнув, ніби перед ним була дурна дитина, яка не розуміє очевидних речей.

— Та що ти, тітко? Який безлад? Невже ти серйозно через шпалери і штори так переживаєш? Це ж дрібниці.

— Розмальовані стіни? Бруд на кухні? Чужа людина, яку ти привів до мого дому без мого дозволу? Кирило, ти взагалі розумієш, про що я говорю?

— Ну, Лідія Миколаївна, діти — це діти. Вони не вміють сидіти на місці. Ну, розігралися.

І ми колись, коли були дітьми, теж шаліли, — почала виправдовуватися вона. — А щодо друга… Вони з Кирилом робили розрахунки для ремонту після потопу.

Не на вулиці ж їм сидіти. Зрештою, ми ж одна сім’я.

— Сім’я — це не виправдання, щоб порушувати кордони іншої людини, — перебила її Лідія. — Ви приїхали без попередження, і я прийняла вас.

Але це не дає вам права шуміти і ігнорувати мої правила.

Кирило нахмурився, тільки тепер він зрозумів, до чого хилить тітка і що вона налаштована серйозно.

— Ти завжди була такою гостинною, тітко. Чому зараз все інакше? Ти що, забула, як ми допомагали тобі, коли ти вийшла на пенсію і купила дачу?

Лідія примружилася.

— Допомагали? Ти про що? Кирило, нагадай, будь ласка, коли це було? І чим саме ви допомагали?

Мовчання стало густим, як кисіль. Тоді, п’ять років тому, допомога племінника полягала в поїданні ягід з грядок і баночках з соліннями, які він із задоволенням відвозив до себе додому.

А ще в запрошенні друзів на дачу до тітоньки на шашлики.

Зате коли потрібно було скопати землю, посадити картоплю або відвезти на дачу розсаду, у Кирила відразу знаходилися «дуже важливі справи».

Анна занепокоїлася, згадавши, що за ці роки не прополювала жодної грядки, а Кирило раптом втупився в стіл.

— Саме так, — продовжила Лідія. — Я нікого жодного разу нічим не дорікала, сама справлялася. І зараз не дорікаю. Але вимагаю поваги.

І якщо ви цього не розумієте, то доведеться шукати інше місце для проживання.

— Але куди ми підемо? — раптом голосно запитала Анна. — Лідія Миколаївна, це так нечесно! Ми думали, що ви підтримаєте і зрозумієте!

— Ви хочете підтримки? Вона у вас буде, якщо ви навчитеся поважати комфорт інших людей, а не тільки свій.

У цей момент до кімнати зайшла сусідка Ніна. Вона мовчки присіла поруч з Лідією і поставила перед нею чашку чаю.

— Лідочка права, — підтримала вона. — Ви, молоді, думаєте, що нам, старим, нудно, нічим зайнятися. Але це не так.

У нас з Лідою активне життя, і вдома нам хотілося б відпочивати, а не слухати крики і не займатися нескінченним прибиранням за іншими.

Кирило виглядав збентеженим. Він довго мовчав, шукаючи відповідні слова. Потім тихо, вибачаючись, заговорив.

— Тітонько Лідо, я не хотів, щоб так вийшло. Ми просто… думали, що ти зрозумієш…

— Я розумію. Але це не означає, що повинна все терпіти, — твердо відповіла Лідія.

Анна кивнула, опустивши очі.

— Вибачте нас. Я дійсно… Ми не думали, що наш приїзд доставляє вам стільки незручностей.

Лідія кивнула.

— Давайте домовимося так: ви знайдете інше місце до кінця тижня. Я допоможу вам, якщо знадобиться, але жити тижні і місяці з вами не збираюся. Мені потрібен спокій.

Кирило встав, потираючи шию.

— Добре. Я все зрозумів. Тітонько Лідо, дякую, що прихистила нас.

***

Наступного ранку Лідія Миколаївна прокинулася рано. У квартирі було незвично тихо, хоча гості ще не поїхали.

У кухні вона застала Кирила й Анну: вони збирали останні речі.

На столі лежала саморобна листівка, прикрашена дитячими малюнками: сонце, будиночок і підпис з помилками: «Спайсиба, баба Лідо».

Анна, помітивши її, підійшла першою:

— Лідія Миколаївна, я хочу ще раз вибачитися. Ви праві. Ми поводилися трохи нахабно. Дякую вам за все, — її голос був тихим, а погляд збентеженим.

— Немає за що. Я рада, що ви зрозуміли, — відповіла Лідія Миколаївна, дивлячись на листівку. — Це від дітей?

Анна кивнула.

— Вони хотіли залишити щось на згадку.

Лідія посміхнулася, погладжуючи листівку пальцем. Тим часом Кирило підійшов з валізою і простягнув руку.

— Дякую, тітонько Лідо. І… вибач, якщо ми завдали тобі занадто багато клопоту.

Вона стиснула його руку, відчувши, що за цими словами стояло справжнє каяття.

— Сподіваюся, ви зробите висновки, Кирило, — сказала вона. — І наступного разу хоча б попередете, що їдете в гості.

— Обіцяю, — кивнув він.

Через пів години родина пішла, і тиша, нарешті, повернулася в будинок Лідії Миколаївни.

Жінка видихнула і посміхнулася, зачиняючи за родиною племінника двері. Вона відчувала втому, але в душі було спокійно.

Увечері в двері подзвонила Ніна. Вона приготувала пиріг і принесла його, щоб пригостити Ліду і її гостей.

— Невже поїхали? — запитала вона, розливаючи чай по чашках.

— Поїхали, — кивнула Лідія Миколаївна. — І знаєш, Ніно, мені навіть легше стало. Тепер я розумію, що можу бути доброю, але це не означає, що я повинна жертвувати своїм спокоєм.

— Ось це правильні слова, Лідочко. Ти поставила їх на місце.

Правильно кажуть: в чужий монастир зі своїм статутом не ходять. А то знаєш, як буває: раз пустиш, а потім і кінця цьому немає.

Лідія посміхнулася і зробила ковток чаю.

— Думаю, я зробила все правильно. Напевно, Кирило і Аня образилися, але винесли урок з усієї цієї ситуації.

Ніна кивнула, постукуючи ложечкою по чашці.

— А знаєш, ти сильна. Багатьом важко сказати «ні», особливо сказати це рідним.

— Це не сила, Ніна. Це просто бажання зберегти в душі спокій, а в домі чистоту і порядок. Іноді потрібно вміти захищати те, що важливо, — відповіла Лідія.

Вечір минув у розмовах про життєві дрібниці. Лідія розповідала, який багатий цього року врожай полуниці, а Ніна ділилася новинами про сусідів.

Коли сусідка пішла, Лідія зачинила двері, подивилася на листівку від дітей: вона зайняла почесне місце на полиці.

Ліда любила племінника і його сім’ю, але вважала за краще робити це на відстані і дозовано.