Цілих 17 років Світлана жила у своєму тихому світі: Дмитро, діти, дім — все було так злагоджено, що навіть сусіди казали:

«Ви як з казки якоїсь».

Але, виявляється, ідеальне життя може зіпсуватися, на жаль, через одне-єдине рішення — покликати когось ближче, ніж ти готовий.

Той ранок почався, як зазвичай, з м’якого світла, що пробивалося крізь фіранки, і аромату свіжозвареної кави.

Світлана, як і завжди, прокинулася першою. Їй подобалася ця тиша перед тим, як будинок наповниться дитячим галасом і ранковою метушнею.

Вона підійшла до вікна, дивлячись на ще сонне подвір’я.

17 років. 17 років поруч із Дмитром.

Здавалося б, вічність, наповнена спокоєм, злагодою та безумовною любов’ю.

Їхні діти – п’ятнадцятирічна Марійка та десятирічний Артем – були втіленням їхнього щастя, свідченням того, що вони побудували міцну, дружну родину.

“Все було ідеально, — прошепотіла Світлана собі під ніс, — донедавна.”

Її думки повернулися на рік назад, коли все почало змінюватися.

Мати Дмитра, пані Людмила, жила за сотні кілометрів від них, у невеликому містечку на іншому кінці країни.

Їхні зустрічі були рідкістю, зазвичай на великі свята чи під час коротких літніх відпусток.

Світлана завжди ставилася до своєї свекрухи з повагою, хоча ніколи не відчувала особливої симпатії до матері чоловіка.

Пані Людмила була жінкою старої школи, дещо закритою, але ніколи не втручалася у їхнє життя.

Одного вечора Дмитро прийшов додому після телефонної розмови, вигляд у нього був замислений.

— Світлано, мама телефонувала мені, — почав він повільно. — Каже, що старіє, і їй самотньо одній. Хоче бути ближче до нас.

Світлана поставила тарілку зі смаженою картоплею на стіл.

— І що ти думаєш з цього приводу? — запитала вона, обережно, адже знала, як сильно Дмитро любить свою матір.

Він сів за стіл, потер скроні.

— Вона мені пропонує продати свій будинок там, а ми б знайшли їй щось тут, неподалік. Мені здається, це досить таки гарна ідея.

Все-таки рідна людина, і вона вже в роках.

Світлана ще відразу задумалася. Це був би великий крок, але вона розуміла бажання Дмитра підтримати матір.

— Ну, якщо вона сама цього хоче, — мовила жінка, — То чому б ні? Головне, щоб усім було комфортно.

— Вона дуже рада. Каже, що скучила за онуками, — додав Дмитро, і на його обличчі з’явилася рідкісна, щира посмішка.

На сімейній нараді, яку вони провели з пані Людмилою по відеозв’язку, було прийнято рішення.

Продати її будинок, купити їй квартиру неподалік. Все пройшло швидко і без затримок, усі залишилися задоволені результатом.

За кілька місяців пані Людмила вже облаштовувалася у своїй новій оселі, за два квартали від будинку Дмитра і Світлани.

Тоді Світлана ще не знала, що це рішення стане початком кінця їхньої сімейної ідилії.

Минув рік. І цей рік Світлана могла б назвати найважчим у своєму житті.

— Раніше я й не думала, що сумуватиму за тією відстанню, — гірко подумала вона, наливаючи собі ще кави. — Тепер мені хочеться, щоб свекруха жила в іншому місті.

Присутність свекрухи в їхньому житті стала всеосяжною.

Якщо раніше вона була далекою, але доброзичливою, то тепер перетворилася на постійного критика, експерта з усіх питань.

Вона навідувалася до них щодня, без попередження, і кожен її візит супроводжувався хвилею зауважень.

Одного разу Світлана готувала обід. Свекруха, увійшовши на кухню, окинула поглядом стіл, де лежали порізані овочі.

— Світлано, — почала вона. — А чому ти моркву так дрібно ріжеш? Це ж на борщ, а не на засмажку. Вона ж розвариться вся. Моя мама завжди казала, що морква в борщі має бути гарними шматочками.

Світлана глибоко вдихнула, намагаючись зберегти спокій.

— Пані Людмило, я завжди так робила. Нам подобається. Я завжди так роблю.

— Ну, може й подобається, — хитала головою свекруха, — Але це неправильно. І цибуля у тебе не так порізана. Я завжди робила кубиками, а не соломкою. Борщ — це мистецтво, а ти його готуєш не правильно геть.

Світлана просто мовчала, намагаючись швидше закінчити готування.

Після обіду, коли мати чоловіка пішла, Світлана зітхнула.

— Дмитре, — звернулася вона до чоловіка, який сидів, занурившись у свій телефон, — Твоя мама знову мене повчала, як борщ готувати. Я вже не знаю, що робити.

Дмитро підняв очі.

— Ну, вона ж не зі зла, Світлано. Просто ділиться досвідом, хотіла допомогти тобі.

— Досвідом? — Світлана не могла повірити своїм вухам. — Вона мені щодня розповідає, що я не так готую, не так прибираю, не так прасую. Ми жили 17 років разом і я завжди так робила, і ти був задоволений. А тепер що?

Але це були лише квіточки.

Найгірше починалося, коли свекруха починала скаржитися Дмитрові. Вона робила це майстерно, непрямими натяками, що змушували його відчувати провину.

Одного разу, Світлана вийшла з кухні і почула розмову.

Свекруха сиділа у вітальні з Дмитром і навчала сина свого.

— Я розумію, синку, що Світлана молода, — говорила вона, — Але ж ти бачиш, як вона одягається? Це ж недобре зовсім. І дітей вона виховує.

Не так, як ми тебе виховували. Ти ж пам’ятаєш, як я завжди казала, що дисципліна — це головне? А в будинку. Ну, що тут говорити. Я, коли була молодою, все зовсім інакше робила. Я ж для твого блага стараюся зараз.

Світлана швидко повернулася на кухню, відчуваючи, що це вже через край.

Вона не хотіла, щоб її помітили.

Через кілька хвилин Дмитро зайшов на кухню.

— Світлано, — він почав, його голос був трохи невпевнений, — Мама каже.

— Що? — різко запитала Світлана. — Що я знову щось роблю не так?

— Ні, ні, просто. — Дмитро завагався. — Вона каже, що борщ треба варити смачніший. І сала в нього більше кидати, щоб він наваристим був.

Світлані це зовсім не сподобалося.

— Я роблю і готую, як можу і вмію, Дмитре. Ти ж знаєш, що я завжди стараюся.

Він начебто погодився, кивнув. Але як тільки Світлана вийшла з кухні, щоб прибрати зі столу, вона знову почула голос свекрухи.

— Це все добре, але ти повинен наполягти на своєму, Дмитре, — говорила мати чоловіка, її голос був тихим, але рішучим. — Все повинно бути по-твоєму. Ти ж голова сім’ї, в домі ти головний.

Дні тягнулися, наповнені новими зауваженнями та скаргами.

Світлана відчувала, як терпіння її вичерпується.

Вона прекрасно розуміла, що кожна матір хоче для свого сина найкращого, хоче, щоб він жив як у казці.

Але мати Дмитра робила тільки гірше. Через її постійні зауваження, вони з Дмитром почали сперечатися мало не щодня, чого раніше ніколи не було. Їхня ідилія розсипалася на очах.

Одного вечора Дмитро повернувся з роботи.

Замість того, щоб йти додому, він, як це стало звичкою, спочатку заходив до своєї матері.

— Світлано, — промовив він з порога, його голос був рішучим, — Ти знову не вчасно посуд помила. Він стоїть у раковині весь, он ціла гора.

Світлана, яка щойно вийшла з ванної, втомлена після довгого дня, зупинилася.

— Дмитре, я щойно повернулася, тільки й встигла дітей нагодувати. Я збиралася помити його.

— А сорочку чому неправильно попрасувала? — він продовжував, вказуючи на його сорочку, яка висіла на стільці. — Мама каже, що ти її мнеш завжди.

Світлана відчула, наче чоловік з нею говорить мовою своєї мами.

— Дмитре, ти вже багато років носиш ці сорочки, і тобі завжди все подобалося. Що змінилося? Невже тобі незрозуміло, що це її слова? Вона просто налаштовує тебе проти мене!

— Не говори так про мою маму! — голос Дмитра підвищився. — Вона тільки добра нам бажає.

— Добра? — Світлана не могла стримати сліз. — Вона руйнує нашу сім’ю! Через неї ми щодня сперечаємося! Я вже про розлучення подумую! Сил просто немає постійно виправдовуватися перед вами! Я й так намагаюся все зробити якнайкраще!

Ці слова дуже не сподобалися Дмитрові.

Він замовк, похитуючи головою, але в очах його не було розуміння, лише розчарування одне.

Світлана була впевнена: його мати свідомо налаштовує сина проти неї.

Невже вона не розуміє, що навіть якщо і зіпсує їхні сімейні відносини, то краще від цього нікому не стане?

Вони вже не в тому віці, щоб шукати собі когось і заново створювати сім’ю. Це було б боляче для всіх, особливо для дітей.

Раніше Дмитро завжди був задоволений і її пранням, і прибиранням, і тим, як вона готувала. Не буває так, щоб в один момент йому вже не подобалося все.

Світлана розуміла чоловіка. Він сам сумував за мамою, адже він її все життя цінував і поважав, тепер хотів частіше її бачити у своєму домі.

Але це вже було занадто. Він сидів у неї всі свої вихідні, пропускав сімейні обіди, вечірні прогулянки з дітьми.

Одного разу Артем підійшов до Світлани.

— Мамо, — тихо сказав він, — Тато знову пішов до бабусі? Він обіцяв зі мною в футбол пограти.

Світлана лише сумно поглянула на сина.

— Так, синку, пішов, — відповіла вона, обіймаючи його. — Він повернеться скоро, обіцяю.

Але він не повернувся скоро. Він затримувався у матері, а потім приходив додому втомлений, розгніваний, і знову починав шукати привід для докорів.

Навіть Марійка, яка зазвичай була більш стриманою, почала помічати зміни.

— Мамо, — якось запитала вона, — А чому тато так часто ходить до бабусі? І чому він постійно не задоволений?

Світлана не знала, що відповісти. Вона не хотіла говорити неправду своїм дітям, але й розповідати про конфлікт з бабусею теж не хотіла.

— Все гаразд, доню, — сказала вона, — Просто у тата багато справ.

Але вона знала, що це неправда. І діти це відчували.

Вони не були винні в цій ситуації. Вони теж сумували від того, що їхній батько, їхній улюблений тато, перестав приділяти їм увагу, а більше часу лише в бабусі проводить.

Світлана чудово розуміла, що так більше тривати не може. Вона мала поговорити з Дмитром.

Це була важка розмова, яку вона відкладала, бо боялася, що він образиться, не хотіла зіпсувати їхні стосунки.

Але так вона довго теж мовчати не могла. Всі його докори вона вважала несправедливими, і це змінило не в кращу сторону їх сімейне життя.

Одного вечора, коли діти вже спали, Світлана наважилася. Дмитро сидів у вітальні, дивлячись телевізор.

— Дмитре, — почала вона, її голос був невпевненим, — Нам потрібно поговорити. Серйозно.
Він перевів погляд на неї, вимкнувши звук.

— Щось сталося?

— Так. Сталося. З нами. З нашою сім’єю, — Світлана сіла навпроти нього. — Я більше не можу так жити. Ти змінився. Наші стосунки змінилися. І ти знаєш, чому.

Дмитро нахмурився.

— Про що ти? Я не розумію.

— Ти розумієш, Дмитре. Це твоя мама. Я поважаю її, як твою матір. Я ніколи не була проти того, щоб вона була ближче до нас. Але те, що відбувається зараз, руйнує нашу родину.

Дмитро встав.

— Що ти хочеш цим сказати? Що моя мама винна в наших проблемах?

— Ні, я не кажу, що вона винна. Я кажу, що її постійне втручання, її зауваження, її скарги налаштовують тебе проти мене. Ти приходиш додому, і замість того, щоб бути люблячим та добрим батьком та чоловіком, ти починаєш мене повчати і шукати причини для суперечок.

— Вона просто хоче, щоб все було ідеально, — сказав Дмитро, відвертаючись.

— А хіба раніше не було ідеально? — голос Світлани підвищився. — Дванадцять років ми жили душа в душу! Ти був задоволений всім! Моєю кухнею, моїм порядком, тим, як я виховую дітей! А тепер що? За один рік все змінилося? Ти справді віриш, що я раптом розучилася готувати борщ чи прасувати сорочки?

Вона підійшла до нього, очі її були сумними і щирими.

— Дмитре, ти дорослий чоловік. Тобі сорок років. У тебе має бути своя думка, свої принципи. Ти не можеш дозволяти, щоб чиясь думка, навіть думка твоєї матері, керувала твоїм життям і руйнувала твою власну сім’ю.

Дмитро мовчав.

— Подумай про дітей, Дмитре, — продовжувала Світлана. — Вони бачать, що відбувається. Ти став відстороненим. Ти майже не приділяєш їм уваги, бо проводиш всі вихідні у матері. Це несправедливо щодо них. Вони сумують за тобою.

Вона дала йому час усвідомити почуте. Потім продовжила, вже м’якше, але рішуче.

— Я не хочу, щоб ми розлучалися. Я люблю нашу сім’ю. Але якщо ситуація не зміниться, я не бачу іншого виходу. Я теж маю свою гордість, і я ціную свою працю. Я не можу жити в постійних докорах і відчувати себе зайвою у своєму власному домі. Я намагаюся робити все якнайкраще, для тебе, для дітей, для нашого дому. Але якщо ти не цінуєш цього, тоді який сенс?

Нарешті, Дмитро підняв на неї очі.

— Я не розумію, чому ти в усьому робиш винною мою маму, вона лише краще хоче для нас, вона, навіть коли тебе поряд немає, ніколи жодного слова недоброго не скаже про тебе.

Дмитро відвернувся, занурившись у свої думки. Мовчання затягнулося.

Світлана чекала, що він скаже. Від цієї розмови залежало все.

— Я подумаю, — нарешті промовив він, його голос був ледь чутним.

— Це не просто «подумати», Дмитре, — сказала Світлана. — Це про наше майбутнє. І про майбутнє наших дітей. Я не прошу тебе обирати між мною і твоєю матір’ю. Я прошу тебе поставити на перше місце нашу сім’ю.

Вона встала, відчуваючи величезне полегшення на душі від того, що все було сказано.

Тепер м’яч був на його боці. Вона зробила все, що могла.

— Я сподіваюся, ти зробиш правильний вибір, Дмитре, — прошепотіла вона, виходячи з кімнати, залишивши його наодинці зі своїми думками.

Дні після цієї розмови були важкими. Дмитро був замислений, постійно мовчав, але й менш відкритий.

Світлана намагалася не звертатися зайвий раз до нього, даючи йому простір для роздумів.

Вона помітила, що він став менше відвідувати матір. Можливо, не кожен день. Це вже був маленький крок.

Одного вечора Дмитро повернувся додому, і на обличчі його був незвичайний вираз — суміш смутку та рішучості.

— Світлано, — сказав він, коли вони вклали дітей спати, — Я поговорив з мамою.

Вона боялася почути результат.

— І що? — тихо запитала вона.

— Це було важко, щиро кажучи, — зітхнув Дмитро. — Вона засмучена. Мама сказала, що я не ціную її турботи. Але я пояснив їй, що ми дорослі люди, і у нас є своя сім’я, свої правила. Я сказав, що ми її любимо і цінуємо, але їй потрібно поважати наш особистий простір.

Світлана дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, чи він говорить з нею щиро.

— І що вона сказала на це? — запитала вона.

— Вона сказала, що вона не розуміє, чому ти так ставишся до неї, коли вона нічого поганого не зробила тобі.

Світлана раділа, що чоловік все зрозумів і менше став звертати увагу на маму.

Дмитро став рідко заходити до неї, свекруха теж не приїжджала, ніколи не телефонувала їм, навіть внуків перестала кликати до себе.

Дмитро більше часу проводив вдома, кудись ходив відпочивати з дітьми, але постійно був сумним і став більше мовчазним.

Світлані було самій сумно від того, бо не про таку сім’ю вона мріяла і не таких змін хотіла. Вийшло так, що тепер всі зробили винною її і ще й образилися на неї.

Чи дійсно вона винна в усьому? Чи не вірно вчинили з матір’ю чоловіка, що вона тепер не ходить до них?

Можливо, варто було мовчати, тоді і чоловік і свекруха задоволені були б? Чи таки вона вірно зробила і на перше місце поставила себе? Але чоловік змінився тепер і Світлана не хоче розлучення.

Що їй тепер робити, щоб повернути свекруху в родину і не ображався чоловік?

Джерело