Наталя тепер недолюблювала свою троюрідну тітку Тоню. Тоня хоч і тітка їй, а старша всього років на п’ять.

І в дитинстві, і в юності Наталя нею просто захоплювалася. А коли Тоня в місто вчитися поїхала, так взагалі від неї стало очей не відвести. Ну чисто міська вона стала, подарунки всім привозила, і навіть дещо Наталі іноді перепадало.

Тітка Тоня з нею щоправда спілкувалася зневажливо, говорила їй:

— Ану, мала, підійди сюди, мені це замале, а тобі поки налізе!

Антоніна натягувала на Наталю кофтинку або джинси, відходила вбік і, задоволено посміхаючись, говорила:

— Користуйся моєю добротою, носи, це подарунок!

Але пізніше Наталі стало не дуже-то подобатися, коли Тоня їй почала вказувати:

— Ей, ти особливо не розʼїдайся, як мамка твоя. Ти дівка гарна, а Валентина, мати твоя, смачно готує, та тільки плаття моє на тебе теж скоро мале стане, якщо жерти багато будеш, ти чого себе псуєш?

Але Наталю ця критика злила, їй-то яке діло? На Наталку хлопці й так дивляться, їм усе в ній подобається, нехай про себе краще думає…

Потім Антоніна зникла кудись.

Хтось казав, що вона заміж у місті вийшла і зазналася. Але сусідка Катерина підняла на сміх ці слова:

— Та яке заміж? Вона ж при надії, а він її й кинув. Тоня злякалася, до матері їхати не можна, закльовує. Кажуть, залишатися там зібралася, та доля сама за неї вирішила, викинула маля, чистили її потім, порожня вона тепер!

І так байдуже все це Катерина говорила, що у Наталі серце за Тоню боліло, як вона там одна, та ще таке пережила, бідна!

Але коли мати Антоніни пішла в засвіти, вона зовсім несподівано в село повернулася. По поневірялася, спробувала там щастя, навчання не закінчила і повернулася в рідний дім.

Наталя на той час уже заміж вийшла, потім у неї діти один за одним з’явилися на світ — донька Людмила і синок Миколка.

Швидко діти ростуть, не встигла озирнутися, як Людка вже наречена, школу закінчує, на медаль іде.

Коля теж за батьком тягнеться, міцний хлопчина, хоче, як і татко, на механізатора піти вчитися.

Андрій у неї душе поважна людина в селі, сім’я у них міцна і дружна.

І тут до них раптом зачастила Антоніна, вона так сама й жила відтоді.

Тихою вона не була, про неї всяке подейкували.

Баби говорили, що чоловіків вона підпоює, зміїний напій гонить, та настойки всякі робить. От і ходять до неї чоловіки вечорами, коли магазин зачинений.

А потім ще чутки пішли, не тільки за оковитою ходять, а пригощає вона чоловіків. Недобрала Антоніна жіночого щастя, а роки-то йдуть, от вона й поспішає, поки вона ще не зовсім стара.

Загалом, шепотіли різне. Наталя особливо не вірила, їй просто шкода Тоню було, вона ж така була красуня, така недосяжна, а тепер зовсім одна.

Але коли Антоніна стала все частіше до них заходити, Наталя зрозуміла, що її це напружує.

То якось зайшла, коли Андрійко її траву косив. На вулиці спека, чоловік в одних коротких шортах, і ті підвернув. Антоніна увійшла, і тут же очі свої безсоромні виставила:

— Ой, Андрійко ж у тебе який хазяйновитий, та й правда, у нього ж господарство ой-ой-ой, велике, напевно, добре вправляється?

Потім пройшлася по їхніх грядках, похвалила Наталю і негучно їй шепнула:

— Ти живіт підтягни, чоловік у тебе такий видний, а ти себе запускаєш, як мамка твоя.

Наталя відчула, як кров приливає до обличчя. Це вже було занадто. Тоня, яка колись здавалася їй ідеалом, тепер перетворилася на нав’язливу, осудливу жінку. І ці натяки на її чоловіка, на її животик… Це було принизливо.

Іншого разу Антоніна прийшла, коли Наталя готувала обід. Діти шуміли в кімнаті, чоловік був на роботі.

Тоня сіла за стіл, оглянула кухню з зневагою і почала розповідати про свої “успіхи” в місті, про те, як вона “вміє жити”. А потім, ніби ненароком, запитала:

— А що, Наталко, Андрійко ж твій, він тобі що, грошей не дає? Ти ж он, у старому халаті ходиш, а у мене он, нове плаття з дорогої тканини.

Наталя мовчки дивилася на неї. Вона вже не відчувала жалості, тільки роздратування. Тоня, яка колись дарувала їй речі, тепер нібито виставляла напоказ свою незрозумілу перевагу, принижуючи Наталю.

І ці чутки про споювання та “пригощання чоловіків” тепер здавалися не просто плітками. Мабуть, своє життя не змогла влаштувати, от і лізе в чуже благополуччя.

Коли Антоніна в черговий раз зайшла, Наталя не витримала.

— Тоню, — сказала вона твердо, — Я, звичайно, рада, що ти до нас заходиш, але, будь ласка, не говори так про мого чоловіка. І не коментуй мою зовнішність або мої речі. У нас все добре.

Антоніна здивовано підняла брови, але потім, побачивши рішучість в очах Наталі, лише усміхнулася:

— Ну, ну, Наталко, ти чого, не гарячкуй. Я ж просто по-доброму, по-своєму.

Але Наталя вже не вірила в її доброту.

Вона бачила в ній лише заздрість і спробу самоствердитися за чужий рахунок.

Усе це дратувало Наталю ще й тому, що у них з Андрієм останнім часом щось розладналося.

На людях і при дітях все начебто добре, а вночі він відвернеться до стіни і відразу засинає, каже, втомлюватися став сильно. А адже ще рік тому Андрій погрожував, що третього йому подавай, хоч сина, хоч дівку, ці вже виросли, а Наталка у нього соковита, молода, їм ще треба дитинку, щоб знову себе молоденькими відчути.

І адже обіймав її, пестив, очі у нього загорялися при вигляді її. Ні-ні, підійде та вщипне або притисне так, що Наталя його люблячи ганчіркою або ополоником, — Іди, ось прилип!

А самій приємно, що чоловік до неї досі небайдужий. І раптом як відрізало, з чого б це?

І тут днями їй раптом баба Зіна шепнула:

— Наталко, я ж бачила твого, як він городами від Антоніни пробирався, ти дивись, не спився б, знаєш же, чим вона промишляє?

У Наталі тут одразу серце й впало. Ось воно в чому справа, переманила чоловіка її тітка-стерво.

Та краще б він пив, та вона ж чує, не за випивкою він до неї шастає, Андрій завжди чистий, як скельце, йому ж на машинах працювати.

Аж подих перехопило, дихати важко стало, але вирішила Наталя не поспішати з висновками, поспостерігати. Що поспішати чоловіка гнати з дому, це завжди встигнеться.

Поки чоловіка вечорами виглядала, та страждала по ньому, аж схудла Наталя.

А одного разу надвечір вона сіла на ґанку, Андрій знову з роботи запізнився, ось вона й побачить, з якої такої роботи він іде.

І точно, тут же й побачила, що чоловік з боку Антоніни, через баби Зіни город лізе. Тут-то вона його й зустріла.

— А ось і милий мій іде, поспішає додому до жіночки. Ну що, накатався, мабуть, на своєму тракторі, зморився? А що очі ховаєш, та не обіймаєш свою кохану, невже любов скінчилася?

— Та що ти, Наталю, ти не подумай, я ж не тому… Андрій незграбно рукою махнув і мало не випустив з-під сорочки пляшечку.

— Ах, ти за цим до неї ходив? Та що це з тобою, ти ж не п’єш ніби? Або це для виду, для відмазки у неї взяв, може там вода проста, а я горюю, що у мене чоловіка то чи відбивають, то чи споюють? — заговорила Наталя, дивлячись в очі чоловікові.

Андрій почервонів, як рак.

— Та не споює вона мене! І не відбиває! Просто… просто поговорити зайшов. Ти ж вічно зайнята, діти, господарство, а мені виговоритися нікому, а Антоніна… вона слухає, поради всякі дає.

Наталя оторопіла від його слів:

— Ти що ж мелеш, Андрію, які ще такі поради тобі Антоніна дає? І про що ж ви там з нею розмовляєте, дозвольте дізнатися?

Андрій зам’явся, відводячи погляд. — Та так… про життя, про роботу, про тебе…

— Про мене? — здивувалася Наталя і навіть підняла брову, — І що ж вона такого тобі про мене розповідає?

— Та нічого поганого! Просто… каже, що ти втомилася, що тобі важко. Що я повинен більше тобі допомагати, та бути уважнішим. А ще, Наталко, я ж тобі говорити то не хотів, соромився дуже, у мене ж того… не працює майже це саме…

Ну чоловіки й підказали, що до Антоніни треба сходити, у неї якась хитра настоянка є, корінь якийсь вона настоює, щоб силу чоловічу повернути…

Наталя мовчала, переварюючи почуте.

Злість пройшла і вона не знала, що й сказати. Не подумалося їй про те, що й таке може з її чоловіком статися, а адже вони теж не молодіють.

Але раптом Андрій схопив її в оберемок, як раніше, і прошепотів ніжно:

— Боявся я тебе втратити, люблю я тебе, Наталко, більше життя. Ось і зважився, говорили мені чоловіки, що лікує вона своїми настоянками чоловічу слабкість. А більше нічого й не було, ось тобі хрест, Наталко!

Андрій підняв Наталю, як і раніше, на руки. Вона навіть подумала, що як вона вдало схудла від переживань за чоловіка. А він поніс її до хати, благо вже діти спали.

У цю ніч Наталя з чоловіком абсолютно не виспалися…

А до весни в родині Андрія та Наталі з’явилася на світ ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, донечка, Оленкою назвали.

Татко на неї не натішиться, а на Наталку свою, як і раніше, таким поглядом дивиться, що аж її заливає рум’янцем і бентежить досі…

В Оленки їх тепер є чудова хрещена — Антоніна. Вона у них часто тепер буває, доньці хрещеної раз у раз подарунки дарує, щаслива, що вона не одна тепер, донечка у неї є хрещена.

Та й племінниця Наталя, і чоловік її Андрій тепер її приймають і не вірять ніяким пліткам сільським.

Хай молотять своїми язиками, язик то без кісток, молотять, та не заговорюються і добрим людям жити не заважають.

Тьху на них багато разів, а за брехливий язик кожен своє обов’язково отримає!!!

Дорогі читачі, ця історія, наче давня пісня, змушує замислитися: як же швидко змінюються наші уявлення про людей, особливо про рідних!

Адже Антоніна, яка колись була для Наталі зіркою, обернулася в її очах ледь не злодійкою сімейного щастя. І як же оманлива буває перша думка, особливо коли її підживлюють плітки!

А чи траплялося у вашому житті, що ви несправедливо осуджували когось із рідних, а потім виявлялося, що правда була зовсім іншою, і причина їхніх вчинків була куди глибшою, ніж здавалося на перший погляд?

І як ви, у таких випадках, знаходили сили примиритися і відновити довіру?

Адже, як кажуть, “іноді треба відпустити, щоб потім все повернулося стократно”, але чи завжди це працює у родинних відносинах?

Ваші історії та поради будуть безцінними, адже “до чужого рота не приставиш ворота”, а правда, як відомо, має дивовижну властивість випливати на поверхню.