Оксана сиділа на кухні в будинку сеньйори Матільди, тримаючи телефон біля вуха. Її голос тремтів від емоцій, коли вона вимовила слова, які так довго тримала в собі:

“Якби не ти, то у мене б давно сім’я була, чоловік та така омріяна донечка”.

На тому кінці слухавки запала тиша. Її син, двадцятип’ятирічний Тарас, не знав, що відповісти.

Ці слова, сказані на одному диханні, були не просто звинуваченням — вони відкривали глибшу таємницю, яку Оксана носила в серці роками.

Оксана була однією з тих тисяч українських жінок, які в пошуках кращого життя для своїх сімей вирушили на заробітки до Італії.

Їй було лише двадцять п’ять, коли вона вперше залишила рідне село на Львівщині. Тоді Тарас був ще немовлям, а її чоловік, Степан, обіцяв доглядати за сином і чекати її повернення. Але життя, як це часто буває, мало свої плани.

Оксана росла в невеликому селі, де всі знали одне одного. Її батьки були простими людьми: батько працював трактористом, а мати — на фермі.

Оксана мріяла про інше життя — не про багатство, а про просте сімейне щастя. Вона уявляла себе в затишному будинку, з люблячим чоловіком і дітьми, які бігають у дворі.

У вісімнадцять вона зустріла Степана, високого, з добрими очима хлопця, який умів її розсмішити. Вони одружилися через рік, а ще через рік появився на світ Тарас.

Але реальність виявилася важчою. У селі не було роботи, а Степан, хоч і старався, не міг забезпечити сім’ю.

Оксана бачила, як її мрії повільно тьмяніють, коли доводилося економити на всьому — від одягу до їжі. Коли Тарасу виповнилося два роки, подруга Оксани, Марія, повернулася з Італії з грошима, яких вистачило на ремонт будинку і новий автомобіль.

“Там можна заробити, Оксано, — казала вона. — Важко, але воно того варте”. Оксана вагалася, але думка про те, що вона зможе дати синові краще майбутнє, переважила. Вона поїхала.

Перші роки в Італії були справжнім випробуванням. Оксана працювала доглядальницею у літньої італійки, сеньйори Матільди, яка була доброю, але вимогливою.

Робота була виснажливою: прибирання, готування, допомога з побутовими справами, а іноді й цілодобовий догляд. Оксана вчила італійську мову по ночах, повторюючи слова з маленького словника, який привезла з України.

Вона плакала, коли дзвонила додому і чула голос маленького Тараса, який ще не розумів, чому мами немає поруч.

Степан писав листи, сповнені обіцянок, але з часом вони ставали рідшими. Оксана відправляла додому майже всі зароблені гроші, залишаючи собі лише на найнеобхідніше.

Вона мріяла, що за кілька років повернеться, і вони з Степаном побудують будинок, можливо, відкриють маленьку крамничку.

Але одного дня, коли Тарасу було шість, Степан зателефонував і сказав, що знайшов іншу. “Я не можу чекати вічно, Оксано”, — кинув він і поклав слухавку. Її світ розвалився.

Після розлучення Оксана ще більше поринула в роботу. Вона відчувала провину перед Тарасом, який ріс із бабусею, її матір’ю.

Кожного літа вона приїжджала додому на кілька тижнів, привозила подарунки, обіймала сина і намагалася надолужити втрачений час.

Але Тарас ставав дедалі замкнутішим. Він не розумів, чому мама так рідко буває вдома, і звинувачував її в тому, що вона “покинула” його.

Оксана жила мріями про доньку. Вона уявляла, як плете їй коси, купує сукні, вчить готувати борщ. Ця мрія стала її втечею від самотності.

Увечері, коли сеньйора Матільда засинала, Оксана діставала старий зошит і записувала свої думки.

“Моя донечка буде сміятися, як дзвіночок, і я назву її Софійкою”, — писала вона, витираючи сльози.

Тарас виріс, закінчив школу і вступив до університету у Львові. Оксана пишалася ним, але їхні стосунки залишалися напруженими.

Він дорікав їй за те, що вона не була поруч, коли він потребував її найбільше.

“Ти вибрала гроші замість мене”, — сказав він якось, і ці слова врізалися в її душу.

Того вечора, коли Оксана сказала фразу про сім’ю, вона не стрималася. Тарас зателефонував, щоб попросити грошей на нову квартиру, яку хотів орендувати з друзями.

Він говорив холодно, без емоцій, і це стало останньою краплею. Оксана вилила весь свій біль, усі свої нездійснені мрії в ту коротку розмову.

Вона не звинувачувала Тараса по-справжньому — вона звинувачувала себе, обставини, долю.

Після розмови вона довго сиділа на кухні, дивлячись у вікно. Сеньйора Матільда, яка почула уривки розмови, тихенько увійшла і поклала руку їй на плече.

“Оксана, ти зробила все, що могла. Не муч себе”, — сказала вона своєю ламаною українською, яку вивчила за роки, проведені разом.

Оксана всміхнулася крізь сльози, але в душі відчувала порожнечу.

Наступного дня Оксана вирішила, що настав час змін. Вона зрозуміла, що не може вічно жити в Італії, жертвуючи власним щастям заради грошей.

Вона зв’язалася з агенцією, яка допомагала заробітчанкам повертатися додому і знаходити роботу. Її заощадження дозволяли відкрити невеликий бізнес — можливо, кав’ярню чи пекарню в рідному селі.

Вона уявляла, як пече хліб, як запах свіжої випічки наповнює її дім, а люди приходять не лише за булочками, а й за її теплою усмішкою.

Оксана також вирішила поговорити з Тарасом відверто. Вона написала йому довгого листа, де розповіла про свої почуття, про те, як боялася, що він виросте без неї, і як сподівалася, що її жертви дадуть йому краще життя.

“Я не хотіла покидати тебе, сину, — писала вона.

— Я хотіла, щоб у тебе було все, чого не було в мене”. Вона не знала, чи зрозуміє він, але сподівалася, що одного дня він побачить її не як “маму, яка поїхала”, а як жінку, яка боролася за нього.

Через пів року Оксана повернулася в Україну. Вона купила маленький будиночок у селі, неподалік від будинку своєї матері, і відкрила пекарню.

Спочатку було важко: клієнтів було небагато, а конкуренція з містечковими магазинами відчувалася. Але Оксана не здавалася.

Вона пекла хліб за рецептами своєї бабусі, додавала до кави історії про Італію, і люди почали приходити. Її пекарня стала місцем, де сусіди збиралися, щоб поговорити, посміятися і відчути тепло.

Тарас приїхав до неї через місяць після її повернення. Він стояв на порозі пекарні, тримаючи в руках букет ромашок — її улюблених квітів.

“Мамо, я прочитав твого листа, — сказав він, опустивши очі. — Я був несправедливим. Дякую, що не здалася”. Вони обнялися, і Оксана вперше за багато років відчула, що її серце наповнюється теплом.

Минуло два роки. Пекарня Оксани стала відомою не лише в селі, а й у сусідніх містечках. Вона найняла двох помічниць і навіть почала проводити майстер-класи з випічки для дітей.

Одного дня до пекарні зайшов чоловік на ім’я Андрій, шкільний учитель, який переїхав у село з міста. Він замовив каву і пожартував, що її хліб пахне, як у його бабусі. Оксана засміялася, і між ними зав’язалася розмова.

Андрій став приходити частіше, і незабаром Оксана помітила, що чекає на його візити. Він був добрим, розумним і мав той самий спокій, який вона колись бачила в очах Степана.

Але цього разу все було інакше — Оксана вже не була юною дівчиною, яка вірила в казки. Вона знала, що щастя треба будувати, а не чекати.

Одного вечора, коли вони сиділи в пекарні після закриття, Андрій узяв її за руку і сказав:

“Оксана, ти заслуговуєш на щастя. Дозволь мені бути частиною твого життя”. Вона не відповіла одразу, але в її серці зародилася нова мрія — не про омріяну доньку, а про сім’ю, яку вона ще могла створити.

Оксана так і не привела в світ доньку, але вона стала матір’ю для багатьох — для Тараса, який нарешті знайшов із нею спільну мову, для дітей, які приходили на її майстер-класи. Її пекарня стала символом її сили, її боротьби і її любові.

А мрія про Соломію залишилася в її зошиті, як нагадування про те, що навіть нездійснені мрії можуть привести до нового початку.

Оксана сиділа на веранді свого будинку, тримаючи в руках чашку кави. Сонце сідало за горизонтом, і вона подумала, що, можливо, життя не дало їй усе, про що вона мріяла, але воно дало їй щось більше — шанс бути щасливою на своїх умовах.

Минуло десять років відтоді, як Тарас остаточно оселився в рідному селі, знайшовши своє покликання в художній студії та кохання в особі Лілії. Їхнє життя розквітло, як ромашкове поле, яке Тарас так любив малювати.

Пекарня Оксани стала серцем села, а художня студія Тараса — його душею. Разом із Лілією вони одружилися через рік після того, як почали зустрічатися, і незабаром їхня сім’я поповнилася донькою, яку вони назвали Софійкою — на честь мрії бабусі Оксани, яка так багато зробила для Тараса в дитинстві.

Софійка росла веселою і допитливою дівчинкою. У свої вісім років вона вже була постійною учасницею батькових майстер-класів, малюючи яскраві картини з квітами, птахами і сонцем.

Вона любила проводити час із бабусею Оксаною в пекарні, де вчилася місити тісто і слухала історії про Італію.

Маленька Софійка стала радістю всієї родини. Її великі карі очі і ледь помітна ямочка на щоці нагадували Оксані її власне дитинство.

“Це моє сонечко”, — казала Оксана, тримаючи крихітку на руках. Вона нарешті відчула, що її давня мрія про сім’ю нарешті здійснилася, хай і не так, як вона уявляла в молодості.

Одного теплого літнього дня Софійка вирішила зробити особливий подарунок для бабусі. Вона довго готувалася: разом із батьком намалювала велику картину, на якій були зображені всі члени їхньої родини — мама Лілія за прилавком пекарні, тато Тарас із пензлем у руці.

У центрі картини стояла бабця Оксана, усміхнена, з ромашками в руках.

На день народження Оксани вся родина зібралася в її маленькому будинку. Пекарня на один день зачинилася, бо Оксана хотіла, щоб усі були разом.

Тарас прикрасив двір гірляндами, а Софія приготувала улюблений бабусин борщ. А ще, тримала картину, яку вона так старанно малювала, хвилювалася, але коли настав час вручати подарунок, вона сміливо вийшла вперед.

“Бабусю, це для тебе, — сказала вона, простягаючи загорнуту в папір картину.

Жінка, розгорнувши подарунок, не могла стримати сліз. Вона довго розглядала картину, проводячи пальцями по намальованих обличчях. “Мої рідненькі, — прошепотіла вона. — Яке ж це щастя”.

Оксана, стоячи відчула, як її серце стискається від радості. Вона згадала той вечір в Італії, коли, сидячи на кухні сеньйори Матільди, вона плакала через нездійснені мрії.

Тоді вона думала, що втратила шанс на сім’ю, на доньку, на щастя. Але тепер, дивлячись на свого, сина, невістку, онуку Софійку, вона зрозуміла, що життя дало їй більше, ніж вона могла уявити.

Оксана прожила ще два роки після свого дня народження. Вона пішла з життя тихо, уві сні, залишивши по собі спогади і любов, які назавжди залишилися в серцях родини. На її могилі поклали ромашки і маленьку картину, яку намалювала  Софійка— зірку, що сяяла над селом.

Минули роки, і пекарня Оксани стала не лише місцем, де пекли хліб, а й символом родинного тепла. Тарас із Лілею продовжували працювати з дітьми — він у своїй художній студії, вона в школі.

Софія виросла і стала художницею, чиї картини виставлялися не лише в Україні, а й за кордоном.

Джерело