— Ти знову забув! Знову!

— Ася кинула телефон на диван.

— Сім років, Толик! Сім років ми одружені, і ти втретє забуваєш!

Толик стояв у дверях, ще в робочому одязі. Обличчя втомлене, плечі опущені.

— Асю, вибач. Робота, ти ж знаєш…

— Знаю! Все я знаю! Робота важливіша за дружину!

— Я не казав, що важливіша.

— А що ти взагалі кажеш? Коли востаннє казав, що кохаєш? Коли дарував квіти? Пам’ятаєш?

Толик мовчав. Ася бачила, як він стискає кулаки, як напружується щелепа. Знала — зараз розвернеться і піде. Завжди так робить, коли не знає, що відповісти.

— Ось і мовчи! Як завжди! — вона вже кричала, не стримуючись. — Ти мене не любиш! Просто звик, що я поруч! Зручно тобі!

Толик подивився на неї — в очах біль. Але нічого не сказав. Розвернувся і пішов, грюкнувши дверима.

Ася впала на диван. Сльози текли самі, не зупиняючись. Сім років. Коли все це почалося? Коли романтика пішла, залишився тільки побут?

Згадалося, як познайомилися. Толик тоді працював на будівництві, вона — продавцем у магазині навпроти. Заходив щодня за водою, мовчав, соромився. Потім набрався сміливості, запросив у кіно.

Залицявся невміло, але старанно. Дарував квіти — три гвоздики, більше не міг собі дозволити. Цукерки купував, найдешевші, але вона була щаслива.

А потім? Весілля скромне, медовий місяць — тиждень у його батьків у селі. Але їй було все одно. Головне — разом.

Коли все змінилося?

Телефон задзвонив. Тітка Ніна, хрещена.

— Асенька, що сталося? Голос заплаканий.

— Тітонько Ніно, можна до вас приїхати?

— Ти що, люба? Звичайно! Я сама приїду. Чекай.

Через півгодини тітка Ніна вже обіймала її в передпокої. Від неї пахло валеріаною і пирогами — як у дитинстві.

— Ну, розповідай. З Толиком посварилися?

На кухні за чаєм Ася виплакала все. Про забуту річницю, про відсутність романтики, про те, що відчуває себе нікому не потрібною.

— І що найприкріше — я йому сказала, що він мене не любить. А він навіть не став сперечатися! Просто пішов!

Тітка Ніна слухала, кивала, підливала чай. Коли Ася виговорилася, запитала:

— А скажи мені, дитинко, хто тобі готує сніданок вранці?

— Толик. Але це…

— А хто миє посуд? Не ти ж, у тебе руки від миючого засобу червоніють.

— Ну так, він. Але до чого тут…

— А коли у тебе боліла спина місяць тому, хто робив масаж щовечора?

— Толик, але…

— А машину хто тобі лагодить? Продукти важкі хто тягає? Хто встає вночі, коли тобі страшний сон сниться?

Ася замовкла. Згадалося, як Толик два тижні тому опівночі возився з її машиною в гаражі. Як вчора притягнув три сумки з магазину, хоча сам з роботи ледве ноги волочив.

— Тітко Ніно, але це ж… звичайні речі.

— Звичайні? — тітка Ніна похитала головою. — А ти думаєш, кохання — це тільки квіти і красиві слова? Знаєш, мій Петро теж не був романтиком. За тридцять років шлюбу тричі подарував квіти.

Зате щоранку приносив чай у ліжко. І коли я хворіла, не відходив від мене ні на крок. І пішов на той світ на моїх руках, шепотів, що кохає. Перший і останній раз сказав.

— Але чому вони не можуть і те, і інше? І піклуватися, і говорити красиві слова?

— А ти йому кажеш? Дякую за сніданок? За те, що сумки носить? Що машину лагодить?

Ася замислилася. Коли востаннє дякувала? Ніби все це само собою зрозуміло.

— Розумієш, дитинко, чоловіки бувають різні. Одні на словах майстри, а толку ніякого. Інші мовчать, але гори звернуть для коханої. Твій Толик з других. Він тобі любов справами показує. Кожен день.

— Але мені хочеться почути! Хоч іноді!

— А ти просила? Не дорікала, а просила? Сказала: «Толик, мені важливо чути, що ти мене кохаєш»?

— Ні. Тільки лаялася, що він не говорить.

— Ось бачиш. Ти хочеш, щоб він читав твої думки. А він не вміє. Зате вміє інше — піклуватися, оберігати, бути поруч.

Тітка Ніна взяла її за руку.

— Знаєш, що я тобі скажу? Навчися бачити його любов. Вона в кожній дрібниці. У тому, що він встає на годину раніше, щоб тобі сніданок приготувати.

У тому, що після дванадцятигодинної зміни йде в магазин, тому що ти любиш свіжий хліб. У тому, що мовчки слухає твої скарги на подруг, хоча сам з ніг падає.

— Але річницю забув!

— А ти йому нагадала? Тиждень тому, три дні тому? Або чекала, що він сам згадає?

Ася опустила голову. Чекала. Перевіряла.

— Моя люба, заміжжя — це не казка. Це робота. Кожен день. І якщо хочеш свята — створюй його сама. Хочеш слів кохання — навчи його їх говорити. Але спочатку — оціни те, що він уже робить.

Тітка Ніна зібралася йти.

— І ще, Асенька. Ти сказала, що він тебе не любить. Це дуже боляче чути, коли кожен день стараєшся для людини. Подумай про це.

Ася залишилася одна. Ходила по квартирі, бачила сліди Толика всюди. Ось полиця, яку він повісив минулого тижня — вона місяць просила. Ось квіти на підвіконні — він не забуває поливати, хоча вона сама вічно забуває.

У спальні на його тумбочці — її фото. Пом’яте, затерте — видно, часто бере в руки. А вона коли востаннє на його фото дивилася?

Пішла на кухню. У холодильнику — готова вечеря. Толик приготував вранці, поки вона спала. Котлети, її улюблені, з рисом. І салат нарізаний.

Сіла за стіл, сховала обличчя в долоні. Дурна. Яка ж дурна. Вимагала доказів кохання, а вони навколо неї. Кожен день.

Двері тихо відчинилися. Толик увійшов, в руках — букет. Троянди, її улюблені. Стояв у дверях, не наважуючись увійти.

— Вибач, — сказав тихо. — Я справді забув. Але це не означає… Я пішов відразу, як ти сказала. Тільки вони скрізь уже зачинені. Ледве знайшов.

Ася підхопилася, кинулася до нього. Обійняла

— Це ти мене вибач. Я дурна. Наговорила гидоти.

— Не гидоту. Я справді не вмію… говорити красиво. І дати не пам’ятаю. Але я… — він запнувся, підбираючи слова. — Ти моє життя, Асю. Все. Без тебе мене немає.

Вона заплакала. Він гладив по голові, незграбно, але так ніжно.

— Я буду намагатися, — пообіцяв. — Нагадуй мені. Вчи. Я ж… я не знаю, як правильно.

— А я буду бачити. Те, що ти робиш. Кожен день. Вибач, що не помічала.

Вони стояли в передпокої, обійнявшись. Троянди валялися на підлозі — Ася впустила їх, коли кинулася до нього.

— Вечеряти будемо? — запитав Толик. — Я зробив котлети, твої улюблені.

— Знаю. Бачила. Дякую тобі.

Він здивувався.

— За що?

— За все. За кожен день. За те, що ти є.

Повечеряли разом. Ася розповіла про тітку Ніну, про її слова. Толик слухав, кивав.

— Мудра вона. Я ось теж… не завжди помічаю. Що ти робиш. Як з моєю мамою спілкуєшся, хоча вона та ще. Як сорочки мої прасуєш, хоча ненавидиш прасування.

— Звідки знаєш?

— Бачу. Просто мовчу. Думаю, так треба.

— Давай не мовчати? Хоч іноді?

— Давай.

Лягли спати обійнявшись. Ася думала про те, що кохання буває різним. Не тільки як у кіно — з серенадами під вікном і оберемками троянд.

Буває тихим, щоденним. У завареному зранку чаї. У мовчазних обіймах після важкого дня. У тому, що він встає перевірити, чи зачинені двері, бо вона боїться.

— Толик?

— Мм?

— А давай завтра відзначимо? Річницю?

— Давай. Куди хочеш?

— Нікуди. Вдома. Разом. Я приготую щось смачне. Ти допоможеш. Ігристе купимо. Потанцюємо.

— Потанцюємо? Я не вмію.

— І я не вмію. Будемо наступати один одному на ноги.

Він тихо засміявся.

— Добре. Потанцюємо.

— І знаєш що? Давай щомісяця будемо святкувати. Не річницю, а просто — те, що ми разом. Щоб не забувати.

— Давай. Тільки нагадуй.

— Буду. А ти мені нагадуй сказати спасибі. За сніданок. За все.

— Домовилися.

Засинали під звук дощу за вікном. Ася думала, що ось воно — щастя. Не в красивих жестах. У тому, що можна ось так лежати поруч, слухати його подих і знати — він тут. І нікуди не піде.

Вранці прокинулася від запаху кави. Толик стояв біля ліжка з підносом.

— З добрим ранком. І з річницею. Вчорашньою.

На підносі — кава, тости, яєчня сердечком. І маленька листівка. Криво підписано: «Кохаю. Толик».

Ася сіла, взяла листівку. Саморобна, зі звичайного паперу. Всередині ще: «Дякую, що ти є».

— Красиво писати не вмію, — зніяковів він.

— Дуже красиво. Найкрасивіша листівка у світі.

І це була правда. Тому що він старався. Для неї.

Кохання буває різним. Головне — побачити те, яке є. І берегти його. Кожен день.