Олеся та Сашко клеїли шпалери у своїй квартирі.

– Коханий, як же я рада, що ми нарешті купили власну квартиру, – раділа жінка.

– Так, тепер можна забути про орендоване житло, – погоджувався чоловік. Раптом пролунав дзвінок у двері.

– А це ще хто? – здивувався Сашко.

– Уявлення не маю, – відповіла дружина і пішла відкривати. Олеся відчинила. На порозі стояла – жінка років сорока у квітчастому халаті.

– Новенькі? Я Рита, ваша сусідка. Живу через стіну, – повідомила гостя.

– Доброго дня. А я Олеся, – привіталася господиня. Але Олеся навіть уявити не могла, з яким «дивним» проханням прийшла сусідка.

– Сашко, дивись! Наша! Наша квартира!

– Олеся крутилася посеред порожньої кімнати, розкинувши руки.

– Більше ніяких орендованих!

Сашко посміхався, дивлячись на дружину. Сім років збирали, відкладали кожну копійку. І ось ключі в руках, свої стіни, свій будинок.

– Давай котика заведемо! – Олеся підбігла до вікна. – Дивись, підвіконня широке, він тут грітиметься на сонечку!

– Спершу ремонт закінчимо.

– Ремонт, ремонт… Головне – ми вдома!

Два тижні пролетіли в клопотах. Клеїли шпалери, збирали меблі, розвішували штори. Олеся пурхала по квартирі, розставляючи дрібниці – вазочки, рамки з фотографіями, подушки на диван.

І ось у суботу вранці – стукіт у двері. Наполегливий такий, вибагливий.

Олеся відчинила. На порозі – жінка років сорока у квітчастому халаті, з хвостиком на голові.

– Новенькі? Я Рита, ваша сусідка. Живу через стіну. Вирішила познайомитись!

Не чекаючи на запрошення, Рита пройшла до коридору, скинула капці.

– Ого, ремонт зробили! А я все ніяк не почну, грошей немає. Діти, знаєте, все з’їдають.

Олеся розгублено посміхнулася.

– Проходьте на кухню, поп’ємо чаю.

– Чай – це добре! А печиво є? Я солодке обожнюю!

Рита сіла за стіл, озирнулася.

– Кухня маленька. У мене така сама. А ви що, удвох живете? Дітей немає?

– Поки що ні.

– Поки що? А скільки вам років? Мені ось тридцять вісім, двоє вже. Хлопчики, шибеники такі! Вітя – десять, Андрійко – сім. Замучилась із ними!

Олеся поставила чайник, дістала печиво. Рита відразу схопила три штуки.

– Смачне! Де купуєте? А чоловіка як звати? Чим займається? Скільки отримує?

Питання сипалися як із рогу достатку. Олеся відповідала однозначно, але Риту це не бентежило.

– А я в розлученні. Колишній аліменти платить копійки, самі крутимося. Працюю продавцем, графік зручний – два через два. Але грошей все одно не вистачає!

Просиділа Рита годину. Розповіла все про своє життя, випила три чашки чаю, з’їла півпачки печива.

– Гаразд, я піду. Увечері зайду ще, познайомлю з хлопчиками!

– Може, не варто? Ми сьогодні зайняті…

– Та гаразд вам! Сусіди мають дружити! До вечора!

Пішла, гримнувши дверима.

– Що це було? – Сашко вийшов із кімнати, де ховався весь цей час.

– Сусідка наша. Рита.

– Енергійна дама.

– Це м’яко сказано.

Увечері Рита прийшла, як обіцяла. Із дітьми. Хлопчики влетіли до квартири, почали гасати по кімнатах.

– Вітя! Андрію! Не галасуйте ! – вигукнула Рита, але сама сіла на диван. – Олесю, а чай буде? І поїсти щось, ми голодні!

Олеся розгубилася. Вечеря була розрахована на двох.

– Я… я зварю макарони.

– Чудово! Мої макарони люблять!

Поки Олеся готувала, діти встигли перевернути все догори дном. Молодший заліз на підвіконня, старший стрибав на дивані.

– Мамо, дивись, тут ваза! – Вітя схопив нову вазу, подарунок на новосілля.

– Постав на місце! – гукнула Олеся.

Пізно. Ваза вислизнула з рук, розлетівшись на шматочки.

– Вітя! – вигукнула Рита. – Усі кишенькові гроші відпрацюєш!

Хлопчик заплакав. Олеся кинулася заспокоювати.

– Та гаразд, нічого страшного. Ваза як ваза.

– Ні, хай знає! Андрію а ти чого на підвіконні? Злазь негайно!

Вечеря пройшла у хаосі. Діти їли неакуратно, розкидали їжу. Рита розповідала про свої проблеми – погану начальниця, колишнього чоловіка-негідника, грошей немає, життя – не цукор.

Пішли вони о десятій вечора. Олеся опустилася на диван.

– Я більше її не пущу. Ніколи.

Але наступного дня Рита знову прийшла. Одна, дякувати Богу.

– Олеся, виручай! Мені на роботу бігти, а хлопчиків залишити нема з ким. Посидь із ними півгодини?

– Рито, я не можу…

– Ну, будь ласка! Півгодини всього! Я миттю!

І пішла, лишивши дітей на порозі.

Півгодини перетворилися на дві. Діти просили їсти, пити, грати. Олеся змучилася. Коли Рита повернулася, ледве стрималася.

– Вибач, затрималася! Дякую величезне! Ходімо, хлопчики!

Жодних вибачень. Наче так і має бути.

З цього дня візити Рити почастішали. Приходила щодня. То чай попити, то побалакати, то дітей залишити. Почала позичати гроші – п’ятдесят гривень, сто, двісті.

– Віддам з зарплати, слово честі!

Зарплата приходила, грошей не було.

– Ой, Олесю, вибач! Зовсім із голови вилетіло! Наступного разу точно!

Наступного разу – та сама історія.

Олеся намагалася відмовляти.

– Рито, вибач, але я зайнята.

– Та годі тобі! П’ять хвилин посидимо!

П’ять хвилин перетворювалися на годину.

– Рито, у мене голова важка. Хочу відпочити.

– То я тихенько! Ти лежи, а я поруч посиджу, побалакаю. Мені так самотньо вдома!

Якось Рита побачила новий фен Олесі.

– Ой який класний! Дай на день, мій зламався!

– Бери.

Фен зник назавжди. На запитання Рита відповідала:

– Ой, забула зовсім! Завтра принесу!

Завтра не наставало.

Олеся скаржилася Сашкові.

– Я більше не можу! Вона мене дістала! Щодня приходить, сидить годинником, гроші не віддає!

– Хочеш, я з нею поговорю?

– Ні, вона потім ще гірша буде. Знаю таких.

– Тоді що?

Сашко подумав.

– А знаєш що? Нагадуй їй про гроші. Щоразу. Наполегливо.

– Як це допоможе?

– Побачиш. Люди, які позичають та не віддають, найбільше не люблять, коли їм про це нагадують.

На наступний день Рита прийшла як завжди.

– Олесю, в тебе є смачне печиво?

– Є. До речі, Рито, ти не забула про борг?

– Який борг?

– Ну, як же. П’ятдесят, сто, двісті, триста, ще п’ятдесят… Разом тисяча сто сорок гривент.

Рита застигла.

– Ой, так… Зараз нема з собою.

– Нічого страшного. Зайди додому за грошима, а я поки що чайник поставлю.

– Я… мені ніколи. Потім зайду.

Пішла швидко, навіть печиво не взяла.

Увечері знову прийшла.

– Олесю, можна телевізор подивитися? У мене зламався.

– Можна. Ти принесла гроші?

– Ой, забула!

– Тоді сходи принеси. Я зачекаю.

– Та завтра занесу!

– Ні, Рито. Мені справді потрібні гроші. Сходи, будь ласка.

Рита пішла. І не повернулася.

Зранку Олеся зустріла її на сходах.

– Привіт, Рито! Як справи? Ти сьогодні борг повернеш?

– А… так… увечері занесу!

Увечері – тиша.

Наступного дня Олеся знову впіймала її біля під’їзду.

– Рито, ти обіцяла гроші повернути.

– Слухай, що ти пристала до мене? Віддам я, віддам!

– Коли?

– Коли будуть!

– Але ж ти позичала на кілька днів. Минуло вже два місяці.

Рита почервоніла, розвернулася і пішла.

Із цього дня вона перестала приходити. При зустрічі вдавала, що не помічає Олесю. Якщо бачила здалеку – повертала в інший бік.

– Працює! – сміялася Олеся. – Сашко, твій метод геніальний!

– Я ж казав. Халявщики найбільше бояться нагадувань про борги.

За три місяці Рита з дітьми з’їхала. Сказали, знайшла дешевшу квартиру.

У квартиру, що звільнилася, в’їхала молода пара – Олена і Стас. Тихі, ввічливі. Прийшли знайомитись з тортом, посиділи півгодини і пішли.

– Вибачте, що затримались. Дякую за чай!

Тепер вони іноді зустрічалися на майданчику, віталися, обмінювалися парою фраз про погоду. Ніхто ні до кого не ліз, не позичав грошей, не залишав дітей.

– Оце сусіди! – раділа Олеся.

А потім вони завели котика. Рудого, пухнастого. Назвали Мурчик. Він справді любив грітися на широкому підвіконні, як мріяла Олеся.

Іноді, згадуючи Риту, Олеся думала – може, варто було б бути жорсткішим? Але ж ні. Вона не вміла грубити, відмовляти в обличчя. Натомість метод із грошима виявився ідеальним. Чемно, але ефективно.

– Знаєш, – сказала вона Сашку. – Я навіть вдячна Риті.

– За що?

– Навчила мене захищатися. По-своєму, звісно. Але навчила.

– І новий фен довелося купити.

– Зате який досвід! Безцінний!

Вони засміялися. Мурчик підвів голову, подивилася на господарів із докором – заважають спати! – І знову згорнувся клубочком.

Добре вдома. У своїй квартирі. Зі спокійними сусідами. І без боргів.