У кожній родині є людина, яка не нагулялася. У нашій – це бабуся.

Після смерті діда 6 років тому ми перевезли її до себе. Мої батьки кажуть, що це доля мститься їм за відсутність явних підліткових проблем у обох дітей, нас тобто – мене та сестри.

Наприклад, у липні, отримавши пенсію, вона на тиждень рвонула з найкращою подружкою на море, вимкнувши телефон та зателефонувала, коли закінчилися гроші.

Мама мало не збожеволіла. Довелося їхати їх забирати. При цьому батько ржав і попросив тещу наступного разу просто взяти його з собою.

У неї діабет у початковій стадії і коли дільничний лікар із серйозним виглядом почав перераховувати, що їй не можна, вона перебила його:

– А що буде, якщо я це їстиму?

– Ви можете померти, – з найтрагічнішим і загрозливим виглядом сказав лікар.

– Та годі вам! Що, серйозно? Тобто у 86 років є така ймовірність?

Коротше, колемо інсулін і їмо, що хочемо. Вона грає в шахи на бульварі з мужиками та виграє!

Вона співає у хорі “Веселі бабульки”, ходить до театру та відвідує усі безкоштовні міські заходи та концерти. А мені хочеться бодай крихти її енергії та активності.

А нещодавно завела собі бой-френда – песика Тяпу. Виходила винести сміття, а повернулася з тим клубочком на руках. Тепер вони відриваються разом.

Тепер засинають перед телеком обійнявшись на дивані у вітальні, де ми їх і застукали, повернувшись з дачі, як парочку підлітків. Жартома бабця каже “то мій Кавалер!”

Раз телефоную:

– Ти де?

– З кавалером гуляю.

Я обожнюю свою бабусю – вона позитивніша і енергійніша за більшість моїх молодих знайомих. Здається, що її можна хоть зараз у космос відправити!

Вона любить життя і вміє ним насолоджуватися. “А скільки того життя!” – Відповідає вона моїй мамі на всі її: “Мамо, ну як так?”

Хочу таку старість.