Олена поверталася додому від коханця. Жінка глянула на годинник. – Ого, скоро північ! – подумала вона. – Мій Андрійко давно вже спить. Навіть не спитає, де я була. А мене це влаштовує! Завтра вранці все йому скажу, а потім піду до матері. Розійдемося! Набридло так жити… Олена відкрила двері. Вдома була тиша. На кухні на столі лежить якась записка… «Олено, вечеря в мікрохвильовці. Я в сестри, вона занедужала. Доброї ночі…» – писав Андрій. Олена вже збиралася лягати спати, як раптом побачила якусь синю папку. Жінка відкрила її й побачила якісь документи. Читаючи їх, Олена зрозуміла несподіване…

Коли Олена оселилася в квартирі чоловіка Андрія, поряд уже давно жили сусіди – Марія з Ігорем.

Доброзичливі сусіди, ввічливі, які завжди поспішали на допомогу…

– Оленко, приходьте з Андрієм до нас у гості! Я спекла улюблене печиво мого Ігорчика, – часто запрошувала Марія сусідів.

Олена дивилася на Марію й Ігоря і не могла зрозуміти:

– Вже ж і не молоді, але яке між ними кохання, повага, це прямо відчувається, коли буваєш у них у гостях!

Вони виростили сина, він уже був одружений, і навіть подарував їм онука Артемчика.

Минали роки. Обоє вже на пенсії, але подруги Марії й сусідки завжди захоплювалися її чоловіком:

– Не чоловік, а мрія твій Ігор! Тебе любить все життя, на ліво не ходить, ви такі закохані один в одного. Хоч би розповіла в чому секрет.

– Ото ви вже цікаві, – сміялася Марія.

Але якщо чоловік чув таке, то зразу вступав у розмову:

– Я чесно скажу, не було мені потреби заводити іншу жінку. А навіщо?! Це ж образливо не тільки для дружини, а й для мене теж. Не хотілося ніколи так опускатися. Я ж люблю свою Марійку, і вона мене теж. А кохання…

Тут він піднімав вказівний палець догори.

– Кохання визначається там нагорі, і там же ж визначається твоя половинка, – говорив чоловік і посміхався.

Характери в Марії та Ігоря були надто різні. У дружини – дуже емоційний, а в чоловіка – м’який, делікатний.

Проте таких сварок, щоб тріски летіли, між ними не було.

Марія довго хмуритися не могла. Мирились швидко, зазвичай вона першою йшла до чоловіка.

Обіймалися, мирилися, образи у неї проходили за п’ять хвилин. Ігор це цінував і ніколи не тримав злості й образи на дружину.

– Марійко, а через що ми того разу посварилися? – намагався згадати чоловік.

Але дружина сміялася:

– Не пам’ятаю, забудь і ти…

Подругам же ж зізнавалася:

– Якщо мого Ігорчика поряд зі мною немає більше години, я вже сумую! А коли мене нема вдома, він теж від вікна не відходить. Ми завжди і всюди разом і за своє життя майже не розлучалися.

І справді, такі пари в житті зустрічаються рідко. З першого дня спільного життя ставляться один до одного трепетно.

– Маріє, невже тобі не набридає чоловік, як вам вдається все життя зберігати такі стосунки? Як можна бути все життя єдиним цілим?

– Твій чоловік, якщо ти його любиш, він тобі і принц, і вчитель, і герой, і друг. І це все казки про те, що з легкістю можна стати єдиною, просто одягнути кришталеві черевички і гарну сукню.

Ні, це не так!

Звання «єдина» потрібно заслужити, бути сильною, не втрачаючи при цьому тендітності, доброю, терплячою, мудрою… Та й пожартувати деколи потрібно.

І все це треба запакувати у ваше кохання! – намагалася достукатися до них Марія.

Але подруги махали руками, пирхали, сміялися, одним словом не вірили…

…У Марії настав шістдесят сьомий день народження, але вона раптом трохи занедужала. Жінка навіть засмутилася.

– І що тепер? Все скасувати чи що? Гостей уже ж запросили…

– Ну що ти, Марійко! Нізащо не скасуємо. Ти краще йди відпочивай, поспи. Головне одужуй, все буде…

Марія випила пігулку і майже одразу ж заснула.

Уві сні вона бачила якийсь приємний сон, а прокинувшись, раптом відчула ароматний запах.

Жінка встала і вирушила на кухню, а там… Боже мій!

На кухні поралися справжні кухарі у фартухах і ковпаках із газети.

Ігор і внук Артемчик готували щось смачненьке, вже й курочка парує щойно з духовки, і навіть ананаси на столі…

– Марійко, ну як ти?! А ми тут он з Артемчиком пораємося. Як ти почуваєшся?

– Нічого, трохи слабкість є, але нічого, не хвилюйся. Незабаром і гості мають підійти…

Марія була вдячна своєму чоловікові. Все він уміє робити, допомагає в усьому і навіть на святковий стіл є що поставити. І їй дав виспатися і відпочити.

У них завжди мелодія сердець звучить в унісон, і завжди слухаючи цю мелодію, вони насолоджуються симфонією кохання.

Не вірила у все це сусідка Оленка.

Коли Марія вперше побачила Олену, то вона сказала чоловікові:

– В Олени така горда постава, йде, немов королева. А Андрій її – простий хлопець, правда розумний. Але десь же ж знайшов таку дружину…

Олена завжди любила себе і дозволяла це робити іншим. Багатьом жінкам вона не подобалася, але були й такі, що буквально заглядали їй у рота і ловили кожне слово.

А то й нишком заздрили:

– Оце вміють люди…

Заміж Олена вийшла рано. Нагулятися не встигла, а потім до неї прийшло усвідомлення, що можна надолужувати втрачене.

Та й не міг її Андрійко-розумник, який по вуха засів у своїй науці, гідно поводитися з нею, тобто, як з королевою.

От і шукала Олена шанувальників на боці…

Спочатку було трохи не по собі, а потім увійшла в смак, як то кажуть. І скільки було в неї їх, вона сама збилася з рахунку.

Подобалось Олені мати над чоловіками владу, але ще більше її підкуповували їхні щедрі подарунки.

Не чекала Оленка, але якось раптово дуже закохалася.

На одному з побачень зі Славком, накачаним мужиком, вона відчула, що саме з ним знайшла жіноче щастя.

Славко відповідав усім її вимогам і навіть визнавав, що вона королева.

– Все, настав час поставити крапку, – вирішила вона при черговому побаченні. – Якщо я втрачу Славка, то більше у мене такого не буде.

Олена розглядала своє відображення у дзеркалі.

– Ну чим я не королева?! Все при мені, будь-яка дівчина позаздрить моїй фігурі, та й обличчя гарне.

Розглядаючи своє відображення у дзеркалі в чужій ванній кімнаті, Олена вирішила остаточно:

– Ні, треба йти від Андрія, треба розлучатися, ну скільки можна його терпіти?!

Додому вона їхала в задумі. Чоловік з кожним днем ставав якимось дивним.

Він дратував її життєлюбством, насолоджувався світанком, годував бездомних кішок і собак. І майже не помічав, як підступно зраджує його дружина…

Оленка глянула на годинник:

– Ого, скоро північ, Андрійко давно спить, навіть не спитає, де я була.

А мене це влаштовує!

Завтра вранці все йому скажу, а потім піду до матері. Розійдемося! Набридло так жити, ховатися, боятися…

Олена відкрила двері. Вдома тиша. На кухні на столі лежить якась записка…

«Олено, вечеря готова, розігрієш у мікрохвильовці. Я в сестри, вона дуже слаба. Не гнівайся. Доброї ночі…»

– Ой, чим він там допоможе слабій сестрі?! Ну й Андрійко у мене, хоче всім догодити, – хитро й невдоволено подумала Олена.

Їсти вона не хотіла. Олена вже збиралася лягати спати, як раптом її погляд зупинився на папці синього кольору.

Вона кілька разів бачила її в руках чоловіка. Але він її чогось ретельно ховав…

Олена відкрила папку і раптом побачила якісь медичні документи. У вічі кинулося слово – «клініка…». Читаючи далі, Олена зрозуміла несподіване…

Її чоловік дуже занедужав…

Тоненька папка з рецептами й результатами обстежень в клініці… Потім вона побачила дату, обстеження було пів року тому.

Саме ці пів року він дратував її найбільше. Вона схопила телефон, але у відповідь почула: «Абонент поза зоною досяжності».

– Звичайно, він його відключив, щоб не турбувати слабу сестру, – пролетіло в неї в голові. – Тепер мені зрозуміло… Я ж бачила, як він крадькома від мене приймає пігулки, але жодного разу не захотіла спитати: – Навіщо? Мені просто було нецікаво… – думала вона.

Оленка цієї ночі спати не могла. Молилася біля ікони Божої Матері, яку подарувала їм мама.

Молилася, просила, благала зберегти чоловікові життя. Про що тільки не передумала вона цієї ночі…

Потім згадала, як вони студентами втікали із занять, цілувалися у темному залі кінотеатру.

Навіть не важливо було, про що фільм, аби побути вдвох.

Згадала, як він подарував їй обручку, простеньку каблучку, на яку заробив сам, працюючи ночами. Зате з якою гордістю він вдягнув цю каблучку їй на пальчик…

У день весілля вони були щасливі обоє. Вони вважали, що світ відкрив перед ними двері й попереду у них нескінченне щастя.

– А ніхто мене і не любив так, як мій Андрійко… – подумала Олена. – Вірний, надійний, відданий і найдорожчий мій чоловік…

…Наступного вечора після роботи, Олена почекала Андрія.

Як тільки той зайшов у квартиру, вона зразу заявила:

– Я все знаю. В клініку поїдемо разом.

Він опустив голову:

– Пробач…

– За що, Андрійку?!

– За те, що змушую тебе переживати…

Тут у неї покотилися сльози.

– Не плач, будь ласка, не плач, – він витер її щоки від сліз своїми долонями.

– Це ти мені вибач, – шепотіла вона у відповідь. – Тепер у нас все буде інакше. Ми будемо сподіватися на краще. Все буде гаразд…

На жаль, дива у світі трапляються дуже рідко.

Поховала таки Олена чоловіка…

В той час, що залишився, вона не розлучалася з ним, а перетворила на казковий рай для двох.

Кожну годину, кожну хвилину вона любила чоловіка і не відходила ні на крок.

Андрій відчував себе винуватим, але водночас не міг приховати своє тихе щастя.

Після відходу чоловіка трапилося щось і з Оленою.

Вона стала іншою.

Вже кілька років жінка їздить по монастирях, займається благодійністю на згадку про чоловіка.

Можна сказати, що життя для неї втратило сенс, а лишилася тільки віра в Бога і в те, що вони обов’язково зустрінуться з чоловіком там на небесах, щоб уже ніколи не розлучатися…

Марія з Ігорем і всі сусіди дуже дивуються таким змінам, що сталися з Оленкою.

– Треба було так любити чоловіка, коли він був живий… – часто повторює Ігор, дивлячись із любов’ю на свою дружину.

Але не всім у житті випадає таке щастя, як їм. Хоч вони й старенькі вже, але їхнє кохання з роками зовсім не згасає…