Наталя була у відрядженні, і тільки-но повернулася з роботи, на свою орендовану квартиру. Несподівано, пролунав телефонний дзвінок. Дзвонила її сусідка.

– Наталю, як ти могла? Я вважала тебе порядною жінкою, – почула вона обурений голос Лідії Матвіївни, як тільки підняла слухавку.

– І Вам доброго дня! Ви взагалі, про що? – спокійно сказала Наталя.

– Я говорю про те, що сусіди спати не можуть через те, що ти влаштувала у своїй квартирі, – пояснила сусідка.

– Лідія Матвіївна, ви помиляєтесь! У моїй квартирі зараз нікого нема, – відповіла Наталка, і раптом застигла від несподіваної здогадки.

– Ти казала, подругу пустиш! А сама зі своєї квартири влаштувала прохідний двір. Я все, звичайно, розумію, але думку сусідів теж треба поважати! Зовсім совісті нема, я тобі скажу!

У голосі Лідії, сусідки знизу, прозирало обурене розчарування. Наталя слухала її зі щирим подивом, дивлячись у вікно орендованої квартири. За вікном мрячив дрібний дощ. Наталі раптом здалося, що цей неприємний холодок від нього вповз їй просто в душу.

– Який прохідний двір, Лідія Матвіївно? – здивовано спитала Наталя.

– Ви чого? Там живе Віра. Моя подруга. Ви ж її бачили, я просила вас передати їй ключі.

– Віра там жила, ага. Місяця зо два. А потім з’явилися якісь хлопці. Троє. Гучні, просто жах. Постійно музика, аж стіни тремтять. Сусіди з п’ятого вже скарги пишуть. Не знаю, куди, та й знати не хочу.

Наталя застигла, скинувши брови. Які ще хлопці? Яка музика? Вона дуже сподівалася, що літня сусідка щось переплутала, але надії на це швидко танули.

– Я, звичайно, за тебе горою, – уже трохи спокійніше сказала Лідія Матвіївна, здогадуючись, що все не так просто. – Але ти якось наведи порядок. А то складається враження, що ти там влаштувала не зрозумій що.

Наталя на мить прикрила очі, виразно відчуваючи, як на душі розтікається хвилювання. Ні, її сусідка не з тих, хто свариться на рівному місці. Якщо зателефонувала – значить є причина.

– Добре, Лідія Матвіївно. Я розберуся. Дякую.

Наталя поклала слухавку. За вікном – все те саме байдуже, мокре місто. Орендована квартиру, в якій Наталя жила останні півроку, була акуратною, але чужою. Її рідна двокімнатна квартира залишилася далеко, в іншому місті. Там, де все знайоме, близьке, улюблене серцю. Там, де вона влаштовувала прощальні посиденьки перед від’їздом.

Там, де вона залишила Віру.

Наталя добре пам’ятала той день. Вона вже переїхала, облаштовувалась на новому місці, потихеньку знайомилася зі своїми робочими обов’язками. Віра зателефонувала пізно ввечері, голос її тремтів, на фоні було чути вітер.

– Наталю, я… У мене проблеми. Мені нема куди йти. Він мене вигнав. Зовсім. Я навіть забрати речі не можу… Куди мені їхати?

Віра говорила плутано, весь час шморгала носом і схлипувала. Вона розповіла, як «випадково» виявила у громадянського чоловіка листування одразу з декількома дамочками та зажадала пояснень. Ну, а там слово за слово, і ось вона вже стоїть на вулиці.

Вони потоваришували ще у студентські роки. Віра була приїжджою з далекого села. Вона буквально втекла від батьків. Батько постійно гульбанив. Мати вже давно перестала цікавитися життям доньки. Останнім часом Віра перебивалася випадковими підробітками, грошей було впритул. А тепер ще й співмешканець виставив за двері.

– Можна я поживу в тебе? Небагато, поки не встану на ноги. Я комуналку оплачуватиму, чесно. Обіцяю порядок та тишу. Як мишка буду.

Наталя не одразу погодилася. Вона мала трепетне ставлення до житла. Хоч вона й поїхала в інше місто на невизначений термін, вона не стала здавати квартиру. Хотілося повернутися до рідних стін, а не до зруйнованого житла.

– Ой, ну, котик у мене, звичайно, повз лоток промахується. Але нічого, ми ж все одно не у своїй. Переїдемо, якщо зовсім сильно запах почне проявлятися, – почула Наталя одного разу від іншої знайомої.

Мало хто береже чуже. Наталя це чудово розуміла.

Але ж це Віра. Не квартирантка, а подруга, якій Наталя колись допомагала пережити перше невдале кохання, з яким вони ділили піцу та плітки. Весела, добра і не злопам’ятна.

Коли Віра розлучилася з тим самим парубком, Наталя навіть видихнула. Їй завжди здавалося, що він їй не пара. Занадто різкий, надто егоїстичний. Постійно тягнув назад. Наталя сподівалася: ось зараз у її подруги розпочнеться нове життя, з чистого аркуша.

Вона вирішила дати шанс. Зателефонувала до Лідії Матвіївни, якій залишила ключі про всяк випадок, і попередила, що Віра заїде до неї.

З того часу минуло майже півроку. Весь цей час Наталя була в роботі, до рідного міста не їздила. З Вірою підтримував зв’язок, хоч вже й не так тісно: пара повідомлень у месенджері, пара лайків у соцмережах. Але воно й не дивно, адже стільки справ набігло.

Начебто все було нормально. Або здавалося, що нормально.

Тепер же Наталя сиділа на краю ліжка і розгублено дивилася на стіну. Думки плуталися. Віра. Хлопці. Квартира. Скарги. Це все нісенітниця якась… Може, подруга привела гостей? Або підселила до себе когось. Але одразу троє?

Вона набрала номер Віри. Гудки… Відповіді нема. Спробувала ще раз – і знову тиша. На душі стало хвилююче. Наталя відчула: щось точно не так. І якщо не розібратися зараз, стане лише гірше. Здається, сусіди були на межі.

За годину Наталя вже шукала квитки. Виходило дорого, звичайно, але нервова система дорожча. Вона забронювала квитки і лише потім зателефонувала до начальниці, пояснивши, що терміново потрібно виїхати на пару днів.

– Особисті обставини, – сказала Наталя. – Дуже особисті.

Весь вечір пішов на пошуки документів на квартиру та збори. Спала Наталя погано, а зранку вилетіла додому. Вся дорога пройшла, як у тумані. Жінка дуже переживала, що може побачити у своїй квартирі.

А ще більше боялася втратити довіру до колись близької людини.

Ще в тамбурі Наталя почула чоловічий сміх і музику, що долинала з-за дверей.

Коли вона відчинила двері, на неї одразу дивилися дві пари очей. Один хлопець сидів на кухні. Інший – дефілював по коридору з чашкою у руці. Третього вона ще не побачила, але той спав на її ліжку, притиснувши до себе вишиту хрестиком подушку з трояндами. Ту саму, яку Наталі подарувала її мати. Яка раніше стояла у вітальні заради краси, а не для сну.

– А ви, вибачте, що тут робите? – Наталя намагалася говорити спокійно, хоча всередині все затремтіло від гніву.

– А хто ви? – здивовано запитав хлопчина з чашкою. – Ми тут живемо. Квартиру винаймаємо через знайомих. З дівчиною однієї домовлялися, Вірою звуть.

За фактами все різко зійшлося, але пазл, що вийшов, не вкладався в голові. Віра? Здавала? Цю квартиру?

– Ви з нею підписували договір? – спитала вона вже жорсткіше, не розгубившись.

– А яка вам справа? – насупився незнайомець. – Ми плату вносимо своєчасно, решта нікого не має хвилювати.

– Яка мені справа? – Наталя підібгала губи. – Я власниця цієї квартири. Документи можу показати мені нескладно. Повторюю питання. Ви підписували договір?

– Ну ні… У нас на словах все. Нам її хлопець квартиру показував. Гроші переказували через банк, усі перекази на руках, можна історію глянути.

Гнів не просто закипав, він уже вирував і був готовий виплеснутися назовні. Її квартира справді стала прохідним двором. До неї мали доступ всі поспіль: Віра, квартиранти, її хлопець. Судячи з опису, той самий.

Скільки разів Наталя заспокоювала подругу? Скільки разів та ридала. Віра дзвонила Наталі, коли ховалася у ванній.

– Іди. Іди, поки можеш. Не буде тобі з ним життя, – просила подругу Наталка.

Коли громадянський чоловік нарешті сам вигнав Віру, Наталя подумала, що все, той жах у минулому. Виявилося, що ні. Вона просто зробила паузу. А тепер знову із ним, знову в одній команді. І тепер ця команда влаштувала бізнес на чужій доброті.

– Так. Ви збираєте речі, – у голосі Наталії почулася сталь. – Прямо зараз. Ви знаходитесь у квартирі, яку я нікому не здавала. Ви не маєте права бути тут. Немає навіть договору.

– Ну, зачекайте, ми ж заплатили. Ми не знали, що вона не господиня… – вплутався вже інший хлопець.

– Мені все одно. Я господиня. Або ви йдете самі, або я викличу патрульних.

Усі затихли. Потім хлопець у майці щось пробурчав собі під ніс і пішов у кімнату збирати речі. Інші теж потихеньку підтяглися. Вони комусь телефонували, просили «перекантуватися», але Наталя не чула. Вона сіла на кухні.

Коли двері за ними зачинилися, вона залишилася сама. У своїй квартирі тільки та тепер здавалася чужою. На фіранці на кухні красувалися чорні плями. В кутку стояли порожні пляшки. Дзеркалом у ванній йшла тріщина.

Здавалося, така сама пройшла в душі Наталії. У ній воєдино змішалися злість, образа та невдоволення. Дуже хотілося запитати Віру, за що вона так обійшлася з тією, хто допоміг їй.

Але дзвонити вона не стала. Ні, ще зарано. Наталі треба було привести квартиру в порядок. І голову теж.

Наступного дня дзвінок таки відбувся. На екрані з’явився незнайомий номер. Наталя машинально підняла слухавку.

– Ти що наробила? – Віра одразу перейшла на підвищений тон. – Ти взагалі нормальна? Виставила людей! Ти хоч розумієш, як ти підставила мене?

– Це моя квартира, Віро, – нагадала Наталя. – Я пішла тобі назустріч, пустила тебе у скрутній ситуації. А ти влаштувала тут гуртожиток.

– Я комуналку платила? Платила! – обурилася та. – Як домовлялися! А хто там ще жив, то це не твоя справа! Я ж і гостей могла приводити!

– Не моя? – Наталя хмикнула. – Тобто ти вважаєш, що можеш розпоряджатися чужим, поки платиш кілька тисяч за світло та воду? Ти взагалі знаєш, що навіть квартиранти не мають права влаштовувати готель із чужої квартири?

Віра явно збиралася відповісти, але Наталя не дала.

– Я тебе скільки рятувала від твого чоловіка, скільки вислуховувала? І ти з ним знову? Ти смієшся з мене? “Як мишка буду”, ага. А в результаті мишка стала пацюком.

– Не лізь! – різко кинула Віра. – Живу з ким хочу. У чому проблема?

– Проблема в тому, що ти мене обманула, Віро. У всьому. Взагалі у всьому. Про квартиру, про чоловіка. Скористалася мною. Я зрозуміла б, якби ти була в біді… А ти… ти просто вирішила нажитися за мій рахунок.

У трубці повисла тиша. Потім пролунали гудки. Наталія не стала передзвонювати.

Увечері вона зазирнула до кафе біля будинку. Наталя домовилася зустрітися там із Оленою, іншою подругою. Не такою близькою, але й не такою обтяжливою. Розмова швидко звернула на Віру.

– А я все думала, звідки в неї гроші. Вона ж зараз не працює, живе повністю на шиї свого бойфренда, – Олена посміхнулася. – Але ж я знаю, він їй грошей не дає. А в неї останнім часом манікюри, речі, кафешки… Мені вона сказала, що клієнти на фрілансі з’явилися. Так, ну так.

Наталя теж усміхнулася, але без веселощів. Кава раптом стала ще гіршою, ніж зазвичай.

Пізніше вже вдома вона закінчила прибирання. Майже всі речі були на місці, але дечого все ж таки не вистачало. Зникла її улюблена плюшева черепаха. Зникла частина посуду. На книжковій полиці зʼявилася дірка: хтось забрав величезні збірки казок, якими вона зачитувалась у дитинстві.

Можливо, це зробили квартиранти. Може, Віра. Яка тепер різниця?

Наталя сіла біля вікна. Зовні сірим куполом нависало вечірнє небо. Серце обдало порожнечею. “Не роби добра – не отримаєш зла”, – казала їй колись бабуся. І мала рацію.