– Має Люба хату, от Павло і крутиться коло неї, а вона думає, що то любов, – говорили сусіди про немолоду пару.

Люба і сама не була впевнена, що з Павлом у них може щось вийти серйозне, бо вже нічого і не чекала від життя.

Село Берестяне було одне з тих, де навіть час зупинявся – тиха вулиця, стара криниця біля роздоріжжя, ластівки під стріхами й запах свіжоскошеної трави. Тут жила Люба. Шістдесят років, акуратна, зі сивою косою, яку завжди вкладала під хустку. Після смерті чоловіка минуло вже сім років. Сини роз’їхалися – один у Польщу, другий у столицю. Дзвонять, так… Але більше з обов’язку.

– Мамо, як ти?

– Добре, синку. Картоплю посадила, кури не хворіють.

Так минали роки. День за днем – поле, город, церква, базар у суботу. Душа ніби й не страждала, але й не раділа. Як у тій пісні: “Живу, бо треба”.

Павло з’явився в селі несподівано. Йому теж було шістдесят. Приїхав з міста – купив стару хату сусідки Теклі, що переїхала до дочки. У селі ходили чутки, що він – вдівець, працював електриком, тепер вирішив доживати спокійно у селі:

– Місто – не для старості. Там душно, а тут – повітря, як молоко, ним одним уже ситий.

Павло був небалакучий, але ввічливий. Завжди вітався, допоміг комусь зрізати гілку на дрова, комусь – паркан полагодив. Жив сам, без пафосу і шуму, але з якоюсь тихою гідністю.

Люба вперше його помітила, коли несла відро з криниці. Вітер підіймав хустку, а він підійшов:

– Давайте, я допоможу.

– Та ні… я вже звикла.

– Але ж не обов’язково все життя нести самій…

І взяв у неї відро. Вона засоромилася, подякувала й пішла. Але з того дня десь усередині щось змінилося.

Павло з’являвся все частіше: то допоміг підв’язати помідори, то поділився яблуками, бо «в мене багато, а викидати шкода». Люба спершу ставилася з обережністю. Вона не була з тих, хто «вже не вік», вона просто не вірила, що доля ще має на неї якісь плани.

Але одного дня він подзвонив у хвіртку і сказав:

– Любо, я тут пиріжки з маком спік… Але самому їсти – не те. Може, разом чаю вип’ємо?

Вона мовчала секунду. А потім вперше за довгий посміхнулась по-справжньому. Її здивувало, що чоловік сам спік пиріжки.

– Пиріжки? З маком? Ну тоді – заходьте.

Їхнє «разом» почалося не з романтики, а з простих буденних речей. Вони разом обкопували квіти, разом ходили до церкви, пекли яблучний пиріг і сперечалися, кому солити борщ. Павло казав, що вона пересолює, вона – що він не доїдає.

Односельці спочатку перешіптувались:

– Диви, в її віці, а ще кавалєра знайшла.

— Та вже смішно, старі, а тішаться, як малі.

А потім замовкли. Бо бачили: це не так про романтику, як про тепло. Про те, що на схилі літ таки треба мати людину, яка поруч. Про те, що хтось наливає тобі чай. Чекає ввечері. Знає, як тобі важко зранку, коли болить спина.

На сільському весіллі, на яке їх запросили, вони танцювали повільний вальс. Люба соромилась, але Павло сказав:

– А чому ні? Хіба ми вже не живі люди?

Сусіди на них дивилися хто з осудом, а хто з розумінням:

– Вони щасливі. Бо встигли.

Люба, тримаючись за руку Павла, думала:

– Я ж і не чекала вже. Жила, бо треба. А тепер живу – бо хочу жити, бо є заради кого прокидатися вранці. Бо є для кого пекти пиріжки. Є до кого мовчати вдвох.

Бо справжнє щастя – в простих речах, в тому, щоб тебе бачили. Чули. І просто були поруч. Навіть після шістдесяти. Навіть у селі. Бо люди поговорять і перестануть, на їхню думку зважати не треба, треба думати про себе.