— Ось ви перед телевізором сидите, а могли б, між іншим, за онукою в дитячий садок сходити.

Практично кожен день дорікала свекруху Тамара.

— Інших дітей бабусі з садочка забирають, а ви зайвий раз боїтеся носа на вулицю висунути!…

… Лідія Борисівна прокинулася рано. Пенсіонерка ось уже пів року «економила» час, призначений на сон.

З моменту переїзду сина з родиною в її квартиру клопоту додалося.

Кілька місяців тому Арсеній зателефонував мамі і поскаржився на складну фінансову ситуацію:

— Мамо, останнім часом мої доходи не покривають витрати, — говорив чоловік, — замовлень мало дають, зарплату урізали. Як жити, не знаю.

Власниця квартири ще й несподівано вирішила підняти орендну плату… Сварився з нею, просив хоча б до весни почекати — ніякого сенсу!

Лідії Борисівні було шкода сина — Арсеній працював один, Тамара, його дружина, була домогосподаркою.

Пенсіонерка терпляче слухала розповідь сина, намагалася його не перебивати.

Розуміла, що Сені просто потрібно виговоритися:

— Старшому потрібна нова спортивна форма, стару він загубив позавчора. Залишив сумку зі змінним одягом десь, а де — не пам’ятає.

Молодша хоче ходити на танці, Томка ходила, дізнавалася — сам гурток безкоштовний, але до кожного виступу костюми шити або купувати треба. Теж — гроші.

Не знаю, мамо, як далі викручуватись…

Лідія Борисівна обережно поцікавилася:

— Синку, а Тамара не хоче собі щось підшукати? Діти дорослі, вона теж може вийти на роботу і хоч трохи тобі допомогти. Ти з цього приводу з нею не розмовляв?

— Розмовляв, — зітхнув Арсеній, — не хоче вона. Каже, що і так втомлюється.

А цього місяця за квартиру платити нічим, у мене тільки половина від суми є…

У Лідії Борисівни стиснулося серце — синові допомогти вона хотіла, тільки можливості не було.

Пенсіонерка запропонувала:

— Сеня, може, все-таки до мене переїдете? Дві кімнати вільні, хіба ми всі не помістимося? Поговори з Тамарою, поясни їй, що іншого виходу у вас немає.

Арсеній пообіцяв поговорити з дружиною, подякував, попрощався і поклав слухавку.

Лідія Борисівна зітхнула: і чого Тамара переймається?

Скільки разів вона, Лідія Борисівна, пропонувала невістці переїхати в її велику квартиру?

Тамара постійно відмовлялася, вона прямо говорила свекрусі, що жити з нею на одній території не має наміру:

— Ви, Лідія Борисівна, спокійного життя мені не дасте, — казала Тамара, — вам постійно то це не так, то те не так!

Ви, якщо дійсно хочете нам допомогти, краще цю квартиру розміняйте. Собі візьміть однокімнатну, а нам — двокімнатну. І всі будуть щасливі!

Лідія Борисівна одного разу вирішила зайнятися обміном. Знайома порадила їй ріелтора, той приїхав, оглянув квартиру, заглянув у кожен куток і багатозначно вимовив:

— Варіант, який влаштував би вас, за цю квартиру ніхто не запропонує. Максимум — дві однокімнатні і невелика доплата.

Район у вас не дуже хороший, сусіди — маргінали. Хто за стіною у вас кричить вже півгодини? Та й сама квартира вимагає вкладень.

Зробіть передпродажний ремонт, замініть сантехніку — це збільшить вартість житла. Але не набагато.

Така пропозиція Лідію Борисівну не влаштувала, і вона від обміну відмовилася.

Тамара, коли про це дізналася, образилася:

— Що ж ви, Лідія Борисівна, так рано здалися? Треба було самостійно обміном зайнятись, в газетах оголошення почитати, на зупинках.

Ви вмієте користуватися Інтернетом? Там цих пропозицій щодо обміну як зірок на нічному небі!

Просто зізнайтеся, що ви для сина і власних онуків не бажаєте жертвувати власним комфортом!

***

Лідія Борисівна вважала невістку ледаркою. Причому, це не було голослівним звинуваченням – Тома дійсно абсолютно не вміла господарювати.

На кожне зауваження Тамара різко відповідала:

— Я з дитбудинку! Там не було часу на посуд, ми там не жили, а виживали. Майте хоч трохи поваги до моєї складної долі!

Лідія Борисівна тільки зітхала. За багато років, що Арсеній жив зі своєю дружиною, вона сотні разів робила спроби чогось навчити Тамару.

Пропонувала допомогу, але невістка тільки відмахувалася:

— Якщо не подобається — робіть самі! Мене, Лідія Борисівна, нічому вчити не потрібно. Я вже доросла, мати двох дітей. І без вас якось впораюся!

Лідія Борисівна знала, що Тамарі, як сироті, належить квартира від держави, але власного житла у неї чомусь не було…

Якось Лідія Борисівна набралася сміливості і запитала невістку:

— Тома, а хіба тобі після випуску з дитячого будинку житло не надали?

— Ні, — несподівано розлютилася Тамара, — ви чого не в свою справу лізете? У мене немає квартири, мені її не дали! Все, питання закрите!

***

Пів року тому Арсеній разом з дружиною і дітьми все ж переїхав до квартири до матері.

Чоловікові довелося поставити дружині ультиматум:

— Якщо хочеш жити окремо і ні від кого не залежати, то влаштовуйся на роботу. Я, Тамаро, один забезпечення нашої родини не тягну.

Є ще варіант переїхати до матері, тоді ми заощадимо майже 15 тисяч, щомісяця. Вибирай.

— А ти влаштуватися на другу роботу не можеш? — поцікавилася Тамара, — Сеня, тобі не здається, що виганяти дружину на роботу — якось не по-чоловічому?

Все-таки ти у нас в родині годувальник, ти відповідаєш за наше утримання!

— Влаштуватися на другу роботу і взагалі спати перестати, так? — поцікавився у дружини Арсеній, — і довго я в такому режимі протягну?

Тома, я і так часом по 15 годин на добу працюю, нічну зміну я не потягну!

Якщо ти на роботу влаштовуватися не хочеш, то давай переїдемо до матері.

Будеш допомагати їй по господарству, мама отримує пенсію, я — зарплату. Якось вкупі протримаємося!

Тамарі нікуди було діватися, довелося погодитися на пропозицію чоловіка.

Чуже господарство на себе жінка не брала, вирішила, що в чужій квартирі вона нічого робити не зобов’язана.

Тому прибирання, готування і прання – все лягло на плечі Лідії Борисівни.

– Вам все одно зайнятися нічим, – пояснювала Тамара свекрусі, – ну приберіть, час у вас є.

Мені зараз за старшим до школи бігти потрібно, а потім — за молодшою до садка.

Я, між іншим, власного автомобіля не маю, пішки дві зупинки ходжу або маршрутку чекаю за будь-якої погоди. У мене і з дітьми турбот вистачає!

Лідія Борисівна з невісткою спочатку не сперечалась, не хотілося їй засмучувати сина.

Та через чотири місяці після переїзду нахабство Тамари перейшло всі межі.

Настала зима, Тамарі було ліньки в холод ходити за дітьми, тому вона і цей обов’язок скинула на Лідію Борисівну.

— Ось ви перед телевізором сидите, а могли б, між іншим, за онукою в дитячий садок сходити, — практично кожен день дорікала свекрусі невістка Тамара, — інших дітей бабусі із садочка забирають, а ви зайвий раз боїтеся носа на вулицю висунути!

Я трохи захворіла, не можу сьогодні дітей забрати. Може, Лідія Борисівна, ви хоч раз замість мене сходите?

Кілька днів Тамара хворіла.

А потім за сином і дочкою сходити вона не могла, тому що у зимового чобітка підошва відклеїлася.

Через 2 тижні Лідія Борисівна звикла забирати онука і онуку, і в прогулянках на свіжому повітрі знаходила свої плюси.

З цього приводу свекруха перестала смикати Тамару – тепер невістка була весь день надана сама собі.

Тамара на новому місці швидко знайшла подругу, по сусідству жила багатодітна родина. Валентина, мати п’ятьох дітей, якраз сиділа в декреті з наймолодшим.

Тамара звикла щодня бігати до неї на чай, йшла вранці і поверталася за годину до повернення чоловіка з роботи.

І ще й дорікала при цьому Лідії Борисівні:

— Знову Арсеній обурюватися буде! Він скоро прийде з роботи, а ви досі вечерю не приготували.

І знову, як завжди, за вашу нерозторопність дістанеться мені! Давайте швидше, Лідія Борисівна!

***

Місяць тому Лідія Борисівна, коли вела онуку з садочка додому, послизнулася на льоду і впала. Самостійно встати не змогла, сильно підвернула ліву ногу.

Небайдужі перехожі провели пенсіонерку додому і допомогли їй піднятися в квартиру.

Тамари вдома не було – вона, як завжди, обговорювала останні плітки зі своєю подругою в сусідній квартирі.

Прийшовши додому і виявивши свекруху, що лежала на дивані, Тома обурилася:

— Чого ви тут відпочиваєте? Поспішіть, скоро Сенька додому повернеться!

У Лідії Борисівни не було настрою, нога боліла і завжди спокійна, розсудлива жінка несподівано розлютилася.

Підвівшись, пенсіонерка поглянула на невістку і суворо сказала:

— Все, Тамаро, канікули закінчилися! Відсьогодні ти нарешті почнеш виконувати свої прямі обов’язки.

Доглядати за дітьми, робити з ними уроки, готувати чоловікові, дочці і синові їжу. Більше я на собі їздити не дозволю!

— Це ще чому? — обурилася Тамара, — Лідіє Борисівно, ми ж з вами домовлялися!

Вас не влаштовує те, як я готую, ви постійно дошкуляєте мені претензіями.

Так робіть все самі! Скільки разів ми будемо обговорювати одне й те саме?

— Тамаро, не нахабній, — продовжила Лідія Борисівна, — я не зобов’язана доглядати за твоїми дітьми. Я — бабуся, а ти — мати! І діти — твоя турбота!

Я мінімум на тиждень випала з життя, ногу підвернула, ходити не можу.

Ось у тебе і буде час, щоб надолужити згаяне. Давай, вставай до плити.

— Не буду! — розлютилася Тамара, — ви все брешете, нічого ви не підвертали! Ви спеціально це робите, життя мені псуєте!

Сьогодні ж Арсенію скажу, щоб квартиру орендовану шукав. Ні хвилини з вами поруч перебувати не хочу!

— Ти, дівчинко, перш ніж умови ставити, сама заробляти навчися! Сидиш на шиї у мого сина, пальцем об палець за всі пів року в цій квартирі не вдарила, підлоги навіть жодного разу не протерла!

Скажи спасибі, що Арсенію я ніколи не скаржилася — він думає, що ти мені допомагаєш.

А ти в цей час в сусідській квартирі тиняєшся, навіть за дітьми ходити перестала.

Ну нічого, зараз син з роботи повернеться і ми всі сядемо за стіл переговорів.

Час вже, Тамаро, дорослішати! Я і так багато років тебе жаліла.

…Тамарі довелося брати ведення господарства на себе. Спочатку було складно.

Поборовшись три місяці з прибиранням і пранням, Тома вирішила все ж влаштуватися на роботу.

Стало легше у фінансовому плані, і Лідія Борисівна знову взяла на себе частину обов’язків.