Я ніколи не забуду той день, коли побачив свою маленьку доньку вперше, коли дружина показала знімок фахівця, тоді вона мені й повідомила, що ми скоро станемо батьками.

Я ніколи не забуду той день, коли побачив свою маленьку доньку вперше, коли дружина показала знімок фахівця, тоді вона мені й повідомила, що ми скоро станемо батьками.

Її силует був ледь помітний, такий маленький на екрані, але для мене — це було овже тоді справжнє щастя.

Ми з Людмилою роками чекали цього дива.

— Андрію, ти тільки поглянь на неї! — Людмила простягнула мені маленький знімок. — Це ж вона, наша донечка! Ми скоро будемо мамою і татом.

Я був безмежно щасливим. Скільки ми чекали цього моменту, скільки років мріяли!

— Я не можу повірити, Людмило, — промовив я. — Це диво справді сталося. Ми будемо батьками.

Це була новина, яка перевернула наше життя з ніг на голову, але лише на краще.

Довгі роки ми мріяли про це, але нічого не виходило, на жаль, і ось, нарешті, доля посміхнулася нам.

Наша маленька Улянка, наше довгоочікуване диво, з’явилася на світ через дев’ять місяців.

— Вона така крихітна, Андрію, — голос Людмили був дзвінким від щастя, коли вона вперше взяла Улянку на руки. — Моє маленьке янголятко.

Я стояв поруч, заворожено дивлячись на нашу донечку. Вона була найціннішим, що у нас з’явилося.

Вся родина була на сьомому небі від щастя: мої батьки, батьки Людмили, всі безмежно раділи її появі.

З перших днів життя Улянка була оточена увагою та любов’ю, адже вона була для нас усіх справжнім благословенням.

Людмила була в декреті до півтора року.

У неї була домовленість із керівництвом: або вона виходить на роботу після вісімнадцяти місяців, або її посаду передають іншому співробітнику.

Вони й так з великими труднощами пішли на таку поступку з термінами.

Тому останній рік вдень з Улянкою сиділа мама Людмили, моя теща, Світлана Петрівна. А ввечері ми з Людмилою поверталися з роботи і брали всі турботи про донечку на себе.

Все було чудово.

Світлана Петрівна, здавалося, із задоволенням займалася онукою, ніколи не висловлювала жодних претензій. Принаймні, так здавалося нам.

Нещодавно, однак, ситуація змінилася кардинально.

Одного вечора, після того, як Улянка заснула, ми сиділи на кухні, і Людмила заговорила.

— Андрію, мені потрібно тобі щось розповісти, — сказала вона, насупивши брови. — Мама моя хоче змінити все.

Я відчув, як напруга наростає.

— Що змінити, Людо? Щось трапилося з Улянкою?

— Ні-ні, з Улянкою все гаразд. Просто мама сказала, що більше не хоче сидіти з нею. Вона просить, щоб ми віддали Улянку в дитячий садок.

Я здивувався цим словам дуже.

— Що? Який садок? Це що за новина така?!

— Я сама не розумію. Вона просто сказала, що їй набридло, і що вона втомилася дуже.

І що Уляні потрібно спілкуватися з іншими дітьми. Мовляв, це важливо для її соціалізації.

— Соціалізації? — я відчув, як мені вже зовсім не подобається ця ситуація. — Це що, вона телевізор передивилася? Там зараз всі ці експерти тільки й говорять про те, як важливо дитині якомога раніше в соціум. Але ж ми з тобою одразу вирішили — ніяких садочків!

Людмила кивнула.

— Саме так я їй і сказала. Але вона вперлася. Каже, що втомилася від її рухливості і більше не може.

Я не міг повірити своїм вухам.

Світлана Петрівна завжди здавалася такою люблячою бабусею, такою радісною від спілкування з Улянкою. І раптом — така заява.

— Людо, ти ж пам’ятаєш, скільки наших знайомих скаржилися на те, що дітки часто недужають, коли ходять в садок? Ми ж для того і вирішили, що Улянка сидітиме вдома до школи, щоб вона була у нас міцнішою! — обурення наростало. — Наша Улянка – вона ж у нас дівчинка своєрідна. До неї потрібен особливий підхід. Вона не просто так з ким завгодно ладнає. Якщо щось не так, починає вередувати, плакати. Навіщо їй ці ситуації недобрі?!

— Я все це їй пояснювала, Андрію, — зітхнула Людмила. — Але вона на своєму стоїть. Каже: можете на мою допомогу більше не розраховувати. Прямо так і заявила.

— Оце так! — я розвів руками. — Тобто, вона нас просто ставить перед фактом: або садок, або шукайте іншу няньку? Коли сама сидить вдома цілими днями і нічим не зайнята?!

Наступного дня, коли Світлана Петрівна прийшла до нас, я вирішив поговорити з нею сам.

Людмила попередила мене бути спокійним, але я був налаштований рішуче.

— Світлано Петрівно, — почав я, намагаючись зберегти спокійний тон, — Людмила мені розповіла про вашу розмову. Ми дуже цінуємо вашу допомогу з Улянкою, але ми з Людмилою прийняли тверде рішення не віддавати її в дитячий садок.

Вона подивилася на мене з таким виразом обличчя, ніби я сказав щось дивне.

— Андрію, — її голос був холодним, як лід. — Я не розумію, чому ви так вирішили. Дитині потрібен колектив. Моя Ірочка з дитинства була в садочку, і погляньте на неї — розумниця, красуня.

— Світлано Петрівно, з повагою, але Улянка — це не Ірочка, — я намагався пояснити. — У неї інший характер, інші потреби. І ми бачимо, як часто недужають діти наших друзів, які відвідують садок. Ми не хочемо, щоб наша донька теж мала такі ж проблеми.

Вона знизала плечима.

— Ну і що? Усі діти з цим зустрічаються. Це нормально. Зате вона буде адаптована до життя. А зараз вона у вас росте занадто глядяною.

— Глядяною? — це мені геть не сподобалося. — Світлано Петрівно, ми просто приділяємо їй багато уваги, бо вона для нас довгоочікувана дитина! Це любов і турбота!

— Ну, як знаєте, — вона махнула рукою. — Але сидіти з нею я більше не буду. Я втомилася. Я маю право на відпочинок. Мені вже не двадцять років, знаєте. Вона така рухлива, за нею ж треба постійно дивитися. Мої сили вже не витримують.

— Тобто, виходить, що ви просто залишаєте нас без підтримки та допомоги? — я не міг повірити, що вона так просто про це говорить. — Коли ми з Людмилою працюємо, а Улянка ще замала для самостійності?

— Ну, а що мені робити? — вона сказала голосніше. — Я ж не найнята нянька. Я бабуся. Моя функція — любити і доглядати, коли батьки хочуть відпочити трішки, а не виховувати цілими днями. Ви ж самі батьки, ви і вирішуйте, що робити. Можете найняти няню, якщо не хочете в садок.

— Найняти няню? — я ледь підбирав слова. — Світлано Петрівно, ви розумієте, скільки це коштує? І чому ми маємо витрачати гроші на няню, коли у нас є бабуся, яка сидить вдома і може займатися онукою?

— Я ж сказала, я втомилася, — повторила вона, і в її голосі не було жодного співчуття. — Ви думаєте, мені легко? Я все життя працювала, тепер хочу відпочити. А ви мені приводите дитину на цілий день.

— Але ж ви самі казали, що вам подобається з нею сидіти! Минулого місяця ви так захоплено розповідали, як ви з нею гралися, як вона вас розвеселила!

— Так, було, — вона відвела погляд. — Але все змінюється. Вона росте, стає активнішою. Мені вже не під силу. Вибачте, але я прийняла рішення.

— Значить, так? — я звів брови. — Тобто, ви не збираєтеся йти нам назустріч? Взагалі ніяк? Навіть якщо це стосується вашої власної внучки?

— Моє рішення остаточне, Андрію, — вона підвелася. — Я сказала Людмилі, тепер кажу вам. Або Улянка йде в садок, або шукайте інші варіанти. Я більше не зобов’язана щодня з ранку до ночі допомагати вам.

Я дивився на неї, і в мене не знаходилося слів.

Ця жінка, мати моєї дружини, бабуся нашої Улянки, так просто відмовлялася від своєї участі в житті нашої донечки, коли нам зараз непросто, потрібно заробити копійку якусь, бо часи для всіх важкі.

Вона, яка сама сидить вдома цілими днями, яка могла б проводити час з онукою, вирішила просто відсторонитися.

Розмова була безрезультатною.

Я розповів усе Людмилі. Вона була засмучена, але, здавалося, не здивована.

— Я так і знала, Андрію, — сказала вона, витираючи сльози. — Вона завжди була такою. Якщо щось не по її, вона просто відмовляється. Але я не думала, що це торкнеться Улянки.

— Це просто незрозуміло, Людо. Як вона може так чинити? — я ходив по кімнаті. — Рідна бабуся! Вона ж її любить, ми ж бачили це!

— Любить, мабуть, по-своєму, — сумно відповіла Людмила. — Але її любов має межі. І ці межі закінчуються там, де починається її комфорт. Вона втомилася, Андрію. Вона не хоче платити за це своїм спокоєм заради нас, заради Улянки.

— Але ж вона розуміє, що ми тепер в складній ситуації? — я продовжував обурюватися. — Ми обоє працюємо. Садок — не варіант, це ми вирішили давно. Що нам тепер робити? Звільнятися комусь з роботи?

— Я не знаю, Андрію, — Людмила похитала головою. — Я сама не знаю. Мені дуже прикро. Це моя мама, але я не розумію, як вона може бути такою егоїсткою.

— Егоїсткою? Людо, це м’яко сказано. Це зовсім недобре так чинити з рідними людьми, — я відчув, як мене охоплює розчарування. — Ми розраховували на ній. Вона сама пропонувала свою допомогу! І ось тепер, коли ми звикли до цього, вона просто каже, щоб ми віддали дитину в садок, всупереч нашим бажанням і принципам.

Наступні дні пройшли в роздумах.

Ми обговорювали різні варіанти: няня, можливо, когось із моїх батьків просити переїхати, але це було нереально.

Батьки мої вже в літах і мають свої справи. Няня — дуже дорого.

— Андрію, — якось увечері сказала Людмила, — я думаю, ми не можемо просити маму. Вона чітко дала зрозуміти, що не буде сидіти з Улянкою. Нам потрібно прийняти це.

— Прийняти? Людо, це ж її внучка! Вона могла б бути з нею, дарувати їй свою любов, турботу. А вона обирає комфорт для себе. Мені просто не зрозуміло, як так можна.

— Я розумію тебе, Андрію. Мені теж дуже прикро. Але що ми можемо зробити? Ти ж бачив, вона рішуча. Її не переконати.

Я зітхнув. Людмила мала рацію.

Ми намагалися. Я намагався. Але Світлана Петрівна була непохитна.

Її рішення було остаточним, і ніякі аргументи, ніякі прохання, ніякі посилання до родинних зв’язків не працювали.

Ця ситуація дуже вплинула на моє ставлення до тещі.

Раніше я поважав її, вважав доброю та турботливою. Тепер же ні.

— Як після такого можна продовжувати спілкування? — думав я, дивлячись на сплячу Улянку.

Вона так легко відмовилася від неї. Відмовилася від можливості бути поруч зі своєю внучкою, бачити, як вона росте, як вона розвивається.

Вона ж знає, як сильно ми любимо Улянку, як вона для нас важлива. І все одно не хоче нам допомогти.

Кожного разу, коли я бачив Світлану Петрівну, мені було важко дивитися їй в очі.

Я відчував гірке розчарування. Це не просто відмова допомогти, це, здавалося, відмова від сім’ї, від власної онучки.

— Вона ж могла б просто бути чесною з самого початку, — ділився я з Людмилою. — Сказати: Я допоможу якийсь час, але потім шукайте інші варіанти, так ми б приготувалися, придумали б щось давно, а тепер вона просто нас поставила перед фактом, коли важко зараз так швидко придумати щось. А не так, щоб ми звикли, а потім вона просто просить віддати Улянку в садок, знаючи, що ми категорично проти.

— Так, Андрію, — погоджувалася Людмила. — Це було б чесніше. Але вона завжди така. Спочатку обіцяє, а потім, коли стає важко, шукає привід відмовитися. Просто цього разу це стосується найдорожчого, що у нас є.

Ми почали шукати няню.

Це був складний і дорогий процес. Але ми розуміли, що іншого виходу немає.

Самопочуття Улянки та її комфорт були для нас понад усе. Садок – це був останній варіант, до якого ми б вдалися лише у крайньому випадку.

А Світлана Петрівна що?

Вона продовжувала жити своїм життям, здавалося, анітрохи не шкодуючи про своє рішення.

Вона дзвонила Людмилі, питала, як справи, але ніколи більше не згадувала про Улянку чи про її майбутнє “виховання”.

Це мене розчарувало найбільше — її байдужість до ситуації, яку вона сама ж створила.

Я розумів, що відносини з нею вже ніколи не будуть такими, як раніше.

Довіра була зруйнована, а гіркий осад від її вчинку залишився.

І це було найбільше розчарування.

Кажуть, любов бабусі — щира. Але, здається, у нашому випадку ця любов мала таймер.

Поки було зручно — вона світилась турботою, а як тільки стало важко — просто залишила нас.

І хоч я більше не чекаю від неї ні підтримки, ні пояснень, щоночі, коли кладу Улянку спати, ловлю себе на думці: що важче — змиритися з чужою байдужістю чи пробачити те, чого навіть не визнають провиною?

А ви як вважаєте: теща вірно вчинила, що стала жити лише заради себе, коли нам зараз дуже важко і ми потребуємо її допомоги, чи вона могла б нам, як дітям своїм, допомогти?