– Все, годі!

– Віктор грюкнув по столу так, що підстрибнули тарілки, – зроби так, щоб я її більше не бачив!

– Ти серйозно?

– З викликом відповіла Тетяна, – а нічого, що я теж тут живу і маю повне право запрошувати кого завгодно?

– Поки що живеш! – кинув Віктор…

– Навіть так?

– Я все сказав, – Віктор різко встав, з гуркотом перекинувши стілець і вийшов із кухні…

Тетяна кілька хвилин перетравлювала останні слова чоловіка. Її обуренню не було меж!

Та як він сміє? Віка – її найкраща подруга! Вони змалку разом. Стільки всього пережили. У яких тільки колотнечах не побували. Завжди одна за одну горою.

Ну і що, що Тетяна тепер одружена, а Віка – вільна, як вітер у полі? Що це змінює? З якого дива він забороняє з нею спілкуватися?!

Не подобається вона йому, чи бачите. А Тетяні – подобається! Віка – надійна, з нею легко, жодних проблем. Та вона за Тетяну й у вогонь, і у воду!

І Віктор це чудово знає. Тетяна стільки розповідала йому про їхні із Вікою юнацькі пригоди.

А сам сміявся, коли слухав. Ну, а те, як Віка живе зараз – це її особиста справа!

Так, вона ще не знайшла свою половинку, але вона ж у пошуку. І щоб знайти хорошого чоловіка, вона спілкується із різними чоловіками. Якщо бачить, що людина не її – припиняє спілкуватися.

Тетяна сама Віктору про це розповідала! Він ще розпитував що та як.

А те, що вона подарунки приймає від залицяльників, то це ж нормально! Усі так роблять!

Ні. Треба пояснити йому, що він не має рації. Ну яке відношення до їхньої родини мають пригоди Віки? Чому Тетяна повинна дати їй відставку?

– Вітю, ми не договорили, – почала Тетяна, – ну поясни мені, чого ти на Віку в’ївся? Що вона тобі зробила?

– Мені? Ще не вистачало, – кинув у відповідь Віктор, – і не в’ївся я зовсім! Багато честі!

– Тоді в чому річ?

– А ти не розумієш? – Віктор схопився з дивана.

– Не розумію, – Тетяна, побачивши, що чоловік заводиться, намагалася говорити максимально спокійно, – поясни.

– Твоя подруга – та ще … Не знаю, як пристойніше назвати! Чоловіків змінює, як рукавички! Оббирає їх! Живе як…бабка! Жодних турбот!

– А тобі це подобається! Ти це схвалюєш! А якщо так – ти теж на це здатна! Мало того, я впевнений, що ти мрієш жити, як вона!

Від здивування Тетяна витріщила очі:

– Вітю, та ти що?! З чого ти це взяв? Я тебе кохаю, ніхто інший мені не потрібний!

– Ну звичайно! – посміхнувся Віктор, – що ще ти можеш сказати? Кохаю, не можу! А сама сестрі заздриш! Скажеш ні?

– Лєнка тут до чого?!

– Вигукнула Тетяна, – вона чим тобі не догодила?

– Усім! І я вимагаю! Чуєш, вимагаю, щоб і її духу не було у моїй хаті!

Тетяна хотіла щось сказати, але раптом затнулася.

Зрозуміла, звідки у Віктора така ворожість до Олени.

Її тридцятирічна сестра кілька років зустрічалася з одним чоловіком. У сім’ї думали, що він ось-ось зробить їй пропозицію.

А виявилося, що він одружений, має двох дітей. Олена про це нікому не говорила. Коли все з’ясувалося, батьки, Тетяна та всі, хто знав її шанувальника, були шоковані.

Лаяли Лєнку, на чому світ. Засуджувала. А потім…

Її стосунки з цією людиною раптово закінчилися: він із сім’єю переїхав в інше місто. Звав Олену із собою, але вона відмовилася.

І тоді, чи то з подяки, чи то з якогось внутрішнього пориву, мужик подарував їй квартиру. Маленьку, натомість у самому центрі.

Усі разом припинили обурюватися з приводу недозволених стосунків і навіть похвалили мужика. Ось, мовляв, який молодець… благородний…

Тетяна теж раділа за сестру. І, звісно, розмовляла про це із чоловіком.

Тоді вона не стежила ні за своїм тоном, ні за своїми словами. Казала, що думала.

І ось, будь ласка: Віктор зробив висновки.

– Чого мовчиш? – Окриком чоловік повернув Тетяну до реальності, – сказати нічого?

– Скажу, що й раніше, – відповіла та, – Олена доросла жінка, у неї своє життя, вона має право чинити так, як вважає за потрібне.

– Ну, зрозуміло! Обібрала мужика і задоволена по нікуди! А про його дітей вона подумала? Про його дружину?

– А чому вона має про них думати? – відрізала Тетяна, – це вже його відповідальність. Раз подарував квартиру, отже мав таку можливість.

– Чи ти думаєш, що він у чомусь утискав свою родину? Навряд. Дружина найімовірніше не має й уявлення, куди й скільки він витрачає.

– Ось! Я ж говорю, – ти їй заздриш!

– У чому?

– У тому, що вона мала такого шанувальника! Я зразу це зрозумів, коли побачив, як у тебе очі горіли, коли ти про цю квартиру розповідала!

– Вітю, схаменись! Не вигадуй того, чого немає.

– Я нічого не вигадую! Ти спробуй, стань на моє місце! І уяви, що в мене є неодружений друг. Він, як ти кажеш, у пошуку. Ходить барами та ресторанами, жінок змінює, як рукавички.

– І постійно тусується у нас удома. А мій брат, забувши, що в нього дружина та двоє дітей, крутить роман із молодою дівкою.

– А потім, так великодушно, дарує їй квартиру… Тобі це сподобалося б? І як би ти його приймала?

– Та нормально б приймала, – буркнула Тетяна, – яке моє діло?

– Це ти зараз так кажеш… Гаразд, усе. Набридло.Нема чого тут обговорювати. Я сказав: ні твою Лєнку, ні, тим більше Віку, я не хочу більше бачити в нашій квартирі. Зрозуміла?

Тетяна нічого не відповіла. Вийшла з кімнати й сховалась у ванній.

Під шум води наплакалася досхочу. Від образи, від безсилля, від несправедливості. Але найбільше від того, що чоловік її не чує. І, видно, слухати не збирається.

І що тепер із цим робити? Невже розлучатися? Як ви вважаєте? Дайте слушну пораду.