— Відтепер це моя дача, а значить, мої правила, — заявила скромна невістка родині

Люда стояла біля вікна кухні й дивилася на яблуневий сад, що третій рік поспіль залишався без догляду. Гілки спліталися між собою, утворюючи густу зелену стіну, крізь яку сонячне світло ледь пробивалося. Саме так вона й почувалася останні два місяці — ніби не могла вирватися з чужих обіймів.

— Людочко, а де чай? — озвався голос свекрухи з вітальні.

— Ми з Галею вже пів години чекаємо.

Жінка зітхнула й потягнулася до верхньої полиці по заварку. Свекруха приїхала зранку разом із сестрою чоловіка — як завжди без попередження. Просто з’явилася на порозі з торбою пиріжків і заявила, що «вирішила навідати молодих».

— Іду, Тамаро Іванівно, — відгукнулася Люда, ставлячи чайник на плиту.

Коли навесні свекруха сказала, що втомилася доглядати дачу й нехай вони з Андрієм самі розпоряджаються нею, Люда наївно повірила, що це справжня свобода.

Що нарешті у неї з’явиться своє місце, де можна читати книжки в гамаку, вирощувати квіти й приймати гостей тоді, коли захочеться. Але родичі чоловіка, схоже, зрозуміли ці слова по-своєму. Для них дача досі залишалася спільною територією, куди можна навідатися будь-коли й почуватися повноправними господарями.

— Людо, а ми з Галею подумали — може, на вихідних шашлики влаштуємо?

— Тамара Іванівна з’явилася у дверях кухні, окинувши холодильник оцінюючим поглядом.

— Тільки м’яса у вас малувато. І салати треба приготувати.

— Ми планували поїхати до моїх батьків, — обережно сказала Люда, розливаючи чай по чашках.

— До батьків ще встигнете. А зараз така гарна погода! Я вже подзвонила Сергію — вони теж приїдуть. З дітьми.

Люда відчула, як усередині щось стискається. Сергій — це брат чоловіка з дружиною і двома підлітками. Вони мали звичку перетворювати тиху дачу на літній табір: діти бігали ділянкою, ламали кущі, плескалися в садовому басейні у вуличному взутті. А дорослі до ночі сиділи за столом, гучно сміялися й без кінця вимагали закусок.

— Тамаро Іванівно, може, краще заздалегідь домовлятися? — спробувала Люда.

— Просто щоб ми могли підготуватися…

— Та що там готуватися! — махнула рукою свекруха.

— Ми ж не чужі. Андрій на цій дачі виріс

— це його дім. А тепер і твій.

Але не відчувався він її домом. Геть не відчувався.

За годину свекруха з сестрою поїхали з дачі, залишивши за собою немитий посуд й чіткі вказівки щодо завтрашнього меню. Люда мовчки прибирала зі столу, коли з роботи повернувся Андрій.

— Привіт, сонечко, — він поцілував її в щоку.

— Мама приїжджала?

— Ага. Завтра будуть шашлики. приїде Сергій з сім’єю.

— Чудово! — Андрій пожвавішав.

— Давно не бачились. А що таке кисле обличчя?

Люда зупинилася, тримаючи в руках тарілку з крихтами пирога.

— Андрію, а можна поговорити?

— Звісно. — Він сів за стіл, явно не розуміючи, до чого вона хилить.

— Мені здається, нам треба щось вирішувати із родичами. Вони приїжджають кожні вихідні, іноді на весь тиждень залишаються. Я не можу нічого спланувати.

— Та гаразд, Людо. Вони звикли тут бувати.

— Але ж твоя мати сказала, що тепер ми самі розпоряджаємося дачею.

— Так, самі. Але це не означає, що ми маємо не пускати рідню.

Андрій говорив спокійно, навіть із легким подивом — начебто не розумів, у чому проблема. Він справді не розумів. Для нього ця дача була місцем, де завжди галасливо, весело, де будь-якої миті може з’явитися хтось із рідних. Він тут виріс, то була його норма.

— Андрію, але ж я теж живу тут. І мені хочеться інколи тиші. Хочеться запросити своїх друзів. Хочеться просто побути вдвох із тобою.

— Будемо. Взимку будемо, — засміявся він. — А влітку дача для того й потрібна, щоб усі збиралися.

Люда зрозуміла, що розмова закінчена. Андрій уже думав про інше, гортав телефон, планував на завтра. А вона залишилася наодинці зі своїм обуренням, яке з кожним днем ставало все сильнішим.

Наступного дня з ранку з’явилися гості. О дев’ятій приїхав Сергій з сім’єю — з дружиною Анею та синами Максимом та Данилом. Слідом підтяглися Тамара Іванівна із чоловіком, потім племінниця Христина з новим хлопцем. До обіду дача перетворилася на мурашник.

Чоловіки зайнялися мангалом, жінки — салатами. Діти носилися дільницею, періодично вриваючись у будинок за водою чи туалет. Люда металася між кухнею та верандою, подаючи то тарілки, то спеції, то ще щось.

— Людо, а хліба більше немає? — Запитала Аня.

— Зараз подивлюсь.

— І майонезу захопи!

— Людо, а де у вас відкривачка? — крикнув Максим.

— На кухні, у ящику.

— Людочка, а можна музику голосніше?

— Попросила Христина.

До четвертої години дня Люді стало зле. Вона вийшла на ґанок подихати свіжим повітрям і побачила, як Данило з друзями топче її квіткову клумбу, ганяючись за м’ячем. Жінка рвучко спустилася з ганку й різко крикнула:

— Ви що там робите?! Це ж клумба, ви мені всі квіти потопчете!

Хлопці зупинилися, переглянулися й, не сказавши ні слова, побігли в інший бік. Але слід їхніх черевиків проступав чорними плямами на землі серед зламаних стебел.

Люда дивилася на зіпсовану клумбу й відчула, як у неї тремтять руки. Їй захотілося зібрати всіх у дворі й вигнати. Просто виставити за ворота й грюкнути хвірткою. Вона повернулася до кухні, де свекруха й Аня якраз розливали напої.

— Людо, ну що ти як не своя, — одразу почала Тамара Іванівна.

— Хоч би усміхнулася! Стільки гостей, свято ж!

— Діти зіпсували мою клумбу, — спокійно відповіла жінка.

— І якщо ще раз хтось із дітей наступить на мої квіти, я виставлю всіх за ворота.

— Ну ти й сказала! — зобразила обурення свекруха.

— Це ж діти, пограють і заспокояться.

— Це мій дім. І мій сад. А не дитячий майданчик, — відрізала жінка.

— І я вирішую, що тут можна, а що ні.

Тамара Іванівна стиснула губи, Аня теж знітилася. А Люда більше не стала нічого пояснювати. Вона взяла відро, совок і пішла рятувати клумбу.

Ввечері, коли гості роз’їхалися, Люда сиділа на кухні з чашкою чаю, а Андрій підійшов до неї, винувато всміхаючись.

— Людочко, ну не ображайся, родичі так звикли, їм важко щось пояснити.

— Ти не розумієш. Якщо це наш дім — тоді я тут господиня. А якщо їхній — то нехай і кличуть мене у гості.

Андрій замовк. Він ніби вперше почув в її голосі справжню втому й рішучість.

— Я люблю тебе, Андрію. Але я не збираюся жити на чиїхось умовах. Якщо ти не готовий мене підтримати — я поїду. І тоді ця дача залишиться вам із мамою й братом.

Того вечора він не став нічого відповідати, тільки обійняв її. А вже через кілька днів Люда почула, як він по телефону твердо сказав матері:

— Мамо, якщо хочете приїхати — попереджайте. І не кожні вихідні. Це Людине прохання, але я з нею згоден.

Поступово й інші родичі почали звикати: Люда не проти компанії, але за умови попередження й поваги до її простору. Їй навіть довірили складати меню на спільні виїзди, бо «у Люди гарний смак і вона вміє організувати».

Дача поволі справді ставала її домом — з її правилами, квітами, тишею. І з Андрієм, який навчився бачити в ній не просто дружину, а господиню дому, в якому йому хочеться бути.

Джерело