Завжди думала, що ми з чоловіком були хорошими батьками. Намагалися дати доньці все, що могли: тепло, любов, увагу. Але життя – штука складна, і, можливо, десь не догледіли. Робота часто забирала сили, приходиш додому втомлений, без настрою. Та й часом, мабуть, не помічали, як Даринка сама тихо дорослішала.

А потім раптом, ледь виповнилося 17, як заявила:

– Мамо, тату, я вагітна.

Слів не знайшлося. Чоловік тільки сперся об стіну і мовчав.

– Як це сталося?

– Ну… як… сталося. Закохалась.

– А де цей “коханий” зараз? – втрутився чоловік.

Дарина опустила очі. Згодом стало ясно, що її “коханий” – не більше ніж легковажний хлопчисько. Пив, курив, полюбляв шумні компанії. Він навіть не намагався взяти відповідальність. А потім зробив якусь довідку, типу не може платити аліменти і казав, що Дарина вагітна від іншого і ця дитина – обман.

У підсумку, доглядати за маленькою Наталкою довелося нам із чоловіком.

– Я закінчу навчання і допоможу , обіцяю! – говорила Дарина, коли ми купували перші пелюшки.

Але життя склалося інакше. Донька вступила до університету в іншому місті й поїхала. А ми з чоловіком залишилися виховувати Наталку. Спочатку намагалася пояснити онуці, що мама її дуже любить, просто багато вчиться. Але роки минали, а зустрічі ставали дедалі рідшими.

Дитина почала помічати:

– Бабусю, чому мама так рідко приїжджає? – запитала одного вечора, коли їй було десь 10 років.

– Просто дуже зайнята.

Коли Наталці було 16, Дарина вже мала сім’ю, гарного чоловіка і чекала синочка. Вона дзвонила мені, розповідала:

– Мамо, ми вибрали найкрасивішу коляску! А ще купили такий милий костюмчик для малюка!

Я раділа за неї, але не могла не помітити, як онука все більше замикається в собі та кожної ночі плаче. Вона, мабуть, відчувала себе покинутою.

Якось не витримала і запитала Дарину напряму:

– Доню, коли забереш Наталку до себе? То ж твоя дитина.

– Мамо, – відповіла Дарина, – ви її виховали, це більше ваша дитина.

Ці слова вразили до глибини душі. Як це так? Хіба можна “передати” материнство?

Мовчки ковтнула образу. Дуже надіялась, що онука не повторить шлях матері. Але доля вирішила інакше.

Кілька тижнів тому Наталка, вже майже доросла, підійшла до мене з винуватим виглядом:

– Бабусю, треба тобі щось сказати…

– Що таке? – серце тривожно стислося.

– Я вагітна, 3 місяці вже.

Світ ніби перевернувся. Не знала, що казати, як реагувати. Лише сіла і закрила обличчя руками.

– Бабусю, не хотіла, щоб так сталося… Але я кохаю його, він хороший…

– Хороший? Буде поруч? Допоможе?

– Так, він обіцяв. Але я боюся.

Підійшла до неї, обійняла, хоча серце стискалося від страху. На щастя, коханий Наталки не відвернувся від неї, влаштувався на роботу та збирає гроші. Бачу, що Павлик хороший хлопець, може взяти відповідальність за Наталочку та майбутню дитинку.

Що тепер? Що буде далі? Як виховати так, щоб наші дівчата перестали шукати любов і підтримку там, де її немає? Як дати їм силу бути впевненими, любити себе й обирати правильний шлях?

Тепер ми з чоловіком знову готуємося до виховання малюка. І знову питаю себе подумки: чи зможу цього разу щось змінити?