-Мамо, у Миколи з’явилася жінка.

– Голос Вікі тремтів від ледь стримуваних сліз.

– Я простежила за ним … І не тільки жінка … У нього є син, років п’ять хлопчику … Кілька разів їх разом бачила.

-А я тобі казала! Ти ж слухати мене не хотіла, готова була мене швидше на шматки роздерти, ніж повірити. А Микола демонстрував усі ознаки зради, от хоч посібник для невірних дружин за ним пиши!

-Досить, мамо! Мені так погано! Чи можна я додому приїду? Микола поїхав у чергове відрядження, а в мене багато відгулів накопичилося.

-Звичайно, доню! Ми з татом чекатимемо на тебе.

***

Віка дивилася на похмурі картини, що миготіли за вікном вагона, і згадувала, як вона познайомилася з Миколою.

Два роки тому вона зустріла його у цьому ж поїзді, коли поверталася до міста від батьків. Чарівний, відкритий, небагатослівний, з почуттям гумору він одразу запал їй у душу.

На правій щоці у Миколи був шрам від уламка міни, а на скронях у молодого хлопця виднілася сивина.

-Пам’ять про службу, – сказав Микола, спіймавши пильний погляд Вікі.

Серце дівчини раптом так защеміло! Вона не могла пояснити, що відчула побачивши хлопця, але точно зрозуміла – тепер вона не зможе його забути.

А він відчував, що поряд із прекрасною незнайомкою в нього розпливаються думки, і все довкола чудово перетворюється наче на казку.

І ось уже Вікторія приміряє весільну сукню, яку шила мама, дбайливо розправляючи прозорі троянди на подолі, та представляє своє майбутнє сімейне життя.

Для молодих розпочалися дні божевільного щастя. Віка чекала на чоловіка з роботи, готувала смачну вечерю, створювала в орендованій квартирі затишне гніздечко.

А ввечері вони не могли наговоритись, мріючи про власний будинок, у якому звучатиме дитячий сміх. Микола буквально обожнював Віку, засинаючи подарунками та квітами, робив усе, щоб вона була найщасливішою на світі.

Підозрювати чоловіка у зраді Віка почала місяць тому, коли Микола раптом почав сильно затримуватися на роботі, а вдома намагався уникати товариства дружини, ховаючи погляд. А потім вона вирішила простежити за Миколою…

***
Другий день Віка не виходила з кімнати, лежала, не роздягаючись, на ліжку, дивлячись на одну точку. Їй не хотілося жити, та й чи можна назвати життям існування без коханого?

-Ти б хоч поїла, доню. Нам із батьком страшно на тебе дивитися…

-Мамо, я подам на розлучення і поїду в інше місто. Не можу бачити його, – їй не вистачало повітря, вона задихалася від сліз.

Світ для неї став якимось похмурим, позбавленим радості та сенсу.

– Якби ти бачила, як Коля дивився на цю жінку… Як тримав за руку сина… свого сина!

-Не рубай з плеча, дочко. Адже ти навіть не поговорила з чоловіком!

-Про що? Адже ти сама переконувала мене, що Микола мені зраджує! – Гірка образа розросталася в дівчині та вирвалася назовні потоком нескінченних сліз.

Мати підійшла до дочки, міцно притиснула її голову до грудей, ніжно погладила по волоссю, прошепотіла:

-Говорила … А зараз язик собі хочеться вирвати! Дурепа стара! З твоїх слів зробила такі висновки. Адже всяке в житті буває. Не віриться мені, щоб ось так… Сім’я на боці…

***

-Привіт, батько, – на порозі стояв Микола і радісно посміхався. – Приїхав з відрядження, а вдома записка. Я одразу до вас. Сталося що?

-У кімнаті донька. Четвертий день майже нічого не їсть. Погано їй … – старий непомітно змахнув сльозу.

Микола сидів біля ліжка Вікі, тримаючи її руку у своїй, і злякано шепотів, дивлячись на важкі тіні під її очима:

-Що сталося, кохана? Тільки не мовчи! – Микола ніжно провів долонькою по щоці дружини, і вона заплакала.

-Я все знаю, Колю. Бачила тебе з сином… і з цією… – Вікторія закопалася обличчям у подушку, щоб заглушити судомні схлипування.

-Віка … – Видихнув Микола. – Який же я ідіот! Давно треба було тобі розповісти. Це сім’я мого друга, з яким ми вій ню пройшли. Дімка мені життя врятував. Я тобі розповідав про нього.

Три місяці тому Дімки не стало. Ніна навіть не повідомила про його смерть – потрапила до лікарні з нервовим зривом. А місяць тому зустрів її у нашому місті. Ніна з Дімкою – з дитбудинку, їй і допомогти нікому, надголодь живуть.

Хлопчаки такі худі… Я знаю, люба, що у нас з грошима туго, знаю, що ти кожну копійку відкладаєш. Ось і став підробітки брати … А тобі чомусь боявся сказати … Вибач мені, кохана, – Микола відвернувся і важко дихав.

Йому дуже хотілося плакати, просто він давно забув, як це робиться.

Віка сіла та уважно подивилася на Миколу, кудись углиб, у душу:

– А давай до них завтра поїдемо? І іграшок дітлахам купимо. Я можу зв’язати їм рукавиці та шкарпетки, – вперше за багато днів Віка посміхнулася. Яке щастя, що ти в мене є.

За грубкою тихенько схлипувала мати, кректав і важко зітхав батько.

-А ти що сидиш, стара, йди, збери онукам сумку. Свого, сільського поклади … та більше! – по запалих щоках старого котилися сльози, – А ви привозите дітлахів друга на вихідні в село. Нам старим все веселіше буде.

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!