— Я знав, що ти повернешся! — із задоволеною посмішкою промовив Дмитро Миколайович.

— Всі ви повертаєтеся! А ще вдаєте з себе…

Міла прийшла наступного дня, коли складала іспит інша група. Дочекалася, коли останній студент вийде.

Правда, ним виявилася миловидна дівчина, яка вилетіла, витираючи сльози.

Але тут навіть версій будувати не потрібно було…

… — Ти салат цей збити вирішила, чи що? — запитала Ліда через стіл.

— А? — Міла підняла очі.

— Бублик на! Питаю, — Ліда кивнула на тарілку Міли, — довго збираєшся салат місити?

Міла опустила очі в тарілку. Ах, так! Вона взяла на обід салатик, але апетиту зовсім не було.

– Якщо плануєш його їсти, – Ліда вказал наполовину з’їденою сосискою в тісті, – то тобі знадобиться нова виделка, а ще виловити з твого зеленого задоволення два зубчики, від тієї пластикової, що у тебе в руці!

Міла підняла виделку на рівень очей, двох зубців дійсно не вистачало.

— Дідько! — Міла кинула виделку в салат і відсунула тарілочку вбік.

— Мда, економіст з тебе буде ще той, — зауважила Ліда.

Вона завжди доїдала до останньої крихти, тому фігурою вже була готова до будь-якого місця роботи. Статура відповідала званню економіста!

— Взагалі апетиту немає», — промовила Міла, підсуваючи склянку з какао.

— Нерви через іспити? — запитала Ліда.

—Розумію! Тільки у мене зворотна історія! Їм і зупинитися не можу!

— Так-так, іспити — це жах!

***

Відмовка про іспити була на руку Мілі, хоча причиною її розладу був Валера.

Зрадник! Свинтус! Гультяй!

Список був набагато ширшим, але не в пристойному суспільстві, так би мовити.

На першому курсі Міла познайомилася з Валерою. Хороший, добрий, уважний. Майже п’ять років зустрічалися, а після університету збиралися одружитися. Але тут втрутилися сторонні фактори.

Міла диплом писала сама, а Валері його батьки оплатили. У підсумку, коли Міла просиджувала за ноутбуком і в бібліотеці, Валері не було чим зайнятися.

І пішов він в гуртожиток до першокурсниць.

— Валера, як ти міг? — плакала Міла.

— Ми ж збиралися одружитися!

— А чого ти істерику влаштувала? Я пішов провітритися, молоде покоління розуму повчити.

А там свято за святом! Я й не знав, що в гуртожитку так весело. Ну, коротше, так вийшло…

— Валера, ну, серйозно? Що за дитячі відмовки? Вийшло у нього!

— Міла, досить вити білугою! Набридло, справді! Що ти від мене хочеш? Щоб я вибачився? Добре, я вибачаюся! Сказати, що це не повториться? Гаразд, не повториться.

— Валера, ти ж брешеш, — пробурмотіла Міла.

— І що? — він упер руки в боки.

— Міла, блін, ти засіла за книжками і нічого тобі не треба! Ні погуляти, ні в кіно і так далі і тому подібне! Як якась стара!

А я молодий! У мене бажання, потреби! Не збираюся я в розквіті років ярмо на шию вішати!

Послав Мілу Валера за всіма відомими адресами і пішов в гуртожиток, звідки його потім мама витягала, але ця історія вже Міли не стосувалася.

Від образи вона вгризлася в диплом з усією можливою люттю. Дописала, витримала ряд правок і отримала допуск до захисту.

Треба було готуватися, а в голові луною блукала кінцівка історії з Валерою. Виправдання Міла шукала, але знайти не могла. Йому виправдання, щоб пробачити.

***

— Мілка, пішли на побачення! — гримнув Гришка з-за спини і опустив руки дівчині на плечі.

— С-собака! — вирвалося у Міли, бо вона не просто здригнулася, а буквально підскочила, від чого какао плеснуло на стіл.

— Як скажеш, моя пані!

— Гришка присів поруч з нею навпочіпки і сказав: — Гав!​

​— Серце мало не вискочило з грудей, — промовила вона, витираючи розлите какао зі столу, — заїкою мене вирішив зробити?​

— А чого ти підстрибуєш? — здивувався Гришка. — Лідці ж байдуже! Жує і хоч би що!

— Хамло, — відповіла Лідка.

— Приємно познайомитися!

— Гриша підвівся з присідання і зробив реверанс: — Григорій!

Ліда пронизала його презирливим поглядом, але він відразу ж потеплішав. Гришка подобався багатьом, хоч і був простим, сільським хлопцем.

За п’ять років, звичайно, всього в місті набрався, але чесність і доброта хлопця були відомі всім.

— Мілка, то підеш зі мною на побачення? — запитав він знову, сідаючи за столик.

— Гришо, ну які побачення? ГОСи на носі! Треба готуватися! – відповіла Міла.

– А я думав, що ти ще по Валерці вбиваєшся! Хотів розбавити своєю персоною!

– Гришо, а давай ти сам підеш, погуляєш, а то я адресу скажу, і вона тобі не сподобається! – Міла подивилася на нього з-під лоба.

– Ой, дивись! Перестану пропонувати, сама потім шкодуватимеш! – сказав він, нагородивши веселою посмішкою, махнув кучерями і відступив.

– Міла, а чого ти його відшила? – запитала Ліда.

– Нормальний він хлопець, хоч і балагур. Я б з ним пожартувала! – вона мрійливо закотила очі.

– ГОСи! – мало не гавкнула Міла.

«Чому відшила? Чому відшила? – повторювала про себе Міла. – Тому що!»

Не так легко викреслити почуття і спогади. Нехай Валері назад шлях заборонений, але в одну мить все забути неможливо.

Ні-ні, та й спливе якийсь спогад. Теплий, ніжний.

«Нехай спочатку все трохи забудеться, втратить яскравість, притупиться. А потім можна і Гришу розглянути».

— А ви були б гарною парою, — промовила Ліда, — Він красень, ти теж нічого така.

— Чудовий комплімент! Дякую, Лідо!

Міла, взагалі-то, вважалася найкрасивішою дівчиною свого потоку, це навіть викладачі помічали.

А характеристика Ліді була дещо оригінальнішою…

***

— Краснова — «незадовільно», — промовив Дмитро Миколайович, помахуючи залізкою Міли між пальцями.

— Як «незадовільно»? — здивувалася Міла.

— Я ж все відповіла! А додаткових питань ви не задавали.

Міла склала всі іспити з хорошими результатами. Ні, на червоний диплом вона не йшла, але й серед відстаючих не значилася. А останній іспит приймав сам декан.

Міла перенервувала, тому вирішила піти останньою. Щоб через втому її довго не ганяли, а то й пропустили кілька помилочок. А тут таке…

— Ви не склали іспит, голубонько. Підете на перездачу!

— Дмитро Миколайович хижо посміхнувся.

— Як же так, на перездачу? А захист же зовсім скоро!?

— Міла кліпала віями.

— Поки іспит не перездасте, допуску не буде, — він поклав залікову книжку перед собою, — тому це ви за мною бігатимете, а не я за вами.

— Дмитре Миколайовичу, чому ви так? — не розуміла Міла.

— Я ж все правильно відповіла.

– І що? А я тут декан. І мені вирішувати, правильно ти відповіла чи ні.

Я вважаю, що ти матеріалу не знаєш, відповіла неправильно. Сама думай, перездача відразу чи відкладемо все на осінь.

На осінь відкладати не можна було.

– Давайте відразу, – погодилася Міла.

– Чудово!

Дмитро Миколайович посміхнувся. Недобре так посміхнувся. Підозріло. І очі у нього стали масляні й трохи хитрі.

– Значить, так! Ось тобі листочок. Тут назва готелю, номер і час, коли я буду чекати на тебе на перездачу.

Він через стіл простягнув їй листок паперу, а потім потер, видно було, спітнілі долоні.

— Дмитро Миколайовичу, а чому в готелі? — не зрозуміла відразу Міла.

— Ну, ти дівчинка красива, розумна, повинна розуміти… — і він так мерзенно захихикав, що Мілу мало не знудило.

Вона схопила сумочку і вибігла з аудиторії.

***

Чутки виявилися правдою. Декан був охочий до молодих студенток.

І найгірше було те, що в такому становищі, в якому опинилася Міла, і, мабуть, не вона одна за довгі роки його роботи, відмовитися було неможливо.

Шах і мат!

Міла тільки добігла до туалету. Її нудило, тому що через нерви поснідати не змогла.

«Господи, але ж доведеться! Доведеться йти до нього!» — позиви йшли один за одним.

Легше не ставало.

***

— Я знав, що ти повернешся! — із задоволеною посмішкою промовив Дмитро Миколайович. — Всі ви повертаєтеся! А робите з себе…

Міла прийшла наступного дня, коли складала іспит інша група. Дочекалася, коли останній студент вийде.

Правда, ним виявилася миловидна дівчина, яка вилетіла, витираючи сльози.

Але тут навіть версій будувати не потрібно було.

— Так, я прийшла, — сказала Міла, сідаючи на стілець навпроти декана.

— Чудово і прекрасно! — промурмотів він.

— Люблю слухняних дівчаток!

— Дмитре Миколайовичу, а чому саме в готелі? — розгублено запитала Міла.

— Ну, не додому ж мені тебе до себе тягнути! — він зареготав.

— Та й дружина не зрозуміє!

— Але там же всі побачать, — говорила Міла, — всі зрозуміють!

– Не повіриш, їм всім байдуже! Поки чайові капають, вони уваги не звернуть, навіть якщо там тебе на шматки різатимуть!

Міла проковтнула клубок у горлі. Сьогодні теж не снідала, так простіше було стриматися.

– Розклад у нас такий, – він відкинувся на спинку стільця, – на трієчку можеш не викручуватися, на четвірку доведеться постаратися, а на відмінно тобі доведеться затьмарити елітних гейш!

Я людина досвідчена, мене складно здивувати. Але якщо ти постараєшся, то я і п’ятірки не пошкодую!

— Мені б п’ятірку, — опустивши погляд, сказала Міла, — може, ви хоч натякнете.

— Слухай, Краснова, а ти мені точно подобаєшся!

І далі він хвилин двадцять розповідав таке, що Міла не втратила свідомість тільки дивом.

Цнотливою вона не була, але розповіді Дмитра Миколайовича змусили б червоніти навіть маркіза де Сада.

***

Через два дні Дмитра Миколайовича чекав неприємний сюрприз.

Тільки-но він увійшов до головного холу університету, його взяли в «коробочку» старшокурсники, перекривши йому можливість втекти, а потім почалася трансляція на весь ВНЗ.

Та сама лекція, яку він щойно прочитав студентці Красновій.

Поки не приїхала поліція, запис було прокручено двічі.

Шум, що почався в університеті, вилився в місто і в усі міські та обласні новини. А потім посипалися заяви.

Писали навіть ті, хто закінчив ВНЗ раніше.

І не тільки на Дмитра Миколайовича. Виявилося, що багато хто був у боргу. Хтось брав розвагами, хтось готівкою.

Вперше за п’ятдесятирічну історію університету дипломи видавали пізніше на півтора місяця.

І зовсім інші прізвища підписували путівки в життя молодим фахівцям.

***

— Мілка, тепер ти просто зобов’язана піти зі мною на побачення! — заявив Гриша, ховаючи диплом у портфель.

— Ми тепер пов’язані спільним подвигом!

— Це не подвиг, а найбрудніша історія в житті! — пирхнула Міла.

— Ну, нехай так! — кивнув Гришка завзято.

— А все одно, пов’язані! То підеш?

— Погоджуйся! — прошипіла Ліда прямо у вухо.

— Якби не він, нічого б у нас не вийшло! І пішла б ти в готель, і робила б все за списком!

Міла здригнулася.

— Гришо, я згодна піти з тобою на побачення! А ось з Лідою ми дружити не будемо, а то пам’ять у неї занадто хороша!