— Молодець, — сказала мати, коли Варя принесла підписані документи.

А Варвара пригадала розчарування в очах бабусі.

— Ой, онучко, — журилася Аріна Федорівна.

— Даремно ти не порадилася зі мною. Не треба було віддавати квартиру.

— Але мама сказала…

— А ти маму не слухай, — перебила бабуся.

— Вадим не дарма тобі цю квартиру залишив…

… Варвара стояла, притиснувшись спиною до стіни під’їзду. Вона стискала в руці телефон, не наважуючись набрати номер.

— Господи, як же так. Татусю…

Нарешті глибоко зітхнула і натиснула кнопку виклику.

— Алло, — пролунав у слухавці голос матері.

— Мамо, тато…

— Варя запнулася.

— З татом біда. Швидка тут, не встигла.

— Куди «не встигла»? — різко запитала Світлана Сергіївна.

— Ти де?

— Біля під’їзду. Я на роботу…, а тут…

— Варя схлипнула.

— Тато лежить. Лікарі сказали — інфаркт.

— Не смій ревіти! — гримнула мати.

— Зараз спущуся.

Через хвилину забряжчав ліфт. З кабіни вийшла Світлана Сергіївна — пряма, як струна, з ідеальною зачіскою і макіяжем.

— Де? — сухо поцікавилася вона.

Варя мовчки вказала на майданчик перед виходом з під’їзду. Навколо важкого тіла метушилася бригада швидкої.

— Ви — родичі? — звернувся до них молодий лікар.

— Так, я дружина, — кивнула Світлана Сергіївна.

— Мені дуже шкода, — лікар запнувся.

— Шансів практично не було.

Варвара заплющила очі, з-під повік покотилися сльози. Їй хотілося втекти, сховатися, прокинутися — і щоб все це виявилося просто сном.

Дзвінкий ляпас обпік щоку.

— Я ж сказала — не смій! — прошипіла мати.

— Іди нагору, скажи бабусі. І не смій розпускати сльози!

Варя, хитаючись, пішла до ліфта.

“За що вона так зі мною? — думала дівчина.

— Невже навіть зараз не можна просто обійняти, втішити?”

Квартира зустріла її тишею. З кімнати Арини Федорівни долинали тихі сопіння.

Варвара впала на ліжко. Подушка заглушила ридання.

— Варваро! — пролунав владний голос матері.

— Досить ховатися. Іди сюди, потрібно дещо обговорити.

Дівчина витерла сльози і попленталася до вітальні. Там уже сиділа сестра Люда.

— Сідай, — Світлана Сергіївна вказала на крісло.

— Ситуація у нас, прямо скажемо, не з приємних. Але істерити я нікому не дозволю. Зрозуміло?

Сестри синхронно кивнули.

— Отже, — продовжила мати.

— Поховання потрібно організувати гідно. Людо, на тобі квіти. Варвара, ти займешся документами. Тепер про заповіт.

— Про який заповіт? — здивовано запитала Людмила.

Мати стиснула губи:

— Батько залишив Варварі свою квартиру. Ту однокімнатку.

— Що?! — вигукнула Люда.

— Чому їй? А мені? Це ж нечесно!

— Саме так, — кивнула Світлана Сергіївна.

— Тому ми все це й обговоримо пізніше. ​

​Варвара сиділа, приголомшена новиною.​

​Квартира? Чому саме їй?

Людмила кинула на сестру нищівний погляд і вийшла з кімнати. Мати пішла за нею.​

​Варя залишилася одна. Вона дістала телефон і набрала номер Михайла.​

​Гудки. Абонент не відповідає. ​

​Варвара впустила трубку на коліна і закрила обличчя руками.

“Коханий, де ж ти, коли ти так потрібен?​”

​***​

​Варвара дивилася у вікно.​

​За вікном мрячив дрібний дощ, навіюючи тугу.​

​Минуло пів року з того дня, чк не стало батька, Вадима Миколайовича. Квартиру вона все-таки переоформила на матір.

Та не залишала їй вибору, щодня нагадуючи про «справедливість» і про те, що «Люда не повинна ображатися».

— Молодець, — сказала мати, коли Варя принесла підписані документи.

Варвара згадала розчарування в очах бабусі.

— Ой, онучко, — журилася Аріна Федорівна.

— Даремно ти не порадилася зі мною. Не потрібно було віддавати квартиру.

— Але мама сказала…

— А ти маму не слухай, — перебила бабуся. — Вадим не дарма тобі цю квартиру залишив.

Але справа вже була зроблена. Назад не повернеш.

Без батька стало зовсім самотньо, і Варвара намагалася більше часу проводити з бабусею. Приносила їй тістечка, читала книги.

— Ти у мене золота, — посміхалася старенька, гладячи онуку по руці.

Світлана Сергіївна, навпаки, все частіше дратувалася присутністю матері.

— Вічно вона під ногами плутається, — бурчала вона. — Тільки зайві витрати.

Варвара намагалася не звертати уваги на ці слова, але щоразу серце стискалося від образи за бабусю.

Єдиною віддушиною був Михайло. Вони бачилися майже щодня, і Варя відчувала, що поруч із ним вона живе, вона щаслива.

Ось і сьогодні вони домовилися зустрітися біля кінотеатру.

Варвара стояла перед дзеркалом. До зустрічі з Михайлом залишалося пів години.

— Трям! — вхідне повідомлення.

«Вибач, кохана. Термінова справа, не зможу вирватися. Перенесемо. Цілую».

Варя важко зітхнула. Настрій зіпсувався.

«Гаразд, — подумала вона, — якщо вже зібралася, прогуляюся, куплю бабусі щось смачненьке».

Накинувши куртку, Варвара вийшла з дому. Осінній вечір обдавав прохолодною вогкістю. На перехресті вона звернула до кінотеатру.

Завернувши за ріг, Варя різко зупинилася. Біля афіші цілувалися двоє.

Парочка відсторонилася одне від одного. Це був Михайло. А поруч з ним — Людмила.

Її коханий і її сестра.

Варя позадкувала, не в силах повірити своїм очам. Вона розвернулася і побігла, а сльози застилали очі.

Варвара не пам’ятала, як дісталася додому. Увірвавшись у квартиру, вона впала на ліжко і розридалася.

Вона не помітила, як потім занурилася в глибокий сон. Прокинулася Варвара від гучного стуку вхідних дверей. Годинник показував майже північ.

— Варя! — долинув голос Людмили з коридору.

— Варя, ти мене чуєш? Ти не бачила моїх капців?

— Відчепися! — крикнула Варвара, відчуваючи, як знову підступають сльози.

— Іди геть!

— Що з тобою?

— Людмила відчинила двері до кімнати.

— Чого ти плачеш?

Варя підняла почервонілі очі на сестру:

— Як ти могла? Ти ж знала, що ми з ним…

— Про що ти? — гордовито запитала Люда.

— Я бачила вас з Михайлом! — випалила Варвара.

— Варю, що ти несеш? Я взагалі тільки з роботи.

— Брешеш! — закричала Варя.

— Я бачила, як ви цілувалися!

— Та ти з глузду з’їхала! — обурилася Людмила.

У кімнату увійшла Світлана Сергіївна:

— Що за галас?

— Мамо, Варька з глузду з’їхала, — пирхнула Люда.

— Каже, що бачила, як я з її Михайлом цілуюся.

Світлана Сергіївна перевела погляд на старшу дочку:

— Варвара, ти в своєму розумі? Навіщо на сестру наговорюєш?

— Але я бачила, — схлипнула Варя.

— Тобі здалося, — відрізала мати.

— Досить істерик. Іди краще вмийся.

Варвара в розпачі подивилася на них:

— Ви що, змовилися? Я ж не сліпа!

— На мою думку, — Світлана Сергіївна стиснула губи, — тобі потрібно звернутися до лікаря.

— Мені?! — скрикнула Варя.

— Я своїми очима бачила!

— Ну все, досить! — гримнула мати.

— Приведи себе до ладу!

Варвара вискочила з кімнати, грюкнувши дверима. Забившись у куток ванної, вона знову розридалася.

Наступні дні для дівчини перетворилися на справжнє пекло. Люда і мама постійно перешіптувалися, кидаючи на неї глузливі погляди.

Телефон Михайла був недоступний.

— Як там твої бачення, сестричко? — єхидно цікавилася Людмила.

Світлана Сергіївна стискала губи. А Варя мовчала, ковтаючи сльози. Душа рвалася на частини від образи і злості. І одного вечора вона не витримала.

— Досить! — крикнула Варвара. — Я не божевільна! Це ти, — вона тицьнула пальцем у сестру, — відбила мого хлопця!

Світлана Сергіївна почервоніла:

— Як ти смієш звинувачувати сестру в такій підлості?! Марш до своєї кімнати!

— Не піду! — Варвара в розпачі кинула тарілку на підлогу.

— Ось що, — процідила мати крізь зуби.

— Збирай речі і забирайся звідси.

Варя завмерла, не вірячи своїм вухам. Невже мати виганяє її?

— Куди ж я піду? — прошепотіла вона.

— Мені все одно, — відрізала Світлана Сергіївна.

У цей момент до кухні увійшла Аріна Федорівна:

— Що за шум? — нахмурилася вона.

— Мама виганяє мене з дому, — схлипнула Варя.

Аріна Федорівна випросталася, наскільки дозволяла хвора спина:

— Так, Світлано, ти дівчинку на вулицю виставляєш? Квартиру ти ж у неї забрала. Її квартиру, до речі.

— А ти не втручайся, — поморщилася Світлана Сергіївна.

— Ах, не втручайся? — примружилася старенька.

— А ти не забула, що ця квартира моя? Варя, ходімо до мене в кімнату. Ранок мудріший за вечір.

Увійшовши в спальню, бабуся опустилася в крісло:

— Ну ось, тепер послухай мене.

— Бабусю, я не розумію, — схлипнула Варвара, — за що мама мене не любить?

Аріна Федорівна зітхнула, помовчала, збираючись з думками. І вирішила все розкпзати.

— Ти дочка Вадима від першого шлюбу. Твоя мама загинула. Вадим одружився зі Світланою, вона тебе удочерила, але полюбити не змогла.

Тепер багато що стало зрозуміло — холодність матері, різне ставлення до неї і Люді, заповіт батька…

— Я все чула, — говорила Аріна Федорівна.

— І про Михайла, і як вони над тобою знущалися.

Людмила просто хотіла насолити тобі, ось і відвела хлопця. А Світлана, — вона махнула рукою, — злість свою виміщує.

Не очікувала я від дочки такого.

Бабуся ласкаво погладила Варвару по щоці:

— Я давно хотіла все розповісти, та Вадим не дозволяв. А тепер мені з усім цим голову ламати. Та ти не хвилюйся, онучко. Я розберуся. Не така я вже й дурна, як моя дочка думає. Давай спати.

Вранці всіх розбудив наполегливий дзвінок у двері. На порозі стояв дільничний.

— Світлана Сергіївна? Людмила Вадимівна? Прошу вас покинути приміщення.

— Що?! — обурилася Світлана.

— З якого переляку?

— За правом власника, — посміхнулася Аріна Федорівна.

— Я ще вчора викликала дільничного.

— Мамо, що ти робиш?

— Світлана витріщила очі на матір.

— Те, що давно слід було зробити, — відрізала старенька.

— Збирайте речі і на вихід. У вас і квартира є своя, до речі.

Через годину в квартирі залишилися тільки Варя і Аріна Федорівна.

Бабуся дістала з кишені халата папери:

— Ця квартира тепер твоя. Я оформила дарчу, коли ти віддала ту квартиру матері.

— Бабусю, але як же…? — почала Варя.

— Не сперечайся, — перебила Аріна Федорівна.

— І вибач старій, що раніше не втрутилася.

Варвара розплакалася.

— Ну-ну, — Аріна Федорівна погладила онуку по голові.

— Все добре, золото моє. Доля, вона гідних любить.