Надія Степанівна жила у невеличкому містечку, у старенькій хаті з вишневим садочком під вікнами. Колись вона садила ці вишні з чоловіком, ще як були молоді, а зараз тільки змахувала з гілок пилюку і згадувала. Бо чоловіка вже давно не було, а діти – ніби й були, та ніби й ні.

Син і дочка. Двоє. Виховала одна. Чоловік пішов з життя рано, залишив її з двома малими дітьми, без грошей, без підтримки. Надя тоді крутилася, як могла – пекла хліб на продаж, прала чужу білизну, чистила підлоги в школі. Дочка, Олена, завжди була поруч – допомагала, варила, доглядала. Син же, Андрій, змалку ріс упертий, як той бур’ян. Робити – не хотів, слухати – не хотів. Тільки вимагав: “Купи мені те, дай мені це…”

Коли діти підросли, Надя думала: “От, виростуть – і стане легше. Стануть моєю опорою”. Але роки йшли, а опори все не було.

Олена поїхала вчитися в обласне місто, там вийшла заміж, народила дочку. А Надя – як сиділа в селі, так і сиділа. Але коли у дочки був складний період – чоловік втратив роботу, мала захворіла – мати, не вагаючись, віддала всі свої заощадження. А потім ще й пенсію ділила надвоє: “На, доню, вам зараз важко…”

Щомісяця їздила до Олени: з передачами, варенням, салом, консервацією. Хату свою в селі – оброслу мохом, із прогнилою верандою – тільки лагодила абияк, коли вже сильно припікало: “Головне, щоб дітям було добре”.

Андрієві ж майже нічим не допомагала. Не тому, що не хотіла – він сам з нею рідко говорив, все більше зневажливо:

– Та що ти розумієш? Живи там у своєму городі, не чіпай мене.

Він одружився, мав сина, але в село не приїжджав. Вважав, що мама “нічого не дала в житті”, і взагалі – її час минув.

Одного літа Надя зламала ногу. У дворі послизнулася, впала, ніхто не бачив. Лежала на подвір’ї дві години, поки сусідка не помітила. Відвезли до лікарні, поставили гіпс.

З лікарні вона зателефонувала дочці:

– Доню… я впала… не можу сама нічого… приїдь, хоч на кілька днів…

– Мамо… ну як я поїду? Робота, мала в таборі… В мене все розписано… Найми когось у селі, там же люди є…

– Але я не можу навіть з ліжка встати…

– Ну мамо, будь серйозна, я ж не можу все кинути. Ти ж сильна, справишся, як завжди.

Ввечері зателефонувала синові. Не дзвонила йому довший час, але наважилась.

– Андрію… я впала… нога в гіпсі… не можу нічого, хоч прийди провідати…

– Я? А чого це раптом? Я не твій улюблений, щоб бігти. Може, хай твоя донечка приїде – ти ж їй усе життя допомагала…

– Андрію, я просто прошу…

– Проси в тих, кому ти давала. Я маю свою сім’ю. Мені ніколи. І взагалі, не починай.

Він поклав слухавку.

Тоді Надія Степанівна довго сиділа біля вікна, дивилася на свої вишні й думала: “Як же так вийшло? Сину – винна, бо не допомагала… доньці – теж, бо допомагала занадто…”

Сусідка, стара Ганна, приходила, приносила їжу, прала, допомагала підніматися. Але це була чужа людина. І коли одного вечора вона запитала:

– А твої діти де?

Надія не знала, що відповісти.

Минуло кілька місяців. Нога зажила, але серце – ні. Діти не дзвонили. Навіть на день народження ніхто не згадав. У селі казали: “Та які зараз діти? Егоїсти”.

Одного дня Надя написала листа. Без претензій, без болю. Просто:

“Мені не треба багато. Я не чекаю подяк. Я просто хотіла знати, що я вам ще потрібна. Хоч іноді. Хоч для слова. Але, видно, я помилилася. Бережіть себе. Я молюся за вас, навіть якщо ви цього не хочете.”

І не відправила. Склала у шухляду.

Через рік не стало баби Ганни. Надя щиро сумувала, бо ця жінка стала їй рідною. На похороні зібралось пів вулиці. Надя стояла біля хреста й плакала. Але таке життя – треба відпускати людей з нього. Ганну вона провела в останню путь. А своїх дітей відпустила і пробачила, хоча і не знала як далі жити без підтримки.

Надія зрозуміла: не всі, кому ми даємо – потім пам’ятають. Але все одно не варто озлоблюватися. Бо не діти тебе визначають. А твоє серце.

Воно в неї було щире. Просто більше не чекало. І не просило. Бо жінка, яка пройшла життя з гідністю, навіть у самотності залишається сильною.

А Бог – бачить усе.

Джерело