Вже рік, як я почуваюсь, наче мати Джульєтти з відомої трагедії. На щастя, донька жива й здорова, та мій чоловік заборонив нам бачитись, вигнав її просто з нашого дому. А все тому, що вона вирішила вийти за хлопця з Донеччини.

Ігор приїхав два роки тому, з мамою і сестрою. Їм дали старий будинок в нашому селі, на околиці. Усі місцеві люди допомагали ремонтувати ту хату.

Так от моя 20-річна Соломійка закохалася в Ігоря. Так, він не багатий і зовсім не знає української, та хлопець хороший, добрий. Але щойно він увійшов в наш дім мій чоловік розкричався:

– Тобі що парубків мало? Що ти собі думаєш?

– Тато, тобі треба познайомитись з Ігорем і ти зрозумієш, що він не поганий.

– Навіть не кажи мені цього. Хочеш із ним бути – забирайся геть.

І наша прекрасна донечка зібралась і пішла жити до Ігоря. І хоча він був порядним, та його мама виявилась жахливою людиною. Вона з тих, хто вважає, що всі довкола їй винні.

Ходить мало не щодня в сільраду і вимагає, аби їй допомагали, гуманітарку бере. А сама навіть коло хати прибрати не може. Я вже мовчу, що досі могла б і роботу собі знайти. Ще й випити полюбляє.

А донька її, сестра Ігоря… теж ні до чого! Ходить селом й вдає з себе міську фіфу, принципово й не намагається говорити українською, поводиться зверхньо, усіх селюками називає. Це дуже неприємно.

Тож вони мою Соломію увесь час принижують. Спочатку все було ще нічого, а потім Ігор на фронт пішов і її життя перетворилося на жахіття. Дзвонить мені й плаче. Я потайки з нею зустрічаюсь. Вже й просила чоловіка, аби дозволив їй у нас пожити, доки Ігор на війні. Та він реагує вкрай різко:

– Не послухала мене, обрала ту сім’ю – то нехай і живе там!

В мене серце кров’ю обливається. Не знаю, як бути надалі. Порадьте, як помирити чоловіка з донькою? Що мені робити?