— Тобі треба оформити квартиру на мене. Так буде правильно для всіх, — свекруха не приховувала роздратування, коли я відмовилась навіть говорити про дарчу.

Тетяна стояла біля вікна на крихітній кухні, спостерігаючи за сірим лютневим ранком. Сніг повільно танув на підвіконні. Андрій сидів за столом і гортав новини в телефоні.

— Твоя мама вчора знову телефонувала, — озвалась Тетяна, не озираючись.

— Питала, коли ми вже нарешті переїдемо в нормальне житло.

Андрій підвів очі від екрана. Обличчя одразу стало напруженим.

— Що саме вона сказала? — запитав, відклавши телефон.

— Те саме, що завжди, — Тетяна повернулася до нього.

— Що ми живемо, як студенти. Що тобі вже двадцять вісім, а квартира — однокімнатна.

Андрій провів рукою по волоссю — цей жест завжди його видавав, коли він дратувався.

— Вона просто турбується про нас, — тихо промовив він.

— Хоче, щоб ми мали кращі умови.

— Кращі? — Тетяна сіла навпроти.

— Андрію, ми обидва працюємо. Заробляємо непогано. Квартира моя, без жодних кредитів.

— Знаю, — він відвів погляд.

— Але мама вважає, що ми могли б старатися більше.

Тетяна зціпила руки під столом. Кожна розмова зі свекрухою була наче лекція про правильне життя. Кожен візит — як інспекція досягнень.

— Старатися більше — для чого? Щоб утримувати твою маму? Вона ж постійно просить гроші!

— Не говори так, — Андрій підвівся.

— Вона ж сама. Пенсія невелика.

— Сама? — Тетяна теж встала.

— У неї є робота. Є власна квартира.

— Але вона розраховує на нас, — Андрій став біля вікна.

— Я ж у неї єдиний син.

Тетяна дивилась на його спину. Вона знала цей сценарій напам’ять.

— Розраховує, що ми все життя проживемо заради неї? Зрадимо своїм планам?

— Не перебільшуй, — Андрій озирнувся.

— Вона просто хоче пишатися нами.

— Пишатися? — Тетяна підвищила голос.

— Тим, що ми заліземо в кредити? Купимо машину, яка нам не потрібна, тільки щоб показати, що «не гірші за інших»?

Андрій мовчав. Ці розмови завжди ставили його в глухий кут.

— Вчора вона сказала, що ми повинні «вибитися в люди», — продовжила Тетяна.

— Що це наш обов’язок перед нею.

— Може, в чомусь вона має рацію, — обережно сказав Андрій.

— Може, ми справді занадто скромно живемо.

Тетяна розтулила рота, але слів не знайшлося. Він знову ставав на бік матері.

Раптом задзвонив її телефон. Номер незнайомий.

— Так, слухаю, — відповіла вона.

— Тетяно Сергіївно? — голос був діловий.

— Телефонуємо з нотаріальної контори. Щодо спадку від вашого дідуся.

Тетяна завмерла. Дідусь Петро пішов із життя місяць тому. Останні роки вони майже не спілкувалися.

— Якого спадку? — здивовано спитала вона.

— Квартира в центрі міста, — відповів нотаріус.

— Двокімнатна. Документи готові для передачі.

Андрій уважно стежив за обличчям дружини. В його погляді з’явилась цікавість.

— Я можу під’їхати сьогодні? — перепитала Тетяна.

— Звичайно. Чекаю вас після обіду.

Вона поклала слухавку. Руки ледь тремтіли.

— Що трапилось? — спитав Андрій.

— Дідусь залишив мені квартиру, — повільно мовила Тетяна. — Двокімнатну.

Андрій опустився на стілець. Очі його широко розкрилися.

— Ти серйозно? Це ж чудова новина!

— Там точно потрібен ремонт, — зауважила Тетяна. — Але квартира простора.

— Уявляєш, що скаже мама? — Андрій аж усміхнувся. — Нарешті ми зможемо жити «по-людськи».

Тетяна дивилася на чоловіка. Радість у нього була щирою. Але першою її думкою була саме свекруха.

— Андрію, давай спершу подивимось квартиру, — обережно сказала вона. — Може, там усе не так вже й добре.

— Звісно, — кивнув Андрій. — Але це ж шанс! Нарешті нормальне житло.

Тетяна й Андрій заїхали до нотаріуса, отримали ключі, а потім рушили за адресою.

Квартира дідуся перевершила всі очікування. Високі стелі, великі вікна, простора кухня. Шпалери місцями відклеїлися, паркет давно потребував оновлення.

— Ти тільки уяви, який тут можна зробити ремонт! — Андрій ходив із кімнати в кімнату. — Сучасний дизайн, нові меблі…

— На все одразу грошей немає, — нагадала Тетяна. — Робитимемо поступово.

Андрій зупинився біля вікна у спальні. Звідси відкривався вид на парк.

— Почнемо з малого, — сказав він. — На вихідних приїжджатимемо, поступово все впорядкуємо.

Так і почалась їхня довга дорога до нової оселі. Кожної суботи квартира перетворювалася на маленький будівельний майданчик. Андрій займався електрикою, Тетяна фарбувала стіни. Свекруха, Валентина Михайлівна, з’являлась регулярно. Приносила пиріжки й нескінченні поради.

— Ці шпалери виглядають надто дешево, — оглядала вона вітальню. — Треба було взяти дорожчі.

— Мамо, ми робимо ремонт за своїми можливостями, — відказував Андрій, не відриваючись від розетки.

— Можливості треба розширювати, — зітхала свекруха, поправляючи хустку. — Потрібно більше заробляти.

Тетяна мовчки мила пензлі у ванній. Кожен візит свекрухи перетворювався на моральну науку про те, як правильно жити.

— А батареї коли будете міняти? — не вгавала Валентина Михайлівна. — Ці вже не гріють.

— Навесні, — відповіла Тетяна, виходячи з ванної. — Зараз на це немає грошей.

— Та кредит візьміть, — запропонувала свекруха. — Жити ж треба по-людськи!

Андрій і Тетяна перезирнулися. Ця розмова звучала щоразу.

Час минав повільно. Квартира змінювалась — кімната за кімнатою. Подружжя навчилося клеїти шпалери.

— Може, меблі нові купимо? — спитав він одного вечора.

— Згодом, — відповіла Тетяна. — Спершу треба доробити всі стіни й підлогу.

Валентина Михайлівна почала заходити ще частіше. Вона без кінця критикувала вибір фарби, розташування меблів, світильники.

— Люстра якась надто проста, — казала вона. — Для такої квартири потрібна дорога.

— Нам подобається, — тихо казала Тетяна.

— Виховувати смак треба, — не вгавала свекруха. — Статус зобов’язує.

Андрій мовчав, але Тетяна бачила, як напружуються його плечі.

До кінця року ремонт був завершений. Квартира стала затишною й світлою. Тетяна вперше за довгий час відчула справжнє задоволення від результату.

— Коли переїжджаємо? — спитав Андрій, сидячи на новому дивані.

— Наступних вихідних, — відповіла Тетяна. — Речей небагато, швидко впораємось.

Першу вечерю у новій квартирі Валентина Михайлівна зажадала влаштувати урочисто. Вона принесла салати й домашні пиріжки.

— Нарешті живете по-людськи, — оглядаючи простору кухню, задоволено сказала вона. — Я ж казала: треба прагнути кращого.

Тетяна розставляла тарілки, Андрій накривав на стіл. Настрій був святковий.

— А що ви з тією квартирою робитимете? — поцікавилася свекруха, вмощуючись за стіл.

— Здаватимемо, — відповіла Тетяна. — Зайві гроші родині не завадять.

Валентина Михайлівна підвела брови, обличчя її стало серйозним.

— Здаватимете? — перепитала вона. — А скільки ви з цього матимете?

Тетяна відклала виделку. Її насторожив тон свекрухи.

— Тисяч десять на місяць, — обережно сказала вона. — Може, трохи більше.

— І куди ці гроші підуть? — Валентина Михайлівна нахилилася вперед. — На що витрачати плануєте?

Андрій відірвався від тарілки, з подивом подивився на матір.

— На відпочинок, мамо, — відповів він. — Ми давно нікуди не їздили. Заслужили.

Свекруха відкинулася на спинку стільця. Над столом повисла важка тиша.

— І знову ви про мене не подумали, — сказала вона повільно. — Як завжди, тільки про себе.

Тетяна стиснула серветку в руці. Святковий настрій зник у ту ж мить.

— Мамо, про що ти взагалі? — спитав Андрій. — Ми тільки переїхали в простору квартиру. Ти ж цього теж хотіла!

— Переїхали… — Валентина Михайлівна підхопилася з-за столу. — А хто про мене подбав?

Вона підійшла до вікна, потім різко обернулася до Тетяни.

— Ти повинна переписати на мене квартиру! — кинула вона.

Тетяна застигла з відкритим ротом. Ці слова відлунювали в голові.

— Що? — прошепотіла вона. — Переписати квартиру?

— Саме так! — підтвердила свекруха. — І гроші від оренди теж мають бути мої. Тоді я зможу жити нормально.

Запанувала тиша й свекруха продовжила:

— Ви ж мені щомісяця даєте п’ять тисяч гривень, як допомогу. Якщо я здаватиму квартиру, матиму більше і вам допоможу. Поки не могла допомагати, сама ремонт робила. Пенсія мала, але підробітка теж не вистачало. Коли ремонт завершено, можу потроху відкладати для вас. Тож, подаруй мені квартиру.

Андрій повільно встав.

— Мамо, ти що таке говориш? — тихо спитав він. — Це квартира Тетяни.

— І що? — свекруха знизала плечима. — Ви молоді, здорові. Повинні про мене подбати!

Тетяна підхопилася так швидко, що стілець гучно впав.

— Валентино Михайлівно, — голосно промовила вона, — ви що таке кажете?

— Не смій так зі мною говорити! — крикнула свекруха. — Я тут старша!

— Старша в якій родині? — Тетяна зробила крок уперед. — У тій, де від невістки вимагають майно?

Андрій став між ними.

— Мамо, досить! — твердо сказав він. — Квартира — Тетянина. І вона нікому нічого не винна.

— Ах ось як! — Валентина Михайлівна схопила сумку. — Значить, мати вам не потрібна!

— Потрібна, — спокійно відповів Андрій. — Але не така, що вимагає у моєї дружини квартиру.

Свекруха рушила до дверей. Її обличчя палало від обурення.

Двері грюкнули. На кухні залишилися тільки Андрій і Тетяна.

— Пробач її, — тихо мовив Андрій. — Вона просто…

— Просто що? — Тетяна різко обернулася до нього.

Андрій мовчав, його плечі опустилися.

— Пробач, — повторив він. — Більше цього не буде. Годі нам її вимог.

Тетяна обійняла чоловіка. Нарешті він став на її бік.

Рік промайнув непомітно. Сонце пекло, а хвилі лагідно накочувались на берег. Тетяна лежала на шезлонгу, вдихаючи свіжий морський бриз.

— Як добре, що ми все ж приїхали, — сказав Андрій, простягаючи їй коктейль. — Я давно мріяв про нормальну відпустку.

— Гроші від оренди квартири стали у пригоді, — усміхнулась Тетяна. — Твоя мама в одному була права.

— В чому саме? — здивувався Андрій.

— Треба було думати про родину, — відповіла Тетяна. — Але про свою родину. Про нас із тобою.

Андрій кивнув. Відтоді, як трапилася та сварка, вони більше не спілкувались із Валентиною Михайлівною. Його материнський диктат набрид Андрію остаточно. Телефон мовчав. Ніхто не дорікав, не вимагав, не вказував, як їм жити. І життя поступово стало таким, яким вони завжди його уявляли — спокійним, затишним і належним лише їм двом.

Джерело