Коли Віра приїхала додому, то сподівалася, що її чекають. Свого кутка вона не мала, бо в свій час сини переконали її продати їхню хату, щоб мати стартовий капітал, обіцяли, що маму не залишать, як та надумає додому повертатися. Першим її зустрів молодший син Микола. – Мамо, ну ти ж розумієш… Ми з Наталкою вдвох, ще діти, та й теща з нами живе. Ти б краще до Богдана йшла, у нього ж будинок більший. Богдан зустрів її біля хвіртки, без особливого ентузіазму. Його дружина Олена з холодною посмішкою сказала: – Та ми, звісно, не проти. Але в нас троє дітей, роботи багато. Якось пристосуємось

Вірі було шістдесят шість, коли вона вирішила повертатися додому з Італії. Дорога була довгою, але в голові крутилися приємні думки: як вона нарешті виспиться у своїй постелі, як знову піде босоніж по росі в рідному селі, як візьме внуків за руки і поведе їх до ставка – туди, де вони колись разом купалися.

Вона прожила в Італії майже двадцять років. Працювала доглядальницею, міняла підгузки, піднімала стареньких, витирала сльози чужим людям, лікувала душу – бо сама свою відкладала “на потім”. Усе заради синів – Богдана й Миколи. Допомагала їм будуватися, гасити кредити, влаштовувати дітей до школи. Вони подорослішали, одружилися, мали свої родини, а вона залишалась у тій самій італійській кімнатці, звідки надсилала грошові перекази і теплі листи.

Коли вона приїхала, то мала одну валізу, трохи євро в конверті та серце, повне надії, що вдома її чекають. Свого кутка вона не мала, бо в свій час сини переконали її продати їхню хату, щоб мати стартовий капітал, обіцяли, що маму не залишать, як та надумає додому повертатися.

Першим її зустрів молодший син Микола.

– Мамо, ну ти ж розумієш… Ми з Наталкою вдвох, ще діти, та й теща з нами живе. Ти б краще до Богдана йшла, у нього ж будинок більший.

Богдан зустрів її біля хвіртки, без особливого ентузіазму. Його дружина Олена з холодною посмішкою сказала:

– Та ми, звісно, не проти. Але в нас троє дітей, роботи багато. Якось пристосуємось…

Вірі виділили маленьку кімнатку на другому поверсі, де не було опалення. Вона мовчала. Варила борщі, прибирала, допомагала з онуками. Але за місяць помітила: її ніхто ні про що не питає, ніхто не слухає, як їй було на чужині. Навіть «дякую» звучало рідко.

– Мамо, не треба втручатися в наші справи, – сказав Богдан одного вечора. – Ти ж відпочивати приїхала, то й відпочивай.

Вона лежала вночі на вузенькому дивані й дивилась у стелю. Не плакала. Просто не розуміла: куди поділися ті хлопчики, яким вона купувала чобітки на італійському базарі? Де ті слова вдячності, які обіцяли по телефону?

Минуло три місяці. Віра зрозуміла: їй тут тісно. Не в хаті – в душі. Одного ранку вона зібрала валізу, поклала на стіл конверт із грошима, які ще мала, і залишила коротку записку:

“Не шукайте мене. Я хочу спробувати сама пожити.”

Куди їхати – не знала. Купила квиток на автобус і доїхала до Трускавця. Не тому, що давно мріяла – просто хотілося подихати іншим повітрям.

Поселилася в скромному пансіонаті. Пила мінеральну воду, гуляла парком, дивилась на людей. Їй подобалося мовчати. Люди її не знали, нічого не питали – і саме це було полегшенням.

Одного вечора в їдальні вона познайомилась з чоловіком.

– Добрий вечір. Ви тут самі?

– Так, – усміхнулась Віра. – А ви?

– Сам. Мене звати Григорій. І я, мабуть, один із небагатьох, хто радіє самотності.

Вона засміялась вперше за довгий час.

Григорію було шістдесят вісім. Вдівець. Колишній викладач історії. Говорив просто, але з гумором. Він не питав її, чому вона сама. А вона не питала його, чому сумний. Вони просто гуляли разом – щоранку, щовечора.

Пили каву в місцевому кафе, розглядали вітрини, сміялися над спогадами з молодості. Одного разу Григорій взяв її за руку.

– Ти знаєш, Віро, я раніше думав, що після шістдесяти життя вже тільки спогади. А виявляється – ні. Якщо поруч є хтось, із ким тихо й добре – це вже щастя.

Минув тиждень, потім ще один. Віра помолодшала на очах. Почала носити хустки з Італії, які берегла «на свято», нафарбувала губи, сміялася вголос.

Якось Григорій запитав:

– А що ти робитимеш, коли путівка закінчиться?

– Не знаю. Але точно не повернусь туди, де мене не чекають.

– А може… залишишся тут, зі мною? Я не багатий. Але в мене є кімната з виглядом на ліс і серце, в якому вже давно є місце для тебе.

Вона мовчала. Потім підійшла, обняла його і прошепотіла:

– Я приїхала додому – і не знайшла дому. А тут знайшла тебе. Це краще.

Через місяць вони разом винайняли невеличкий будиночок неподалік від курорту. Григорій саджав квіти, Віра вишивала серветки. Щонеділі вони ходили на ринок, тримаючись за руки.

Сини зателефонували лише через кілька тижнів.

– Мамо, де ти? Що це за витівки?

– Я добре. І вперше – щаслива.

– Але ж ти нам потрібна!

– Потрібна була, коли працювала. А тепер – ні. Не ображаюсь, але не вернусь.

Так Віра почала нове життя. Без образ, без жалю. Бо зрозуміла головне:

Коли тебе не чекають – не стукай. Коли не цінують – не доводь. А коли з’являється шанс на щастя – не відвертайся, навіть якщо тобі шістдесят шість.

Джерело