Марія прокидалась раніше за всіх. Не тому, що любила ранок – просто знала: інакше все завалиться. О шостій вона вже була на кухні. Кава – як звичка. Тостер – як дзвінок у школу. Запакований ланчбокс для сина – мов щоденний обов’язок, без зайвих емоцій. Каша, канапки, наплічник, спортивна форма. І ще обов’язково – бутерброд із сиром для чоловіка, загорнутий у серветку. Бо Олег любив перекусити по дорозі.

Він у цей час ще спав. Часто, не прокинувшись, бурмотів щось на кшталт:

– Де моя біла сорочка?

– Випрана. Висить у шафі, – відповідала Марія спокійно, не зупиняючись між чайником і каструлею.

Олег навіть не підозрював, що вона встигла зібрати дитину в школу, випрати одяг, приготувати обід на завтра, прибрати на кухні – і це все до того, як він уперше відкривав очі.

А Марія не звертала уваги, що Олег після роботи ще їде за продуктами, забігає у банк, платить рахунки, а іноді по дорозі ремонтує щось вдома її мами. Просто це не обговорювалось. Він – ніби мусить це робити. Вона – ніби повинна. Так і жили.

Вечорами в них була тиша. Не та, що затишна – а та, що віддаляє.

Олег приходив додому втомлений, кидав сумку біля дверей, скидав взуття і мовчки йшов у вітальню. Увімкнути телевізор, відкинутись у крісло, взяти телефон.

– Як день? – іноді питала Марія, вже без ентузіазму.

– Нормально, – відповідав коротко.

І тиша знову накривала кімнату.

Марія дивилась на своє відображення у дзеркалі. Волосся – зібране абияк, очі втомлені. Вона сьогодні намагалася зробити щось нове: нафарбувала губи, навіть одягла сережки, які давно лежали у скриньці. Але він не помітив.

Він взагалі вже давно не помічав нічого, окрім свого втомленого обличчя в екрані телефона.

А вона не помічала, як він стискає зуби, коли говорить із начальством. Як після роботи ще затримується, щоб доробити плани – бо хоче, аби їй не довелося працювати. Щоб мала змогу більше бути з сином. Але не говорив. Бо не звик скаржитись.

Одного разу була річниця. 10 років шлюбу.

Марія приготувала вечерю, накрила стіл. Дістала з шафи сукню, яка колись так подобалася Олегу. Вона справді чекала цього вечора. Їй здавалося: це шанс поговорити, повернути тепло.

Він прийшов пізно.

– Пробач, затримався. Знову ці наради.

– Ти… ти хоч пам’ятаєш, який сьогодні день? – ледь чутно запитала вона.

– Що саме? – і в його очах промайнуло розгублення.

Марія сіла за стіл і мовчала. Не плакала – просто більше не хотіла говорити. А він вийняв із сумки коробочку.

– Я не забув. Просто хотів здивувати. От…

Кулон – ніжний, срібний, з маленьким серцем. Вона колись згадувала, що такий бачила у вітрині. Але тоді промовчала. А він – запам’ятав.

– Чому ти нічого не кажеш? – запитав він.

– Бо ти не питав, як я себе почуваю вже, мабуть, місяць. Бо я вже не знаю, чи ти помічаєш, що я для тебе роблю. Я вже забула, коли ти сказав «дякую» не формально, а по-справжньому.

– А я думав, що ти бачиш, як я стараюсь. Усе це – для нас. Я ж не гуляю, не байдикую. Хіба мало?

– Олег, ми обоє ніби поруч, а відчуваємо себе самотніми.

– То скажи, що ти хочеш.

– Я хочу, щоб ти іноді просто обійняв. Без причин. Щоб не мовчали. Щоб були разом, а не просто під одним дахом.

Ця розмова стала поворотною. Вони не сварилися. Просто нарешті сказали те, що довго тримали в собі.

Наступного дня Марія поставила будильник на пів години пізніше. А Олег – прокинувся раніше. – Відпочинь, я зроблю сніданок, – сказав він, і вона здивовано всміхнулась.

А ввечері вона зустріла його з теплим борщем і ніжним поцілунком.

– Дякую, що тоді послухав.

– І я тобі дякую – що не змовчала.

З того часу в них нічого не змінилося… зовні. Ті самі дні, та сама робота, та сама кухня. Але тепер вони навчилися бачити. І цінувати.

Бо найбільша небезпека у стосунках – це не сварки. А байдужість і звичка.

Марія і Олег зрозуміли це вчасно. І дали одне одному другий шанс – не на нове життя, а на нове ставлення. І саме це врятувало їхній шлюб.

Джерело