Зоя Петрівна жила одна в невеликій двокімнатній квартирі, яку вони купили собі всього за три роки до того, як її чоловік – Олексій Семенович – залишив свою Зою вдовою.

До цього вони жили у великій трикімнатній, але продали її, купили собі меншу, а до залишку додали свої заощадження і придбали квартиру для сина – Віталія.

Невелика квартира – всього тридцять чотири метри, однокімнатна, з маленькою кухнею і без балкона. Але окрема і своя. Старт, так би мовити, синові дали.

Два роки тому Віталій одружився зі Світланою. Жінка симпатична, працює в перукарні, заміжня вона не була, але мала чотирирічного сина – Матвія.

Спочатку все в молодій родині було добре: Віталій і Світлана працювали, Матвій ходив до садочка. У вихідні, бувало, до Зої Петрівни на пельмені і пиріжки заходили.

Але потім Зоя Петрівна помітила, що Віталій став якийсь нервовий. Приходять до неї всією сім’єю, п’ють чай з пирогами, а розмова якось не складається.

А одного разу син прийшов до Зої Петрівни один. Вона зраділа, нагодувала його, почала розпитувати, як справи вдома, на роботі.

Віталій спочатку говорив загальними фразами, а потім, мабуть, набрався духу і сказав:

– Мамо, вибач мене, будь ласка, я знаю, що ви з батьком для мене багато зробили. Якби не крайня потреба, я б з цим до тебе не прийшов.

– Що сталося, кажи вже.

– Мамо, давай квартирами поміняємося: ти в нашу переїдеш, а ми сюди, – вичавив нарешті з себе Віталій.

Зоя Петрівна навіть спочатку подумала, що вона не почула.

– І довго ти над цим думав, синку? – поцікавилася вона. – Хоча, я здогадуюся: це спало на світлу голову твоєї дружини. Дійсно, з боку подивитися, так все правильно: ви втрьох в однокімнатній на тридцяти чотирьох метрах, а мати прямо-таки жирує в двокімнатній.

– Мамо, ну а до чого тут Свєта? За законом я ж маю право на частину цієї квартири.

– При всьому! А ти Свєті своїй розповів, як ти свою квартиру отримав? Адже та трикімнатна, яку ми продали, належала мені, я її від своїх батьків у спадок отримала. Значить і ця теж моя.

– Мамо, ми до юриста ходили: та квартира була твоя, а цю ви з батьком у шлюбі купили, значить, половина була його. А з його половини мені ж має щось дістатися, – сказав Віталій.

– Так, а твій батько, виявляється, був дуже передбачливою людиною. Пам’ятаю, він мені сказав: «Давай, кохана, я свою частку тобі подарую. Хто знає, що далі в житті може статися».

Ось і сталося – син прийшов матір з квартири виставляти, права свої пред’являти. Моя це квартира, Віталію. Квартиру ми тобі купили, гроші, що у батька на рахунку були, я все тобі віддала, нічого ділити не стала.

А ти порахував, що мало у матері забрав. Але у мене більше нічого для тебе немає.

– Мамо, ну ти сама подивися: ми зі Свєтою плануємо ще одну дитину, а в нашій комірчині куди ще одна людина?

– А ви, Віталію, перш ніж ще одну планувати, попрацюйте і купіть собі квартиру. Свою продайте, візьміть іпотеку – і робіть ще хоч п’ятьох. А мене залиште в спокої.

– Значить, відмовляєш?

– Відмовляю, синку. Ми тобі житло дали. А де твоя Свєта до цього жила?

– Вони з Матвієм орендували кімнату в гуртожитку, – відповів Віталій.

– А батьки її чому не потурбувалися, що у дочки і онука квартири немає? – запитала Зоя Петрівна.

– Так вони не в місті, а в селищі живуть.

– Ну ось нехай Свєта їде в селище до своїх батьків і просить у них свою частку в будинку або квартирі. А мене не чіпайте, – сказала Зоя Петрівна.

Їй було прикро і соромно комусь сказати, що син так повівся, але вона не втрималася і розповіла все своїй подрузі, з якою разом працювала.

– Ти уявляєш, Валентино, мені фактично було сказано, що я можу доживати де завгодно. Залишається мені гамак, як на підводних човнах, до стелі підвісити і там спати, щоб під ногами у них не плутатися.

А мені, між іншим, всього п’ятдесят шість, у мене ще, можливо, років тридцять попереду. І я ці тридцять років хочу прожити як людина.

– Так, не очікувала я від Віталика! Що ж там за дружина у нього така, що за такий короткий термін хлопця під себе переробила? – запитала Валентина.

– Та звичайна. Спочатку мені все посміхалася, підлещувалася переді мною, а зараз дивиться, ніби поглядом просвердлити хоче. Влізла в сім’ю і все під себе гребе. Ні сорому, ні совісті.

А Віталик її в усьому слухає. Останнього разу навіть погрожував: ось, мовляв, постарієш, матір, потрібна буде тобі наша допомога, тоді згадаєш, як ми тебе просили, – поскаржилася подрузі Зоя Петрівна.

– Шантажує, чи що? – здивувалася Валентина. – Значить, віддаси, нам квартиру – будемо за тобою доглядати, а не віддаси – не розраховуй. Так можна і з чужими людьми домовитися: догляд за квартиру. Вони ще тобі й грошей дадуть. Так, зовсім Віталик з розуму з’їхав.

Валентина тільки головою похитала. І продовжила:

– Я тобі зараз цікаву історію розповім. Дуже вона на твою схожа. Жінка – старша за нас – жила в трикімнатній квартирі. З сином. Але квартира була її, син був просто зареєстрований.

І ось син одружився з жінкою, у якої був син тринадцяти років. І жили вони в однокімнатній квартирі. Точно так само запропонували матері помінятися. Вона погодилася. Спокійно жила років п’ять чи шість, а потім до неї з’явився синок цієї жінки і сказав, що він буде тут жити.

Тому що, виявляється, ця однокімнатна квартира на них з його матір’ю (дружиною сина) приватизована. І ніяка поліція не могла його звідти вигнати – він власник.

Вона кинулася до сина, а він їй сказав, що її квартиру звільняти вони з дружиною не будуть, до того ж з ними зараз живе мати невістки – вона лежача, за нею потрібен догляд.

– І чим закінчилося? – запитала Зоя Петрівна.

– Нормально закінчилося – хороші люди допомогли. Але спочатку цю жінку син влаштував у лікарню – їй того року виповнилося сімдесят вісім років, до того ж у неї були проблеми зі здоров’ям.

А забирати з лікарні не захотів: показав документи, що у них на руках теща, за якою потрібен догляд. Попросив оформити матір в будинок престарілих. І майже все у нього вийшло, але трапився хороший юрист – начебто хтось із знайомих.

Коротше кажучи, цей юрист розмотав весь ланцюжок, подав позов про виселення сина і його дружини з квартири, яка належала матері.

І опинилися вони вчотирьох в однокімнатній. А жінку оформили в приватний пансіонат – за рахунок її пенсії і чи то здачі, чи то продажу трикімнатної квартири – я вже подробиць не пам’ятаю.

– Так, – сказала Зоя Петрівна, – якби хтось мені сказав, що зі мною таке може статися, не повірила б.

– Це точно. Але нам з тобою до бабусі той ще далеко. Тож давай жити. У мене на п’ятницю є квитки у філармонію. Підемо? – запропонувала Валентина.

– Обов’язково.

А син на Зою Петрівну образився. Вже півроку не спілкуються. Вона, звичайно, переживає, але перша миритися не збирається.