Після похорону батька діти повернулися до його трикімнатної квартири. Там пахло старими книгами, ліками та тим самим одеколоном «Шипр», який батько купував ще за радянських часів.

Валентина, старша сестра, одразу вмостилася у крісло біля вікна. Там завжди сидів Петро Семенович.

– По закону все ділиться порівну, – заявила вона, оглядаючи кімнату поглядом оцінювача, – я, як старша дочка, забираю цю кімнату з балконом.

Вам, Колю, – звернулася вона до брата, – дістанеться спальня, ну, а Ліді, – Валентина кивнула у бік молодшої сестри, – маленька кімната біля кухні.

– Ніхто нічого не забирає! Продаємо хату та ділимо гроші на трьох! Порівну!

Ліда, наймолодша з дітей, сиділа в кутку на кухонному стільці й мовчки крутила в руках батькову запальничку Zippo.

Вона ніяк не відреагувала на розмову сестри та брата.

Її опухлі, червоні від сліз очі й тремтячі губи говорили про те, що вона прийшла сюди не ділити квартиру, а прощатися.

– А як же пам’ять? – тихо спитала вона, – тато тут все життя прожив… На цьому паркеті ми з вами робили перші кроки. У цій кухні він вчив мене пекти млинці.

– Пам’ять – в альбомах, – різко перервала Валентина, поправляючи дорогий шарф, – а це – квадратні метри у центрі міста.

– Не будь дитиною, Лідо. Хоча… Якщо ти така наївна, віддай свою кімнату мені. Я не відмовлюся.

– Чому тобі?! – Вибухнув Микола, – у мене двоє дітей! Лідко, краще віддай свою кімнату мені! Подумай про племінників! У Вальки й так є все!

Від обурення Валентина зблідла. Схопилася, стиснувши кулаки, і вже збиралася поставити нахабного братика на місце, але подзвонили у двері.

Бачити сторонніх не хотілося, тож ніхто з присутніх, наче домовившись, не пішов відчиняти.

Дзвінок повторився. Різкий, пронизливий.

Валентина, Ліда та Микола переглянулися. Але лишилися на своїх місцях.

І тоді… Хтось відчинив двері своїм ключем.

Почулися кроки в передпокої. Двері кімнати, в якій сиділи брат із сестрами, відчинилися.

На порозі стояли жінка років тридцяти п’яти, та хлопчик років десяти.

Жінка була у поношеному пуховику, дитина – у спортивній куртці.

Гості з побоюванням, але впевнено пройшли до кімнати, залишивши за собою мокрі сліди від мокрих черевиків.

– Доброго дня, – сказала жінка і дістала з сумки червону теку. – Я Віра, із сусіднього будинку. Дід… тобто Петро Семенович, – вона замовкла, немов збиралася з духом, і, нарешті, сказала, – подарував мені цю квартиру.

Повисла дзвінка тиша.

– Що він зробив? – Вибухнув Микола, схоплюючись так, що з дивана злетіло старе в’язане покривало. – Ти хто така взагалі?

– Ось документи, – Віра тремтячими руками дістала з теки засвідчений папір. – Це оформлено понад рік тому…

Петро Семенович та Віра познайомились у крамниці. Чоловік пішов за продуктами, і йому стало зле.

Ніхто не підійшов до літньої людини, що притулилася до стіни. Виглядав він дивно: погойдувався, дивився якимись порожніми очима.

Очевидно люди вирішили, що пенсіонер переборщив з напоями.

Віра проходила повз і, через свою професію медсестри, одразу зрозуміла, що чоловікові потрібна допомога.

Підбігла, сунула в рота пігулку нітрогліцерину, допомогла дійти до лави. І, звісно, присіла поряд.
Ліки швидко подіяли.

– Дякую тобі, дочко, – промовив чоловік.

– Ви далеко живете? – Запитала Віра, – може, таксі?

– Та ні, мені тут… метрів двісті. Якось дошкутильгаю.

– Я проводжу…

– Ще раз дякую, – чоловік підвівся, – мене, до речі Петром Семеновичем звуть, а вас, рятівнице?

– А я – Віра…

Біля свого під’їзду Петро Семенович остаточно отямився і запросив Віру на чай.

Та спочатку відмовилася, але почувши:

– Ходімо, люба, у мене знаєш, яке варення є? Малинове! Цьогорічне. Порадуй старого…, – погодилася.

Так почалася їхня дружба.

Віра стала частою гостею у будинку Петра Семеновича. По господарству допомагала, харчі приносила. Приходила просто так поговорити.

Якось свого сина привела – Мишка….

Петро Семенович уже знав, що Віра виховує його сама. Що колишній чоловік їй зовсім не допомагає: сильно прикладається до пляшки. І що Мишкові насилу дається навчання.

– А давай разом уроки робити, – запропонував Петро Семенович, підливаючи хлопцеві чай і посуваючи ближче вазу з варенням, – і тобі легше буде, і я згадаю те, що давно забув.

Мишко, звичайно, погодився.

Чим більше він спілкувався з дідусем Петром, тим більше він йому подобався.

Незабаром старий і малий так потоваришували, що Мишко навіть ночувати залишався у Петра Семеновича.

Віра спочатку заперечувала, а потім махнула рукою. До того ж це чудово її рятувало.

Жінка працювала на двох роботах, щоб якось прогодувати себе та сина. Плюс до цього – платила за орендовану однокімнатну квартиру, оскільки після розлучення вони із сином залишилися без житла.

У дні, коли мати працювала, Мишко часто залишався один. І в школу його водити у Віри не завжди виходило. А вже забирати…

У результаті цю функцію взяв на себе Петро Семенович.

Щоранку він заходив за Мишком і вів його на заняття. Увечері – забирав. Ну, а коли вони ночували разом, то після спільного сніданку відразу йшли до школи.

Віра була дуже вдячна за допомогу та платила тією ж монетою. Дуже їй хотілося, щоб ця уважна, розумна і така добра людина не відчувала себе самотньою.

І хоча Петро Семенович ніколи на самоту не скаржився, Віра бачила: він страждає.

Страждає та чекає, коли ж його дорослі діти Валентина, Микола та Лідія згадають про нього, відвідають…

– А давайте, подзвонимо їм, – одного разу запропонувала Віра, – може, у них щось сталося?

– Звичайно, сталося, – з гіркотою відповів тоді Петро Семенович, – совість вони втратили, ось що. І дзвонити я їм не буду. Поки ростив, годував, вчив – потрібний був, а тепер… Забули.

– Добре, що дружина не дожила… Що ж, якщо немає в них батька, то й у мене немає жодних дітей. Та і які вони діти? Молодшій – сорок скоро…

Більше Віра таких розмов не заводила. Тим паче, що Петро Семенович незабаром захворів. Лікувався довго.

Коли повернувся із лікарні, Віра всю турботу про старого взяла на себе. Мишко допомагав, як міг.

Дуже скоро Петро Семенович видужав, навіть на вулиці гуляти став! Якось попросив Віру сходити з ним до нотаріуса.

– Добре, сходимо, – погодилася Віра, навіть не спитавши, навіщо це потрібно.

Коли зрозуміла – злякалася:

– Та ви що, Петре Семеновичу, навіщо? Я ж не заради цього! Просто… Ви мені, як рідний…

– Чому «як»? Навіть прикро, – пожартував той, а потім серйозно додав, – ви з Мишком на сьогодні – мої рідні та близькі люди. Ось я й вирішив про вас подбати, поки ворони не налетіли.

За кілька місяців Петро Семенович знову потрапив до лікарні. На цей раз Віра забрала його лежачим.

Майже рік доглядала.

Хотіла дітям повідомити, але Петро Семенович попросив цього не робити:

– Навіщо? Я їм здоровий був не потрібен, а вже хворий, – по його щоці скотилася одна сльозинка …

У день, коли Петра Семеновича не стало, Віра зателефонувала його дальній родичці (тільки цей номер у неї був), ну а та вже повідомила дітям…

Валентина підлетіла до Віри, вихопила теку. Пробігла очима по тексту і… порвала документ.

– Все?! Скінчилися подарунки? – зі зловтіхою вигукнула вона, – пішли геть звідси!

Віра не рушила з місця.

– Даремно намагалися, – спокійно сказала вона, – це була копія. Оригінал зберігається у нотаріуса.

– Аферистка! – Коля підскочив до Віри, – все продумала?

– Ні, сама б не здогадалася, – відрізала Віра, – Петро Семенович підказав. Добре вас знав, як я бачу.

– Та кого він знав?! Він давним-давно з розуму вижив! – заволала Валентина, – і папірець цей не у своєму розумі оформив! Нічого ти не отримаєш!

– І щодо цього Петро Семенович підстрахувався, – Віра говорила спокійно, без знущання, – там у документах є медичний огляд у день оформлення правочину.

– Так що не хвилюйтеся дарма. Я зайшла, бо бачила, що ви приїхали. Хочу сказати, що ви можете забрати із квартири все, що забажаєте. Я б хотіла переїхати швидше.

– Переїхати?! – Микола витріщив очі.

Видно, він починав розуміти, що спадщини, у вигляді батьківської квартири, немає.

– Але ж це несправедливо! Ви нам навіть не рідні! Як він міг?

Віра трохи зблідла:

– А ви як могли кинути літнього батька напризволяще? Як могли роками навіть не поцікавитись, як він живе? Як могли спокійно жити, знаючи, що він зовсім один!

– Не один, як виявилося, – молодша сестра Ліда підійшла до Віри, пильно подивилася їй у вічі, – і дякую вам за це…

Вона розвернулася і мовчки пішла до виходу. На порозі обернулася:

– Валю, Миколо, – вона лукаво подивилася на брата та сестру, – а я навіть рада, що так вийшло…

Коли за Лідою зачинилися двері, Віра кинула:

– Рада вона… Знайшла, чому радіти… Такі гроші…

Коля нічого не сказав. Він дістав із кишені чвертку, й одним махом її осушив.

За хвилину сказав Вірі:

– Тобі легко судити. Ти з ним не жила… І не бігла за сотні кілометрів від дому, щоб його не бачити…

– Я нікого не суджу, – Віра сама здивувалася своєму спокою та сміливості, – ви запитали, – я відповіла.

– Сподіваюся, тижня вам вистачить, щоб звільнити квартиру… І так, про пам’ятник батькові та його могилу можете не хвилюватися. Про це є кому подбати.

– Хвилюватися?! – гаркнула Валентина, встаючи з батьківського крісла, – та мені начхати, що там буде! Тим більше тепер…

Як прикро, що є такі діти, які не шанують батьків. Бог їм суддя. Кожному дістанеться по ділах їхнім…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.