— Взагалі-то “Ліду” у нас звуть Катя, — сказав Петро, звертаючись до матері з сестрою. — Це так, для довідки.

— Ні-ні, — Катя притримала чоловіка за руку.

— Спеціально для них я можу побути “Лідою”! Просто так цікаво!

Продовжуйте! Мені стільки хорошого про мене, навіть якщо я “Ліда”, ще ніколи не говорили!

Зіна з Наталією Василівною переглянулися.

— Ой, як незручно вийшло, — улесливо сказала Зіна.

— А ми були впевнені, що дружину Петра звуть Ліда…

— З таким ступенем вашої участі, — вимовив Петро, — я здивований, що ви пам’ятаєте, як мене звати!

— Петю! Як же я могла забути ім’я власного синочка! — вигукнула Наталя Василівна.

— Ну, я б не здивувався цьому факту.

Він зобразив милу посмішку лише на мить, а потім серйозним тоном запитав:

— Так ви навіщо прийшли? Дифірамби — справа хороша, а суть яка?

— Синку, ну яка може бути суть? Просто приїхали до вас в гості! Навідатися, поспілкуватися! — з легким докором вимовила Наталія Василівна. — Ми ж родичі! А рідня повинна триматися разом!

— Це й дивно, — вимовив Петро, — тим більше, після такої перерви в спілкуванні! І не з моєї ініціативи, зауважу!

– Петю, ти до них несправедливий, – сказала Катя. – Хто знає, які були причини!

– А мені здається, що причини теперішнього візиту будуть важливішими, – відповів Петро. – Ну?

– Петь, справді! – обурилася Зіна. – Ти мій брат! У мене до тебе безумовна любов! То я що, не можу в гості приїхати?

— Теоретично — можеш.

— А я ось і практично приїхала! — Зіна посміхнулася. — Ну, розповідайте, що у вас нового!

​— Тобто, все старе, що було за останні десять років, ти вже знаєш? – поцікавився Петро.​

​— Петю, ну що ж ти на них накинувся? – з посмішкою запитала Катя. – Нехай краще ще розкажуть, яка ми гарна пара, які діти у нас красиві, і як щасливо ми живемо!​

— А ти ще не наслухалася? — розсміявся Петро. — Ну, давай послухаємо!

Він вичікуючи подивився на матір з сестрою. Ті знову переглянулися.

— Так-так, дітки у вас такі гарні! — вигукнула Зіна. — Не те, що мої!

— І пара ви така чудова! — підтримала Наталя Василівна. — Прямо, зразкова сім’я! Синочку, якщо раптом вам допомога буде потрібна, то звертайтеся! Я ж уже пенсіонерка, то допоможу!

Хоч трохи, а здоров’я у мене ще є! Я і порядок навести можу, і приготувати, та й з дітками вашими, ах, чисті ангелочки, посидіти можу!

– Мамо, – зупинила її Зіна, – ти б краще з моїми дітками посиділа, вони вже порівняно дорослі, багато турботи не вимагають!

Куди тобі з твоєю спиною за малюками повзати? Я сама братику допоможу і з дітьми, і з прибиранням, і з готуванням!​

​— Ти б так за своїми дітьми доглядала, як за братовими рвешся! — пирхнула Наталя Василівна. — А то вічно у тебе справи якісь!​

​— Для рідного братика я всі справи відкладу! Він же у мене один!​

— Зате діток двоє! — похитала головою Наталя Василівна. — І справді, навіщо за ними доглядати! Один пропаде, так другий же залишиться!

— Мамо, ти в своєму розумі? — вигукнула Зіна. — Як у тебе язик повертається, таке вголос говорити?

— А де я збрехала? — відповіла Наталя Василівна. — На матір своїх дітей скинула і полетіла амурні питання вирішувати!

Хоч би раз грошей на них залишила! Ні, ще й у мене стріляєш на таксі та на прогулянки!

Петро голосно кашлянув і запитав, коли мати і сестра звернули на нього увагу:

– Ми вам не заважаємо? Хоч і неділя, а все одно справ багато.

– Ой, Петю! – здригнулася Наталя Василівна. – А давай ми вам допоможемо! Ми ж із Зіною для того й прийшли, що готові допомогти вашій молодій родині! Ми ж найближча рідня! Як не допомогти? Кажи, що робити треба? Підмести, посуд помити?

— А я можу з дітками в парк сходити погуляти, щоб ви могли своїй молодій справі час приділити! — посміхнулася Зіна і підморгнула недвозначно.

— Господи! — вигукнула Катя, притискаючи руки до грудей. — Яка послужлива і добра у мене виявляється свекруха! Та й золовка всім на заздрість! А ти, любий, казав, що вони погані! Які ж вони погані, якщо вони готові про своїх дітей і онуків забути, аби тільки нам догодити?

Петро розсміявся, насолодившись сарказмом коханої дружини:

— Бачиш, що з людьми відбувається, коли вони дізнаються, що тобі дісталася спадщина! Любові і ніжності повні кишені! А раніше-то й не згадували!

По бігаючих очах матері і сестри Петро зрозумів, що влучив у точку.

У житті молодої сім’ї, яка звикла всього досягати сама, бувають як приємні несподіванки, так і не дуже приємні.

Приємною несподіванкою, хоча і з приводу скорботи, для Каті стала спадщина від троюрідної тітки, яка жила на сході країни.

У неї були й інші родичі, які цілий рік намагалися оскаржити заповіт. Але він був складений однозначно і грамотно.

Тому двадцятивосьмирічній Каті дісталася значна сума.

— Петро, я досі не можу повірити! — говорила вона, дивлячись на виписку з рахунку. — Це ж не просто гроші, це багатство!

— Ну, — Петро задумливо почухував лоба, — пощастило, так пощастило!

— Петя, ми ж тепер зможемо собі дозволити все, що захочемо! — раділа Катя.

— А ось тут я повинен тебе трохи пригальмувати, — сказав Петро. — Спадщина це твоя! І ти повинна витрачати її на свій розсуд! У мене ти зможеш тільки спитати поради, але рішення приймати повинна сама!

— Петю, але ми ж сім’я! — розгубилася Катя.

– Так, ми сім’я, – погодився Петро. – Але якщо ти зробиш мені другу картку до цього рахунку, я все одно не буду витрачати ці гроші! Це твоє! А я буду продовжувати заробляти, як і заробляв!

— Ти у мене такий хороший! — Катя притиснулася до чоловіка. — Я ні секунди не пошкодувала, що стала твоєю дружиною!

Звичайно, гроші витрачалися.

Була куплена квартира, машина. Поїхали у відпустку з доньками.

Побутові умови облаштували з деякими надлишками.

Ну і нескінченні фотографії в соціальних мережах розповіли світу, що молода сім’я стала жити на широку ногу.

А ось неприємною несподіванкою став недільний візит матері і сестри Петра.

А Катя їх і не бачила жодного разу. Тільки на старих фото.

Якби двері відкрив Петро, відразу б їх і зачинив. І були для того вагомі підстави…

…— Це добре, синку, що ти відслужив, — Наталія Василівна обійняла Петра, — тепер ти справжній чоловік!

— Я так скучив! — вимовив хлопець.

— А тепер, мій дорогий, всі дороги перед тобою відкриті! Вчися, працюй, створюй сім’ю! І матір іноді відвідуй!

— У сенсі, іноді? — розгубився Петро. — Мамо, а мені що, з тобою жити не можна?

— Ні, звичайно, — сказала Наталія Василівна. — Зіна після розлучення до мене повернулася. Так ще й з двома дітьми. Нам самим тут тісно.

— Е-е, — простягнув Петро.

— У добру путь, мій хлопчику! — і Петро був безцеремонно вигнаний з рідного дому.

Тиждень він прожив у однокласника, намагаючись зрозуміти, в якому світі тепер перебуває.

А потім, отримавши права, влаштувався на вантажівку, возити товар по місту.

Зняв кімнату, потім квартиру.

Познайомився з Катею. Зібралися одружитися.

— Мамо, я хочу познайомити тебе зі своєю нареченою! — сказав Петро, заглянувши додому.

— Якщо вона вже при надії, то це мене взагалі не цікавить! — випалила Наталія Василівна. — А якщо ти її сюди пропишеш, та ще й з приплодом, я вас через суд вижену!

— Мамо, я просто познайомитися привів, — здивувавшись, почав виправдовуватися Петро.

– А мені нецікаво! У мене з Зінкою і її хлопчиками турбот повний рот!

Тобі моє благословення потрібно? Беріть і йдіть! Зінка скоро приведе чергового кандидата в батьки її дітям, мені готуватися треба!

Катя не була свідком цієї сцени, чекала на майданчику. А побачивши похмурого Петра, питань задавати не стала.

Самі зібрали на весілля, самі і одружилися. Катині родичі взагалі відреклися від неї, тому що вона вибрала не сина дипломата, а якогось водія.

Молода сім’я, яка звикла розраховувати тільки на себе, жила щасливо, хоча і не просто.

— Начебто ми з тобою з рідними, — говорила вона сумно в найскладніші часи, — а допомоги, як сиротам, чекати нізвідки.

— Нічого, моя рідна! Поки ми є один у одного, з усім впораємося, все переборемо! — заспокоював її Петро. — Це поодинці люди зникають, а нас уже четверо! Нам не можна опускати руки! На нас дивляться наші донечки!…

… Спадщина Катіних родичів повернулася до неї обличчям, але вона не забувала образи, тому відразу ж розвернула їх назад.

А ось розбірки з ріднею Петра вона щедро залишила йому самому.

— А що це ви притихли, як миші під віником? — з посмішкою запитав Петро. — Не в брівку, а в око?

— Петя, — трохи стиснутим голосом почала Зіна, — стільки років минуло, а ти все свою злість і образу за пазухою носиш! Не можна так! Треба бути добрішим! Ми ось з мамою тобі все пробачили!

— А мене не було за що пробачати! — сказав Петро, стерши посмішку з обличчя. — Хіба тільки за те, що я народився і був вам все життя поперек!

Так і це не моя вина! Та й я не маю на вас зла! Ні за те, що ви мене додому після армії не пустили, ні за те, що вам було байдуже, як я виживаю!

Я навіть не злюся за те, що вам була байдужа моя доля, коли я одружився з Катею! У мене немає на вас зла, — повторив він, — але і серця до вас немає! Ви обидві мені чужі!

— Синочку, та як це? — слізно вимовила Наталія Василівна.

— Я ж тебе на цей світ привела, я ж тебе виростила!

— Ти ж мене вигнала і постаралася забути на цілих десять років! А згадала лише тоді, коли в нашій родині з’явилися гроші! І ви з Зіною мені чітко показали, що якби не гроші, ви б про мене до гробової дошки не згадували!

– На правах господині дому, – сказала Катя, – і з дозволу глави сім’ї, я попросила б вас забратися звідси! І більше ніколи не з’являтися!

Увечері Петро сидів пригнічений. Вчинив, начебто, правильно, але осад залишився неприємний.

— Мій любий, — сказала Катя, підсівши до Петра, — ти вчинив правильно. І не картай себе. Ти ж пам’ятаєш, як я свою рідню випроваджувала. І тобі це належало зробити. А тепер і це випробування позаду.

— Так, — кивнув Петро. — Але якось воно, не так. Вони ж мені рідні.

— Так, мій хороший! Рідні! Тільки родинні узи дозволили їм про тебе забути, а гроші, до яких вони могли б присмоктатися, виявилися міцнішими!

І яка ціна, в цьому випадку, родинних уз?

Петро не відповів, але, киваючи, погоджувався з дружиною. І осад негативу розсмоктувався, ніби його й не було.

Як і сьогодні, коли були розставлені всі крапки над «і». Тому що цей день стерся з пам’яті, а щасливе життя молодої сім’ї продовжувалося далі.