— Агов, що не чекали мене, га? — весело мовила жінка, заходячи до оселі.

— Ох і люблю ж я такі несподіванки, та й я ж у вас така мама, що вміє здивувати! От як ревізор той: раз — і вже тут!

— Та ми знали, що приїдете, мамо. Якби сказали точніше, коли, то я б вас зустрів, — Ігор трохи зніяковів, пропускаючи тещу до квартири.

— А де ж Іра? Моя доця?

— Та на роботі, мамо, день же робочий.

— А ти чого тоді вдома сидиш?

Вона окинула жадібним поглядом квартирку, яку бачила вперше. П’ятсот кілометрів потягом проїхала, щоб доньку провідати — та ж ось уже пів року, як заміж вийшла.

— Галино Анатоліївно, будь ласка, зніміть взуття, я ж підлогу щойно помив…

Теща подала пальто, скинула чоботи, ледь стримуючи посмішку. “Дивись ти на нього, який злопам’ятний! Не забув, як я його вдома муштрувала, пригадав мені, кволий.”

Кволим вона обізвала його тоді, коли донька вперше привела додому знайомити. “І де ти такого кволого знайшла?” — спитала вона тоді. “Мамо, ну що ти таке кажеш? Він зовсім не кволий! І взагалі, я його кохаю!”

Саме цим словом — «кохаю» — Іра тоді повністю розтопила материнське серденько. Галина Анатоліївна вже двох старших доньок віддала заміж, і ось тепер залишилася наймолодшенька.

Вона ж їх сама ростила, чоловік пішов з життя, коли Іринка ще зовсім крихіткою була. Тому й жаліла її найбільше. А тут раптом з’явився якийсь непримітний Ігор, та ще й з іншого міста.

— Ну, то чого ж ти вдома сидиш? Позмінно, чи що, працюєш? Га? Ігоре? — Галина Анатоліївна вирішила докопатися до самої суті.

— Та я зараз не працюю, нашу фірму закрили. Займаюся тут… вдома… по господарству, коротше…

Галина Анатоліївна «приземлилася» на диванчик у залі:

— Ой, матінко моя рідна, це що ж виходить? Моя доця на роботі горбатиться, а зять удома сидить… Ну, точно, світ догори дриґом перевернувся! Та вона ж при надії, дитинко моя…

— Та не хвилюйтеся ви так, це тимчасово, ми так вирішили… Вона за два місяці в декрет піде, я цей час удома побуду, а потім влаштуюся, логісти часто потрібні…

Галина Анатоліївна схопилася за серце.

— Погано вам? Може, швидку викликати?

— Собі краще виклич швидку, зятю… звалився мені на голову та на плечі моєї доньки…

— Ну, якщо вам уже краще, то руки можна у ванній помити… ви ж з дороги.

— Ти дивись, яка ж ти чистюля, — прошепотіла вона й пішла до ванної. Доки мила руки, задивилася на новеньку плитку.

— Нещодавно ремонт робили, чи що?

— Ну так, квартира ж у нас нова, хоч і невеличка, звісно, ремонт одразу зробили.

— Ванна як іграшка, видно, майстри добрі робили. А мені дісталися якісь криворукі, очі б мої не дивилися, — вона оглядала рівненькі міжплиткові шви із заздрістю. — І плитка гарна.

— Галино Анатоліївно, ви ж з потяга, ходімо обідати.

Оглянувши кухню, відзначила акуратно розставлені чашки. Ігор тим часом поставив перед нею тарілку з супом, а на сковорідці чекали своєї черги котлети. Колупнула виделкою салат, спробувала, пожувала й почала з апетитом наминати.

— І суп смачний! Молодець, Іринка моя, ще й готувати встигає. Бачиш, яка дружина тобі дісталася, Ігоре, і працює, і обіди готує!

— Та це… взагалі-то, це я обід готував, я зараз готую, вдома ж…

Теща перестала їсти, захоплення на її обличчі розвіялося, як ранковий туман.

— Хочеш сказати, все сам?

— Сам. А що такого? Я вмію. — Він зібрав брудний посуд. — Ви відпочивайте, а мені скоро за Ірою їхати, я її з роботи зустрічаю.

— Ну-ну, зустрічай, хоч якась із тебе користь, — вона провела його поглядом і прошепотіла вслід: «кволий».

Іра з’явилася на порозі зі щасливою усмішкою:

— Мамочко, ну чого ж ти мовчала? Сказала, що приїдеш, а коли — не повідомила! Ми б зустріли!

— Нічого, лапусю, ти ж знаєш, я не пропаду, сама доберуся. Мені таксист он швидко сумку на п’ятий поверх заніс…

— Не сумніваюся, — тихо промовив Ігор, скромно стоячи за спиною тещі.

— Дай я тебе поцілую, дитинко, працюєш тут за двох, — вона обійняла доньку, навіть розплакалася.

— Ну, ти чого, мамо? Все ж добре.

— Шкода мені тебе, доню, була б поруч із мамою, в образу б тебе не дала.

— Та ніхто мене не ображає, ми чудово живемо.

Ігор допоміг Ірі роздягнутися.

— Я тобі твій улюблений салат зробив, і котлети там, а фрукти ще зранку купив.

Після вечері Ігор зібрався.

— Ну добре, поїхав я, не нудьгуйте тут, — він поцілував дружину й ледь усміхнувся тещі.

— А ти куди це? Вечір надворі.

— Таксувати. Підробляю трохи.

— Так, мамо, в Ігоря договір із таксі, працює тимчасово.

— Доню, ванна у вас як іграшка, от же постарався майстер. Дорого взяв?

— Аніскільки не взяв. Ванну Ігор робив.

— Який Ігор? — Галина Анатоліївна не одразу зрозуміла. — Цей, чи що, кволий?

— Ну, мамо… ти при Ігорі так не кажи, образливо ж… і зовсім він не кволий, він, між іншим, у тренажерний зал ходить…

— Нормально, він у тренажерний зал, а ти на роботу…

— Мамо, ми разом так вирішили. Він міг би влаштуватися, але там зарплата не дуже. Є одне чудове місце, але туди готові взяти тільки через два місяці. То вже краще дочекатися, ніж влаштовуватися, куди попало.

— Ох, заступнице… то я не зрозуміла, хто ванну робив…

— Кажу ж, Ігор! Все сам! Подивився, як в інтернеті, й сам упорався, дуже старався…

— От що всемогутній інтернет робить, — Галина Анатоліївна шанобливо глянула на ноутбук, Іра усміхнулася.

Весь вечір сиділи на дивані й балакали. Потім Іра пішла до спальні, а Галина Анатоліївна, відчувши нарешті втому, лягла в залі.

Близько опівночі прийшов Ігор. Намагаючись не шуміти, вмився й тихо ліг спати.

Вранці Галина Анатоліївна, почувши, як шумить чайник, зраділа й пішла на кухню привітатися з Ірою. Але застала Ігоря. Він уже встиг приготувати запіканку.

— Іринко, сніданок готовий, — покликав дружину. — Галино Анатоліївно, і ви сідайте, снідати будемо. — Іро, там готівка в кишені, якщо що.

— Ага, зрозуміла, візьму. Як учора?

— Нормально, я б сказав чудово, повно замовлень було, — Ігор виглядав задоволеним, але втомленим, явно не виспався. — Тобі о котрій сьогодні до поліклініки?

— Після обіду.

— Ну, то я під’їду, відвезу тебе.

Теща пропускала крізь себе розмову молодих, відпиваючи чай.

Іра пішла. Ігор зібрав посуд, дістав розморожену курку.

— Що зібрався робити? — спитала Галина Анатоліївна.

— Суп із куркою варити.

Теща підвелася, підійшла ближче, глянула на зятя.

— Ну, от що, Ігорю, йшов би ти краще… спати.

Ігор занімів на кілька секунд від такої пропозиції.

— Ну чого дивишся? Не бійся, не втече від мене твоя курка, — вона кивнула на тушку, — сама зварю суп. З вермішеллю, мабуть, хотів?

— Ну, так, — так само розгублено відповів зять.

— Де вона у вас тут? Ти мені екскурсію проведи по кухні, щоб я знала… а сам спати йди. Кермо до півночі крутив, та й рано встав, відпочинь до обіду.

— Галино Анатоліївно, дякую, звісно, але ви в гостях…

— От не треба мені нагадувати, що я в гостях! Іди краще (розповідь спеціально для сайту Рідне слово) в спальню, а я обід приготую. Як то кажуть, зміна здана, зміна прийнята… поки я тут.

Ігор слухняно пішов спати.

Прокинувся, коли смачний аромат розносився по квартирі й стіл уже був накритий.

Через тиждень Галина Анатоліївна поїхала додому, прошепотівши перед від’їздом доньці:

— А цей твій кволий нічого, рукатий…

— Ну, мамо, — ображено сказала донька.

— Добре, добре, це я так… я хотіла сказати – Ігор твій.

Залишившись самі, Ігор та Іра сиділи на дивані, обійнявшись.

— Ну, взагалі Галина Анатоліївна нічого така теща, турботлива, — зізнався він, — правда, іноді «кволим» мене називала, — він усміхнувся, — найсмішніше, що вона думала, я не чув…

— Вона більше не буде, обіцяла мені. До речі, ти помітив, кардинально змінила думку про тебе, — сказала Іра.

— Слухай, через місяць моя мама приїжджає, принаймні обіцяла приїхати, — повідомив Ігор.

Іра підвелася.

— Вона на мене «курчатко» говорила, вона мене так називала, я чула… і що тепер буде?

— Нічого страшного, вона всього на три дні, — заспокоїв Ігор. — Щодо «курчатка» теж не хвилюйся, це тимчасово.

— Ні, я не про це, я от думаю, треба фірмовий пиріг з лимоном спекти.

— Чудово! Мама любить щось із цитрусовими.

Через пів року, коли Іра вже заколисувала візочок, а Ігор схилився над сином, не перестаючи розчулюватися крихітці, всі ці «кволі» та «курчатка» зникли з лексикону тещі та свекрухи.

Тепер вони турботливо розпитували про здоров’я онука, називаючи його лапочкою, малюком, рибкою, котиком, кровиночкою…

А Ігор та Іра стали для них улюбленими дітьми.

***

Дорогі друзі, шановне старше покоління, ця історія – про зустріч, що змінює погляд. Теща, сповнена упереджень, приїхала оцінювати вибір доньки. Зять, Ігор, спочатку здавався їй “кволим”, негідним її Ірочки.

Але життя все розставило на свої місця. Ігор, незважаючи на тимчасові труднощі з роботою, показав себе не словом, а ділом. Він дбав про дім, готував, підтримував дружину. Саме його справжні вчинки – турбота, працьовитість, відповідальність – розтопили серце тещі.

Найкращим “примирителем” стало народження онука. Диво нового життя здатне зцілити будь-які давні образи. Любов до малюка об’єднала всіх, перетворивши “кволих” та “курчаток” на улюблених дітей та турботливих бабусь і дідусів. Це нагадує нам, що справжні цінності – не у статусі чи достатку, а в любові, турботі та взаємоповазі в родині.

Запитання до вас:

Чи доводилося вам змінювати думку про когось після того, як ви краще пізнали людину та її вчинки?

Напишіть свої думки в коментарях. Ваш досвід – безцінний!