Сонце ледь пробивалося крізь густі хмари, що нависли над маленьким містечком на Київщині.

У просторій, але затишній квартирі на околиці міста Максим, молодий чоловік із втомленими очима, сидів за кухонним столом, тримаючи телефон біля вуха.

Його голос тремтів від напруги, коли він розмовляв зі своєю тещею, Світланою Андріївною.

— Світлано Андріївно, матусю моя люба, приїжджайте до нас скоріше, моїх сил уже немає, — благав він, нервово постукуючи пальцями по столу.

— Катя ще не оклигала, малюк кричить цілодобово, а я вже три ночі не спав. Допоможіть, благаю!

На іншому кінці слухавки почувся спокійний, але твердий голос Світлани Андріївни, жінки п’ятдесяти років, яка славилася своєю практичністю та вмінням вирішувати будь-які проблеми.

— Максиме, не панікуй. Я завтра ж виїжджаю. Зберися, ти ж чоловік! Каті зараз важко, тож тримай себе в руках. Що там у вас із їжею? Холодильник порожній, як завжди?

Максим зітхнув, озираючись на кухню, де на столі стояла лише миска з недоїденим пюре та кілька порожніх чашок.

— Та звідки в мене час на готування? Я ледве встигаю памперси міняти й Катю заспокоювати. Ох, Світлано Андріївно, він кричить без упину.

— Добре, добре, — заспокійливо мовила теща.

— Я приїду з повними сумками. А ти поки що прибери там хоч трохи, щоб я могла нормально зайти в квартиру. І не забудь Каті чай із ромашкою заварити, їй це корисно.

Максим кивнув, хоча співрозмовниця цього не бачила, і поклав слухавку. Він потер скроні, намагаючись зібрати думки.

Світлана Андріївна була для нього справжньою рятівницею. Вона завжди знала, що робити, і мала талант усе організовувати.

Але цього разу Максим відчував, що навіть її енергії може не вистачити, щоб приборкати хаос, який охопив їхню маленьку сім’ю після народження сина.

Наступного ранку Світлана Андріївна, одягнена в практичний сірий плащ і з двома величезними сумками в руках, уже стояла біля дверей квартири.

Її сивіюче волосся було акуратно зібране в пучок, а в очах світилася рішучість. Вона постукала, але відповіді не було. Тоді вона натиснула на дзвінок, і зсередини почувся приглушений плач дитини.

— Максиме, відчиняй! Це я! — гукнула вона.

Двері відчинив Максим, із розпатланим волоссям і в м’ятій футболці. На його обличчі читалася суміш полегшення й виснаження.

— Світлано Андріївно, ви приїхали! — вигукнув він, пропускаючи її в квартиру. — Ви навіть не уявляєте, як я радий вас бачити!

— Бачу, бачу, що ти на межі, — відповіла вона, оглядаючи безлад у передпокої: розкидані дитячі пелюшки, порожні пакети з-під памперсів і кілька пар взуття, що валялися під ногами. — Де Катя? І де мій онук?

— Катя в спальні, намагається поспати, а малий… — Максим не встиг договорити, як із дитячої кімнати долинув пронизливий крик. — Ось, чуєте? Це він уже годину не замовкає.

Світлана Андріївна поставила сумки на підлогу, зняла плащ і рішуче попрямувала до дитячої.

— Ти йди завари чай, як я казала, а я подивлюся, що там із малим.

У дитячій вона побачила маленьке ліжечко, в якому лежав Артемко. Його обличчя було червоне від плачу, а крихітні кулачки гнівно стискалися. Світлана обережно взяла його на руки, примовляючи:

— Ну-ну, маленький, що ж ти так кричиш? Бабуся тут, усе буде добре.

Вона перевірила памперс, погладила животик і почала легенько гойдати його. Артемко, наче відчувши впевненість досвідченої бабусі, почав заспокоюватися.

Тим часом у спальні Катя, бліда й виснажена, лежала на ліжку, закутавшись у ковдру. Побачивши матір, вона слабко всміхнулася.

— Мамо, ти приїхала… — прошепотіла вона. — Я вже думала, що ми не впораємося.

— Катю, доню, як ти почуваєшся? — Світлана Андріївна сіла поруч, тримаючи Артемка, який нарешті замовк. — Ти ж знаєш, що я завжди прийду на допомогу. А тепер розкажи, що болить, що турбує?

Катя зітхнула, її очі наповнилися сльозами.

— Мамо, я просто не знаю, що робити. Він весь час плаче, я не можу його заспокоїти. Максим старається, але він теж на межі. А я… я відчуваю, що я погана мати.

— Годі, не смій так говорити! — твердо сказала Світлана. — Ти чудова мама, просто тобі потрібен час і відпочинок. Я тут, і ми все налагодимо.

Вона передала Артемка Каті, яка обережно пригорнула сина. Світлана тим часом пішла на кухню, де Максим уже заварював чай. Побачивши її, він запитав:

— Ну як там? Він заснув?

— Ще ні, але вже спокійніший. Максиме, ти молодець, що тримаєшся, але я бачу, що ви обоє виснажені. Сьогодні я беру все на себе. А ти йди відпочинь хоча б годинку.

Максим тільки кивнув, відчуваючи, як напруга потроху відпускає. Світлана Андріївна тим часом почала розбирати сумки.

Вона принесла домашні котлети, борщ, свіжоспечений хліб і навіть баночку малинового варення — усе те, що, на її думку, могло підняти настрій молодій сім’ї.

Наступні дні Світлана Андріївна взяла кермо в свої руки. Вона встановила чіткий розпорядок дня: годування, прогулянки, прибирання, готування.

Катя потроху відновлювала сили, а Максим нарешті виспався вперше за тиждень. Але одного вечора, коли всі сиділи за вечерею, Світлана помітила, що Катя виглядає задумливою.

— Доню, що сталося? Ти знову переживаєш? — запитала вона, наливаючи собі чай.

Катя зітхнула, відсунувши тарілку.

— Мамо, я вдячна тобі за все, але… я боюся, що коли ти поїдеш, ми знову не впораємося. Я не знаю, як бути мамою. А якщо я щось роблю не так?

Світлана Андріївна посміхнулася, її очі світилися теплом.

— Катю, я сама колись була такою, як ти. Пам’ятаю, як появилася ти, і мені здавалося, що я все роблю неправильно. Але знаєш що? Материнство — це не про те, щоб усе знати з першого дня. Це про те, щоб любити й учитися щодня. Ти вже робиш усе правильно, бо ти стараєшся.

Максим, який слухав розмову, додав:

— Світлано Андріївно, а як ви все встигали? Я дивлюся на вас і не розумію, звідки в вас стільки енергії.

— Ох, Максиме, — засміялася вона.

— Це тільки здається, що я все встигала. Бувало, я ночами не спала, плакала від втоми, але головне — не здаватися. І ще одне: не бійтеся просити про допомогу. Ви ж не одні, у вас є я, є батьки Максима, є друзі.

Катя всміхнулася, відчуваючи, як важкий тягар із плечей потроху спадає.

— Мамо, а розкажи, як ти справлялася, коли я була маленькою? Може, є якісь секрети?

Світлана задумалася, а потім почала розповідати. Вона згадала, як одного разу, коли Каті було три місяці, вона випадково переплутала сіль із цукром, готуючи кашу, і як її чоловік, Катинин батько, сміявся, коли спробував ту кашу.

Вона розповідала про ночі, коли гойдала доньку на руках, співаючи колискові, і про те, як одного разу заснула прямо на кухні, тримаючи ложку в руці.

— Ось бачите, — підсумувала вона, — усі помиляються, але це не робить вас поганими батьками. Головне — любити свого малюка, а решта прийде з досвідом.

Минуло кілька тижнів. Світлана Андріївна затрималася довше, ніж планувала, але це пішло на користь усім. Катя навчилася впевненіше годувати Артемка, а Максим освоїв мистецтво швидкого прибирання й навіть почав готувати прості страви.

Одного вечора, коли Світлана пакувала валізи, готуючись повертатися додому, Катя обійняла її.

— Мамо, я не знаю, як тобі дякувати. Ти врятувала нас.

— Доню, не треба дякувати. Я ж твоя мама, а мами для того й існують, щоб допомагати. Але пам’ятай: якщо щось піде не так, дзвони. Я завжди приїду.

Максим, стоячи поруч, додав:

— Світлано Андріївно, ви — наш ангел-охоронець. Я серйозно. Без вас ми б, мабуть, досі сиділи в тому хаосі.

— Ой, Максиме, не перебільшуй, — засміялася вона. — Ви б упоралися, просто потрібен був час.

А тепер слухайте: я залишила вам борщ у холодильнику, котлети в морозилці, а на полиці — список із порадами. І не забувайте гуляти з малим, йому потрібне свіже повітря.

Коли Світлана Андріївна сідала в автобус, вона дивилася на Катю й Максима, які стояли біля під’їзду, тримаючи Артемка.

Вона знала, що вони впораються. А в її серці гріла думка, що вона не просто допомогла своїй доньці, а й стала частиною нового етапу в житті їхньої сім’ї.

Минуло три місяці з того дня, як Світлана Андріївна покинула квартиру Максима і Каті, залишивши за собою порядок, запаси їжі та впевненість у тому, що молоді батьки впораються.

Артемко підростав, його плач уже не був таким пронизливим, а Катя з Максимом потроху звикали до ролі батьків. Проте життя не стояло на місці, і незабаром у них з’явилася нова причина звернутися до Світлани Андріївни за допомогою.

Одного вечора, коли Катя годувала Артемка, а Максим намагався зібрати дитячу коляску, що вперто не хотіла складатися, у квартирі задзвонив телефон. Катя, тримаючи сина на руках, кивнула Максиму, щоб той відповів.

— Алло, Світлано Андріївно? — сказав він, упізнавши номер. — Як ви там?

— Та нормально, Максиме, — відгукнулася теща своїм звичним бадьорим голосом. — Як мій онук? І як ви там удвох справляєтеся?

Максим усміхнувся, але в його голосі відчувалася легка напруга.

— Артемко росте, уже посміхається, правда, інколи так, ніби планує якусь капость. А ми… Світлано Андріївно, у нас тут нова проблема. Мені запропонували відрядження на тиждень, у Львів. Хороша нагода, але Катя сама з малим не впорається. Може, ми до вас приїдемо? Ви ж казали, що завжди допоможете.

На іншому кінці слухавки запала тиша, але потім Світлана Андріївна відповіла з теплом у голосі:

— Звісно, приїжджайте! Мій дім — ваш дім. Я вже скучила за Артемком. А Каті відпочинок не завадить, бо я знаю, як це — бути молодою мамою. Коли будете?

— Думаю, за два дні, — відповів Максим, відчуваючи, як із плечей спадає тягар. — Дякую, Світлано Андріївно, ви знову нас рятуєте!

— Та годі тобі, Максиме, — засміялася вона. — Тільки не забудьте взяти теплий одяг для малого, у нас тут вечори прохолодні. І, Катю, передай, щоб не переживала — усе буде добре.

Через два дні Максим, Катя і маленький Артемко стояли на пероні вокзалу, чекаючи на потяг до Черкас, де жила Світлана Андріївна. Катя нервово перевіряла сумку з дитячими речами, а Максим тримав коляску, у якій мирно спав їхній син.

— Мамо казала, що зустріне нас на вокзалі, — сказала Катя, поправляючи шапочку на Артемкові. — Але я все одно хвилююся. А якщо він там не спатиме? А якщо я щось забула?

— Катю, заспокойся, — відповів Максим, обіймаючи її за плечі. — У твоєї мами все під контролем. Вона, мабуть, уже підготувала цілий арсенал пелюшок і борщу.

Катя всміхнулася, але її тривога нікуди не зникла. Вона знала, що мама вміє організувати все якнайкраще, але материнське серце не могло не хвилюватися.

Коли потяг прибув до Черкас, Світлана Андріївна вже чекала на пероні. Її сірий плащ майорів на вітрі, а на обличчі сяяла широка усмішка. Побачивши онука, вона кинулася до коляски.

— Ох, мій маленький, який же ти виріс! — вигукнула вона, обережно торкаючись щічки Артемка. — Катю, Максиме, ви як? Дорога нормально?

— Та нормально, мамо, — відповіла Катя, обіймаючи матір. — Тільки я трохи втомилася. Артемко всю дорогу спав, але я весь час боялася, що він прокинеться й почне кричати.

— Не переживай, доню, — заспокоїла Світлана. — У мене вдома ти відпочинеш, а я займуся малим. Максиме, бери сумки, поїхали!

Будинок Світлани Андріївни стояв на тихій вулиці, оточений старими вишнями та яблунями. Усередині панував ідеальний порядок: на кухні пахло свіжоспеченим пирогом, а в гостьовій кімнаті вже було підготовлене ліжечко для Артемка. Катя, увійшовши, зітхнула з полегшенням.

— Мамо, ти як завжди все продумала, — сказала вона, сідаючи на диван.

— Я навіть не знаю, як тобі дякувати.

— Та годі, Катю, — махнула рукою Світлана.

— Головне, щоб ви всі були здорові. А тепер давай розкажи, що там за відрядження у Максима?

Максим, який саме розбирав сумки, відповів:

— Це проєкт із автоматизації на заводі у Львові. Якщо все піде добре, може бути підвищення. Але я переживаю, що залишаю Катю саму з Артемком.

Світлана Андріївна кивнула, її погляд був серйозним, але спокійним.

— Максиме, ти правильно робиш, що не відмовляєшся від роботи. А за Катю не хвилюйся. Я тут, і ми з Артемком усе владнаємо. Правда, малий?

— Вона погладила онука, який уже прокинувся і з цікавістю розглядав нове місце.

Того вечора за вечерею Світлана розповідала історії зі свого життя, згадуючи, як сама виховувала Катю. Вона ділилася кумедними моментами, як одного разу Катя, будучи немовлям, розмазала кашу по всьому столу, а її чоловік намагався це прибрати, але тільки розмазав ще більше.

— Ох, мамо, я й не знала, що я була такою бешкетницею, — засміялася Катя, відчуваючи, як напруга потроху відступає.

— Ти й зараз не сильно змінилася, — пожартувала Світлана, підморгнувши. — Але знаєш, доню, материнство — це завжди виклик. І ти з ним справляєшся.

Наступного дня Максим вирушив до Львова, а Катя залишилася з мамою. Світлана Андріївна взяла все у свої руки: вона готувала, гуляла з Артемком у саду, співала йому колискові.

Катя, спостерігаючи за цим, відчувала змішані почуття: з одного боку, вона була вдячна за допомогу, а з іншого — їй здавалося, що вона не справляється так добре, як мама.

Одного вечора, коли Артемко заснув, Катя сіла з мамою на кухні за чашкою чаю.

— Мамо, — почала вона, вагаючись, — я дивлюся на тебе й думаю: як ти все встигаєш? Я постійно відчуваю, що роблю щось не так. А ти… ти ніби створена для цього.

Світлана відставила чашку і взяла доньку за руку.

— Катю, я не створена для цього. Я вчилася, як і ти. Пам’ятаю, як плакала ночами, бо боялася, що не буду хорошою мамою. Але знаєш, що мені допомогло? Я просто робила те, що вважала правильним, і не боялася помилятися. Ти теж усе робиш правильно, просто дай собі час.

Катя кивнула, відчуваючи, як сльози навертаються на очі.

— А якщо я не впораюся, коли ми повернемося додому? Максим часто на роботі, а я… я боюся залишитися сама.

— Не залишишся, — твердо сказала Світлана.

— У тебе є я, є Максим, є твої подруги. І головне — у тебе є Артемко, який любить тебе, навіть якщо ти інколи забуваєш заварити йому ромашковий чай.

Вони засміялися, і Катя відчула, як її серце наповнюється теплом.

Коли Максим повернувся через тиждень, він застав зовсім іншу картину: Катя виглядала бадьорішою, Артемко мирно спав у своєму ліжечку, а Світлана Андріївна готувала яблучний пиріг. Побачивши його, вона усміхнулася.

— Ну що, мандрівнику, як відрядження?

— Усе добре, — відповів Максим, обіймаючи Катю.

— Проєкт затвердили, і, здається, мене чекає нова посада. Але знаєте, Світлано Андріївно, я весь час думав про вас із Катею. Ви знову нас виручили.

— Та годі тобі, Максиме, — відмахнулася вона.

— Головне, що ви разом і що Артемко росте здоровим. А тепер сідай, пирога спробуєш.

Того вечора вони довго сиділи за столом, сміялися, ділилися історіями. Катя відчувала, що вперше за довгий час вона не боїться майбутнього.

А Світлана Андріївна, дивлячись на свою доньку, її чоловіка і маленького онука, знала, що її допомога — це не просто підтримка, а частина великої любові, яка об’єднує їхню сім’ю.

Джерело