Марія сірими очима, повними порожнечі, дивилася через брудне вікно автобуса, як світ живе собі своїм життям, поряд так багато людей, які навіть не помічають її смутку.

Це був її непростий шлях додому, і цей шлях, як і все в її житті, був позначений туманом розчарувань та пустих обіцянок.

Вона, нарешті, залишала за собою чужу країну, де віяло розчаруванням, і поверталася до місця, про яке мріяла всі ці роки на чужині, яке вже давно не було домом.

Але чи могла вона ще повернутися до того, що залишилось після п’ятнадцяти років самотності та важкої праці?

Марія вирішила, що досить вже працювати, бо скоро допрацюється до того, що й сама не зможе для себе щось зробити і її вже обходити комусь доведеться. Але от кому? – це було важке питання.

Світанкове сонце ледь пробивалося теплими промінчиками крізь брудне вікно старенького автобуса, що віз Марію додому.

Після п’ятнадцяти років у Португалії, де вона мила підлоги в лікарнях, доглядала за старенькими бабусями і дідусями, віддаючи свої сили чужим родичам і рахувала кожну копійку, цей шлях здавався нескінченним.

Їй було лише п’ятдесят, але скло автобуса таки відбивало її втомлене обличчя, зморшки, викарбувані не сонцем, а безсонням і важкою працею задля чужих людей.

Вона поверталася додому, не так, як інші жінки, везучи великі сумки гостинців своїм дітям, а з майже порожніми руками, якщо не рахувати маленької валізи з поношеним одягом та купою якихось призначеть від фахівців, які в Лісабоні виписали їй на прощання.

З собою вона дуже рідко возила додому і гостинців іншими жінками, які їхали в Україну до родичів, як це робили інші, не передавала, адже її діти хотіли лише грошей і вона це знала, вони самі собі куплять те, що їм потрібно, бо мати не могла їм ніколи догодити навіть макаронами, та й на одяг у неї погляд застарілий, вважали вони.

Її діти — 30-річний Андрій, 28-річна Олена та 20-річна Катруся — були її гордістю, але й великою відповідальністю, тому вона розуміла, що багато має зробити для них, щоб у них було чудове і добре життя.

Усі ці роки вона надсилала їм гроші на навчання, на квартири, на весілля, на онуків.

Мати відмовляла собі в найнеобхіднішому, щоб вони мали все.

А тепер вона їхала додому, до них, до свого чоловіка Петра, якого не бачила вже п’ять років, адже востаннє вона приїжджала додому 5 років тому.

Тоді він обіцяв відкласти всі справи, владнати все і приїхати до неї, але так і не зібрався.

Автобус зупинився на невеличкому автовокзалі.

Марія важко підвелася, бо ноги вже давно не слухались її. Навіть найпростіші рухи давалися їй з труднощами.

Вона озирнулася довкола. Нікого. Жодної знайомої постаті. Вона набрала номер Андрія.

— Синочку, це мама. Я вже приїхала.

У відповідь — тиша, потім нечітке:

— Мамо? Ого, а я й забув. Ну, ти як там? А ми тут зайняті. Багато справ. Тато тебе забере.

На душі стало важко.

— Петро?

Він мав бути вдома, чекати на неї.

Зрештою, довелося декілька годин матері просидіти на вокзалі в місті, Марія була стомлена з дороги, їсти хотілося, але й гривень з собою не було.

Петро з’явився. Його обличчя було чужим, холодним. Він сухо привітався, взяв її валізу і повів до машини.

У дорозі панувала гнітюча тиша.

— Як ти, Петре? — нарешті почала розмову Марія.

— Як і завжди. А ти що, приїхала вже? — його голос був байдужим.

Марія відчула, як її очі стають вологими. Поруч з нею був, ніби, й її чоловік, а, ніби, чужа їй людина. Він зараз сторонився її ще більше, ніж по телефону при їх рідких розмвах.

Вона так мріяла про це повернення. Про теплі слова, про те, що вона нарешті відпочине в колі рідних та люблячих людей.

Удома її зустріли стіни, які були їй знайомі, але вже не були рідними.

Все змінилося геть.

Меблі були новими, скрізь лежали якісь речі, яких вона ніколи не бачила.

— Петре, що тут сталося? — запитала вона, оглядаючи вітальню, де стояв величезний плазмовий телевізор.

— А що? Діти допомогли. Купили. Це ж твоя квартира теж. На що ж ти гроші слала? — сказав спокійно чоловік, не дивлячись на неї.

Наступні дні для матері були суцільним розчаруванням.

Діти забігали на хвилинку, віталися, запитували, як справи, але відразу ж бігли кудись, посилаючись на роботу, справи, дітей.

Олена, яка раніше телефонувала матері ледь щодня, тепер зрідка сама навіть відповідала на її дзвінки.

Катруся, її найменша, яка так часто плакала, коли Марія їхала за кордон, тепер була зовсім відстороненою.

— Мамо, ти ж розумієш, у нас свої справи. Ми зайняті. Ти ж знаєш, ми тебе любимо, але маємо своїх купу проблем, — повторювала Олена по телефону.

Марія почала помічати, що діти розмовляють з нею так, ніби вона вже не потрібна, а тягарем тепер є для них.

Вони приймали її гроші, користувалися її допомогою, але тепер, коли вона повернулася, вона виявилася зайвою для них усіх.

— Мамо, а ти можеш приготувати нам щось смачненьке, — починав Андрій, а потім закінчував фразу: — Ой, ні, ти ж маєш недобре самопочуття постійно. Ми самі. Ти краще полеж собі сама в кімнаті.

Ці слова були важкими для неї. Вона хотіла бути корисною, але її самопочуття дійсно підводило.

Одного вечора вона почула розмову Петра з Андрієм на кухні.

— Слухай, синку, що ж ми будемо з нею робити? Вона ж зовсім змінилася. Лежить цілими днями і нічого не робить. А за що її до фахівців маємо везти? — голос Петра був незадоволеним.

— Тату, ну що я можу зробити? У мене свої проблеми. Вона ж мати, дружина твоя, нехай живе тут з тобою, — Андрій сказав батькові.

Марія зрозуміла, що вона стала тягарем для своєї родини.

Та, несподівано для себе, вона відчула, що їй це зовсім вже не подобається. Вона ж стільки років працювала, щоб забезпечити їм майбутнє! А тепер її просто ще й не знають де поідти?

Наступного ранку Марія вирішила поговорити з Петром.

— Петре, нам треба поговорити з тобою серйозно. Що відбувається?

Він відклав газету, подивився на неї холодними очима.

— А що? Все як і завжди. Ти ж бачиш.

— Я бачу, що я тут нікому не потрібна! Я віддала вам усе, своє життя, своє здоров’я, а тепер ти хочеш розлучитися?

Петро зітхнув, ніби вона його стомила.

— Маріє, ну що ти вигадуєш? Ти постійно недобре почуваєш себе. А я й не знаю. Ми стільки років не бачилися з тобою. Я вже звик бути сам. Мені так простіше.

— Простіше?! Ти знаєш, як мені було там, самій, в чужій країні? Ти знаєш, як я сумувала за тобою, за дітьми? А ти просто звик бути сам, бо тобі так краще?! — її голос змінився від образи.

— Ну, а що ти хотіла? Життя йде далі. Ти ж сама вирішила їхати, тебе ніхто з нас не просив, — сказав чоловік.

Він підвівся і вийшов з кімнати.

Марія відчула, як світ руйнується навколо неї.

Її дім, її сім’я, за яку вона так трималася всі ці роки, виявилися ілюзією.

Через кілька днів, коли Марія лежала в ліжку, до неї зайшла Катруся.

Вона виглядала засмученою.

— Мамо, я чула, як ви розмовляли з татом. Мені так соромно за його слова.

Марія здивовано подивилася на свою доньку. Катруся була єдиною, хто ще не втратив до неї хоч якусь людяність.

— Про що ти, доню?

— Про те, що ти тут нікому не потрібна. Це неправда! Я знаю, що тато і Андрій недобре вчинили. Але я завжди тебе любила і любитиму завжди. Я просто не знала, як тобі це сказати.

Катруся сіла поруч, взяла її руку.

— Мамо, я нещодавно розмовляла з нашим дядьком Борисом, твоїм братом. Він живе в селі. Пам’ятаєш? Він завжди казав, що ти його єдина сестра, і він тебе ніколи не залишить. Він питав про тебе.

У Марії промайнула іскорка надії. Борис! Він завжди був добрим, щирим.

— Він дійсно питав про мене?

— Так! Він казав, що ти можеш приїхати до нього, коли захочеш. У нього великий будинок, сад. І йому потрібна допомога по господарству. Він сам уже старенький, ти ж знаєш – він набагато старший за тебе, сім’ї у нього немає, так і прожив все життя сам.

У Марії в голові промайнула думка: а що, якщо це шанс?

Шанс почати все спочатку, далеко від цих людей, які за все, що вона зробила для них, виявилися невдячними, бути поруч з братом, з рідною людиною, адже вони добре ладнали все життя, просто мало спілкувалися в останні роки.

Наступного дня Марія вирішила, що більше так не може.

Вона зателефонувала Борису. Його голос був теплим, щирим, таким рідним.

— Марійко! Невже ти! Звісно, приїжджай! Коли завгодно! Я буду чекати! Я так скучив за тобою, ти й не повіриш мені!

Вона зібрала свої речі. Петро навіть не звернув на це уваги.

Андрій і Олена з’явилися лише тоді, коли вона вже була біля дверей.

— Мамо, куди ти? — запитав Андрій.

— Туди, де я буду потрібна, — твердо відповіла Марія, не дивлячись на дітей.

Катруся обійняла її.

— Я приїду до тебе, мамо. Обіцяю.

Марія поїхала до Бориса.

Його будинок був скромним, але великим, чистим і затишним. Сад був доглянутим, город теж і Марія відчула, як у неї з’являється бажання працювати, жити.

Вона допомагала братові по господарству, садила квіти, доглядала за грядками.

Її здоров’я, хоч і повільно, але почало покращуватися. Свіже повітря, спокій, відсутність хвилювань зробили свою справу.

А головне, вона відчувала, що вона тут потрібна.

Борис був щиро вдячний за її допомогу, він часто розмовляв з нею, слухав її розповіді про Португалію.

Згодом до них приїхала Катруся. Вона виглядала винуватою.

— Мамо, я так сумувала. Андрій і Олена вони якось змінилися. Тато зовсім один. Вони зрозуміли, що зробили помилку. Вони просять тебе повернутися, скучили за тобою, але не знають, як це сказати самі. Нам усім дуже важко без тебе.

Марія подивилася на доньку.

У її очах була щирість.

— Доню, я подумаю. Але моє життя тепер тут. Я тут потрібна. Я роботу скоро добру мати буду тут, місцевому фермеру потрібен бухгалтер, я курси пройшла, зароблятиму тепер теж. А вони нехай подумають про те, що вони втратили. Я не пропаду.

Вона більше не була тією Марією, яка приїхала з Португалії. Вона була сильною жінкою, яка пройшла крізь смуток і знайшла своє місце.

І хоча минуле навіювало їй смуток, вона знала, що вона справиться з цим, адже вона була матір’ю, яка пройшла все заради своїх дітей. І тепер вона нарешті жила для себе.

Марія стояла на порозі нового життя, в руках тримала квіти, які вона посадила сама.

Вона поглядала на схід, де сонце розливалося помаранчевим світлом, обіцяючи новий день. Їй на душі було спокійно, а в очах була радість, яку вона давно не відчувала.

Вона не знала, що принесе їй майбутнє, але вона була готова до нього.

Вона приїхала не для того, щоб її шкодували, чи бути знову нянькою для своїх дітей та чоловіка, а для того, щоб жити, щоб бути вільною. І, може, це і є її шанс.

На цей раз вона не дозволить нікому вирішувати за неї.

Родичі й досі їй телефонують, просять повернутися в сім’ю, адже вона потрібна чоловіку, дітям й онукам. В селі теж люди недобре дивляться на неї, мовляв сім’ю залишила і живе собі спокійно сама лише для себе.

Але хіба Марія не вірно вчинила? Невже вона має все життя жити для когось і працювати з ранку до ночі для своєї сім’ї, коли її саму сім’я не цінує?

Джерело