Прозріння прийшло до мене пізно. В свій 65-й день народження я зрозуміла, що 40 років я працювала безкоштовною служницею для своїх дітей. Безкоштовна няня, особистий психолог, круглодобова служба порятунку, але коли сили вичерпалися, мене викреслили як непотрібну річ.

Коли в мій день народження ніхто з дітей і внуків про мене не згадав, я не плакала, а прийняла рішення – все, зручної бабусі більше нема, тепер я буду жити для себе. І замість того, щоб чекати чергового дзвінка, я взяла ключ від старого будинку, який мала в селі, і вирішила почати життя заново.

Весь ранок телефон мовчав. Я сиділа за столом, накритим на трьох, і дивилася на нього. Мені 65, такий собі невеликий ювілей. На столі стояв мій улюблений медовик, який я пекла вчора до півночі, наївно сподіваючись, що діти згадають, хоча б зателефонують. Син і дочка.

Я глянула на телефон, але він мовчав. Мені було дуже прикро, але я не плакала, сльози закінчилися ще кілька років тому, на такий же, але 60-річний ювілей, який я провела в компанії телевізора. Я просто сиділа і дивилася на торт. А потім мій погляд перейшов на зв’язку ключів, що лежали на тумбочці. Серед них був один – дуже старий, від дому моїх батьків, в якому я бувала дуже рідко.

Рішення я прийняла миттєво, хоча ніколи про таке і не думала. Я взяла цей ключ, поставила в свою сумку, взяла документи. Я навіть не дивилася на телефон, я просто вийшла з квартири, залишивши в ній і торт, і 40 років мого життя, присвячених тим, хто сьогодні навіть не згадав про мене.

Автобус їхав повільно, за вікном пропливали сумні поля під сірим небом. Я притулилася щокою до холодного скла і закрила очі. Мені не хотілося бачити цю дорогу, тому що все моє життя мені здавалося таким же – довгим, сірим, що веде в нікуди.

Рішення все кинути прийшло спонтанно, але визрівало воно роками. Воно росло із тисяч дрібних образ, які я старанно не помічала, як пил під ковриком, наївно сподіваючись, що все само зникне.

Пам’ятаю, як ще кілька років тому мій телефон розривався. “Мамо, посиди з Маринкою, у нас квитки в театр… Мамо, забери Павла з садочка…».

Я хоч і зашивалась між роботою і допомогою, але я почувалася потрібною. Я мчала через усе місто, скасовувала всі свої справи, лікарів, зустрічі з подругами – я була бабусею на підхваті, зручною, безвідмовною. Я думала, так я зберігаю сім’ю, так я потрібна своїм дітям.

Здавалося, це і є щастя в моєму віці – бути корисною. Але потім внуки виросли. Марина тепер ходить в театр з подружками, а Павлик сам їздить на тренування. Дзвінки стали рідкісними, короткими.

– Мамо, привіт. У тебе все добре? Ну тоді бувай, справ багато.

В минулому році я два тижні чекала внучку в гості. Вона обіцяла заїхати, поговорити. Я спекла її улюблені пиріжки з вишнями, навіть купила новий чайний сервіз, а вона не приїхала. Зателефонувала через три дні і весело прощебетала, що забула про свою обіцянку.

Я мовчки викинула зачерствілі пиріжки і тоді вперше за довгий час спитала себе – а для кого я все це роблю? Для кого я живу? Все життя я була для них жилеткою, в яку можна поплакатися, і швидкою допомогою, яка вирішить всі проблеми.

Коли син розлучався, він жив у мене пів року, і я ночами слухала його п’яні сповіді.

Коли дочка не могла знайти роботу, я віддала їй всі свої заощадження, щоби вона відкрила свій маленький салончик. Я не шкодувала нічого, я думала – це мій обов’язок, я ж мама. Але виявилося, що у обов’язку є термін придатності. Як тільки у дітей все налагодилося, моя роль закінчилася. Я стала схожою на старе крісло, звичне, але таке, що займає надто багато місця. Його не викидають із жалості, але і не помічають. Ось і вони – шкодували, але не помічали.

І я сама дозволила їм це. Я так боялася стати тягарем, що перетворилася в невидимку. Тому і опинилася зараз в автобусі, який везе мене в нікуди.

Через три години я була на місці. Будинок мене зустрів в значно гіршому стані, ніж я уявляла. Я прийнялася за прибирання, а оскільки в мене нічого не було, довелося навіть ганчірку і віник у сусіда просити.

– Що, Уляно Петрівно, не задалося життя? – запитав мене сусід Тарас.

Я не витримала, розплакалася, зізналася, що в мене день народження, що мене ніхто з дітей не привітав, і тому я тут.

– Така доросла, а на дітей надієшся, – засміявся Тарас. – Мої давно би про мене забули, якби я їм про себе не нагадував. Я то картоплі завезу, то яблук домашніх, то меду.

Тарас був на кілька років старшим за мене, але вигляд мав чудовий. Жив сам, давно вдівець, діти в місті, а він як добрий господар все своє має, і дітям ще допомагає.

Коли Тарас почув, що в мене день народження, відразу нарвав найкращий букет із свого саду, і на вечір зробив шашлик.

За два дні в селі я вже забула за свій біль і образу. Ми ходили і в ліс, і на річку, і в поле. Я знову відчула себе легко, захотілося прокидатися і жити наповну.

І тоді я зрозуміла – на дітей не треба ображатися. Треба шукати шляхи стати щасливою.

Джерело