Син забіг у квартиру, й з порога закричав:– Мамо, ми з Ганною збираємося подати заяву до РАЦСу.

Настрій у Серафими одразу зіпсувався. Вона ж мати, тому син повинен був, перш ніж йти на такий крок, порадитись з нею. Серафима посміхнулася і процідила крізь зуби:

– І хто вона така?

– Ми з нею в інституті навчалися. Вона на три курси молодша за мене.

– Начебто всіх гідних дівчат у вашому інституті я знала, але ніякої Ганни серед них не було.

– Мамо, яка різниця, знала ти, чи ні? – Намагався посперечатися син, хоча й знав, що це марно.

– Я хочу, щоб мій син знайшов гідну дівчину зі знатними батьками. Ось ти знаєш, хто її батьки?

– Вони на заводі працюють.

– На заводі? Синку, ти у своєму розумі? У нас чотирикімнатна квартира в елітному будинку, і ти сюди приведеш дівку, у якої батьки на заводі працюють, – поставила вона перед сином тарілку з м’ясом та овочами. – Сідай, їж!

Настрій в Едуарда зіпсувався, і він став без не квапливо жувати м’ясо, а мати ставити чергові питання та давати поради:

– Ви з нею давно зустрічаєтеся?

– Чотири місяці.

– От і скажи їй, хай спочатку інститут закінчить і стане людиною, – махнула рукою Серафима. – Хоча, про що я говорю?

– Мамо, у нас буде дитина.

– Що-о-о?

– Термін два місяці.

Мати щось швидко подумала:

– То ти в цей час відпочивав за кордоном!

– Мамо, це сталося, коли я повернувся.

– Як ти був, – Серафима покрутила біля скроні, – так і лишився. Як ти не зрозумієш, ти в неї далеко не перший. Підкине вона тобі чужу дитину, і будеш її виховувати. Я хочу свого онука.

– І що тепер робити?

– Як що? Поясни цій…, – вона довго шукала відповідне слово, але так і не знайшла. – Одним словом, щоб духу її тут не було!

… Ганна, побачивши свого коханого, кинулася назустріч. Розгублено зупинилася перед ним: обійми не розкриті, радості на його обличчі немає.

– Едуарде, що сталося?

– Нам із тобою треба розлучитися.

– Чому? – Посмішка остаточно зійшла з обличчя дівчини.

– Рано тобі заміж виходити… треба інститут закінчити…

– Ти ж учора зовсім інше казав, хто тобі все це нашептав?

– Мама… Ой! – хлопець зрозумів, що сказав не зовсім те.

– Он воно що? І що тобі ще твоя матуся сказала?

– Каже, що в тебе дитина не моя…

– Ах, ти …, – Дівчина розмахнулася і вліпила його по щоці.

– Загалом, Аня, ось тобі гроші зробиш це… ну щоб, – він кивнув на живіт.

Відразу пішов інший ляпас, і дівчина пішла, вся в сльозах.

Додому Едуард прийшов із низько опущеною головою.

– Що, синку? – мати зазирнула йому у вічі. – Розлучився з нею?

– Так.

– От і добре. Сьогодні до нас прийде Раїса Сергіївна зі своєю дочкою Євгенією.

– Якою Євгенією? – не зрозумів Едуард.

– Синку, ти що? Раїса Сергіївна, – дружина заступника мера нашого міста.

– А-а-а, ця Євгенія?

– Синку, вона дуже гарна дівчина і в неї дуже знатні батьки, уявляєш, які перспективи перед тобою відкриються?

– Мамо, мамо! – Аня забігла у квартиру та кинулася до матері. – Ми з Едуардом розлучилися.

– Ви ж збиралися, заяву до РАЦСу подавати.

– Він вважає, що у мене дитина не від нього.

– Аня, ти при надії?!

Вони разом із матір’ю плакали до вечора. Прийшов батько, розібравшись у чомусь справа, владним голосом прийняв рішення:

– Малюк не винний, що так сталося! Виховаємо…

…Ганна вийшла з відділу у чудовому настрої. Олег сьогодні заїкнувся про кохання:

– Він, звичайно, далеко не красень, але йому тридцять, а мені двадцять дев’ять. Тато буде не проти віддати свою дочку за свого заступника.

– Він часто приходить до нас у гості, але до батька. Видно, тато його спеціально приводить. Олег у захваті від мого Ярослава.

– Син у мене красень і розумний, попри свої десять років. Вони один одному подобаються, – вона замріяно посміхнулася. – Але найголовніше, я, здається, закохалася в Олега по-справжньому.

Ганна підійшла до своєї “Грети”. Автомобіль начальниці відділу та дочки директора заводу стояв, звичайно, на особистій стоянці. Ворота прохідної відчинилися миттєво, тільки-но вона під’їхала.

На телефоні заграла мелодія:

– Так, мамо?

– Я з Ярославом в «електроніці», це тобі по шляху. Захопи нас!

– Що ви там робите?

– Мені ноутбук обирали. Він же у нас “фахівець” із цієї справи.

Аня жила з батьками у величезному котеджі, і їй, повертаючись із роботи, часто доводилося їх підвозити.

Бабуся з онуком уже чекали на неї біля крамниці. Розсілися в машині.

– Мамо, ми бабусі такий класний комп купили, – гордо вимовив син.

– Аня, зупини біля тієї крамниці! Треба щось купити, “обмити” вдалу покупку.

Машина зупинилася біля крамниці, яка торгувала свіжими кондитерськими виробами.

– Мамо, сиди, я сама куплю! – Аня вилізла з машини.

– Я з тобою, – поряд відразу опинився син.

– Куди ж без тебе? Ти у нас головний порадник. Пішли!

Після ретельного вибору купили те, що сподобалося обом. Радісні вийшли з крамниці й мало не зіткнулися з молодим чоловіком, який йшов поруч із літньою жінкою.

…Щось Едуарду, як він вважав, не щастило у житті. Вже тридцять шість, а ні сім’ї, ні дітей. Ті дівчата і жінки, які подобалися йому, не подобалися мамі.

Вона вважала, що її єдиний красень син повинен мати гідну дружину з багатої родини. Дівчата з багатих сімей швидко розчаровувалися в такому нареченому, як Едуард, який далеко не молодий, до того ж так і не знайшов свого місця в житті.

Після інституту Едуард працював у невеликій фірмі батька. Як працював? Просто рахувався. Невдовзі фірма прогоріла.

Розрахувалися за боргами та залишилися ні з чим. Батько тепер працював у якогось друга, Едуард роботу змінював майже кожен місяць, а Серафима працювати зовсім не звикла.

Однак, продовжувала шукати синові наречену з багатої знатної родини. Ось і сьогодні, повернулася додому з радісною посмішкою на обличчі:

– Синку, збирайся! Ідемо в гості до моєї подруги. Там будуть дівчата із пристойних сімей.

– Мамо, ну скільки можна?

– Едуарде, тобі тридцять шість, час вже сім’ю завести. Дочекаюся я онуків, чи ні?

– Ось і головне, що тридцять шість, – пробурчав Едуард, але встав і почав збиратися. Все ж таки якась розвага, не сидіти ж весь вечір удома.

Едуард йшов мовчки з задумливим обличчям, а його мати безмовно тараторила про те, як треба поводитися з дівчатами, і мріяла, яким її син буде щасливим. І зіткнулися з жінкою та дитиною, що виходили із крамниці.

– Не можна обережніше? – одразу пробурчала Серафима.

І тут вона звернула увагу, що її син ніби застиг, трохи прийшовши до тями, він злегка вклонився:

– Доброго дня, Ганно!

– Доброго дня, Едуарде! – з якоюсь байдужістю вимовила жінка і несподівано спитала. – Це твоя мама?

– Так.

Серафима не могла зрозуміти, що відбувається, і гадки не мала, що це за жінка. Тут її погляд затримався на хлопчику, і серце, мов зупинилося. Той, як дві краплі води, був схожий на її сина в дитинстві.

– Вибач, ми поспішаємо! – промовила жінка і разом із сином попрямувала до машини.

– Синку, це хто? – Запитала вона, коли машина зникла з виду.

– Ганна із сином.

– Хлопчик так схожий на тебе.

– Мабуть, він мій син, – з тугою в голосі промовив Едуард.

– Твій син? А чому ти про нього нічого не говорив?

– Говорив. Ми з Ганною навіть збиралися одружитися років дев’ять, десять тому, – син важко зітхнув. – Але ти, мамо, була проти.

– Як він схожий на тебе! – з тугою в голосі знову повторила Серафима.

Серафима вранці кудись пішла. Син поки спав, на чергову роботу він зазвичай починав влаштовуватись із понеділка, а сьогодні субота, можна й поспати гарненько.

Мати увірвалася до квартири, як ураган. Влетіла у його кімнату і закричала:

– Едіку, вставай!

– Ти що? – сів на ліжко протираючи очі.

– Слухай, що я довідалася! Твоя Аня – дочка директора заводу, – вона потрясла пальцем. – Великого заводу!

– Ну що зараз про це говорити?

– Синку, – Серафима, навіть затремтіла від збудження. – Уявляєш? Вона все ще незаміжня.

– Мамо, і що з цього?

– Я дізналася її номер телефону, – поклала перед ним аркуш. – Дзвони зараз же!

– Що я скажу?

– Едуарде, ти про що питаєш? Скажи, що любиш. Сьогодні субота, запроси кудись погуляти із сином.

– Гаразд, зараз, – пробурчав він і попрямував до ванної кімнати.

Він довго не наважувався, але все ж таки зателефонував.

– Це хто? – пролунав її голос.

– Доброго дня, Аня! Це я, Едуард.

– І що тобі треба?

– Зустріньмось, поговоримо.

– Ти спізнився на десять років. Більше не дзвони!

Едуард довго дивився на свій телефон, доки не підійшла мати:

– Ну що?

– Вона не хоче зі мною розмовляти.

Сьогодні Ані було, мабуть, не до нього. Олег зробив їй пропозицію, і у гості прийдуть його батьки. А Едуард, – пережиток минулого.

Схаменувся, недолугий! Хоча, навряд чи сам, – матуся напоумила. Але, його потяг давно пішов. В останній вагон він не встиг заскочити…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.