Оленка прийшла з роботи пізно й була не в гуморі. Мама вийшла:

— Оленко, вечеряти будеш? На кухні котлети й тушковані овочі на плиті.

— Не хочу нічого, не можу я так більше, мамо. Олексій теж допізна працює, обоє приходимо пізно, сина не бачимо, он знову Іванко спить уже. Ушістьох в одній квартирі тіснимося, у туалет і ванну вічна черга. І ви так само з татом жили, а нічого не нажили. Премію дадуть, думаю, може, хоч у відпустку поїдемо, ні, одразу або у нас машина ламається, або ще щось стається, ніби нашу родину зурочили!

— Усі так живуть, доню, — спробувала заспокоїти Олену Лариса Андріївна, але Оленка лише рукою махнула:

— Не треба мене заспокоювати, мамо, просто дивно, ну чому у нас нічого не виходить, б’ємося, б’ємося і все без толку, і начебто не дурніші за інших? Хоча, напевно, ніхто мені на це не відповість, пробач, мамо, доброї ночі, пізно вже.

Мама пішла у свою кімнату до батька, а Оленка на кухні пила чай і чоловіка з роботи чекала.

— Горюєш, онучко? — бабуся вийшла зі своєї кімнатки. — Ну ж бо, налий мені теж чаю, Оленко, чула я вашу розмову з матір’ю. Я ж про це теж думала раніше, що просто часи у нас були важкі, не вірила, а це ж прапрадід твій винен, дід мій, Микола Семенович.

— Ти про що говориш, бабусю? — здивувалася Оленка.

— Дід мій торгівцем був до буремних часів, молодий, спритний, зібрав він на товари грошей з усього нашого села, обіцяв товари привезти, а тут білі, червоні, змішалося все, і згинув дід мій з чужими грошиками. Бабуся сама дітей ростила, дід так і не повернувся. Про нього різне говорили, що він з грішми просто втік, або що лихі люди його пограбували і позбавили життя.

Одне слово, хтось із тих, хто грошей позбувся, погорював та й пробачив, часи ж які були. А одні наші сусіди сильно озлобилися, Григорій Васильович з Євдокією Денисівною на весілля доньці збирали, наряди замовили, ну і прокляв нашу родину тоді цей Григорій Васильович.

Нехай, каже, в роду вашому достатку ніколи не буде!

Це мені мати моя розповідала, а я їй, звісно, не вірила, під впливом системи була. А тепер замислилася, он Петрівна до сестри своєї Галі в село поїхала, і їй Галя заговорила бородавку над оком, та й відвалилася.

А лікарі лякали, що чіпати не можна, небезпечно, що Петрівні до кінця днів тепер з бородавкою цією ходити, хоч через неї вона цим оком майже не бачила.

— Ну так що ти цим хочеш сказати, бабусю? — вислухавши її, посміхнулася Оленка.

— А те, що стала вірити я тепер у заговори всякі. У село треба їхати, на цвинтар йти до Григорія Васильовича, просити закляття зняти. До рідні його з подарунками добре б заявитися, та й своїх рідних провідати заодно, скільки ж років не бачилися!

— Хитра ти, бабусю, це ти в село давно нас просиш з’їздити, ось і причину придумала? — розсміялася Оленка, зате у неї від бабусиної розповіді чомусь настрій піднявся.

Бабуся пішла спати, тут і Олексій з роботи повернувся, Оленка його вечерею нагодувала, і вони навшпиньках пішли в свою кімнату, щоб Іванка не розбудити.

І начебто ця бабусина байка якось підзабулася, але потім вони з Олексієм подумали, на відпустку все одно немає грошей. Взяли Іванка, бабусю, гостинців накупили, і поїхали у відпустку в село до дальньої рідні.

— Може, й справді заговор на злидні зняти вдасться, ось ми тоді заживемо! — жартувала всю дорогу Оленка.

***

Дива починаються: коріння роду допомагає

Приїхавши, вони зупинилися у рідних. І насамперед пішли і вклонилися могилці Григорія Васильовича, як і збиралися. Потім до його праправнуків зайшли з гостинцями, бабуся ще декого пам’ятала, і її не забули.

Тож вони чудово час у селі провели, люди там і справді хороші, а природа просто казкова. Додому повернулися Оленка, Олексій, Іванко і бабуся відпочилі й засмаглі, як з курорту.

А потім чудеса почалися.

Олексій несподівано отримав нову посаду, і йому фірма купила квартиру. Тож мама з татом і бабусею тепер живуть окремо, а Оленка з Олексієм та Іванком переїхали в нову двокімнатну і тепер подумують про другу дитину.

Тим більше що Олені дуже пощастило — вона знайшла роботу онлайн, яка цікавіша, ніж колишня, та й дохід навіть більший.

— Може, й справді це був заговор на бідність, а ми його зняли? — сміялася Оленка, до кінця в це, звісно, не вірячи. Це просто приємні збіги, не більше.

— А може, просто село й рідню провідали, ось і сила роду допомогла, — усміхалася бабуся.

Що б це не було, від доброго спілкування з ріднею і добро прийшло, і життя потихеньку налагоджувалося. Олексій навіть якось теж зауважив, що вдячний бабусі за ідею з’їздити в село, і погодився:

— Хто знає, може, й справді в цьому була якась магія.

Усі засміялися.

Через рік у Олени й Олексія зʼявилася донечка, маленька Маруся. Іванко був у захваті від сестрички і допомагав мамі в усьому.

А Лариса Андріївна з чоловіком зачастили з легкої руки бабусі до рідні в село, в той самий старий дім, в якому колись жив Микола Семенович…

Розкрита таємниця та сила роду

Минуло ще кілька років, Маруся росла справжньою красунею, тямущою та артистичною. А Іванко подорослішав і став надійною опорою для батьків і прикладом для молодшої сестри.

Якось одного разу Оленка приїхала в село і на прохання ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, господарів розбирала старі речі на горищі сільського будинку. Вона випадково натрапила на старовинний скриньку, замок був іржавим, але їй вдалося його відчинити.

Всередині лежали пожовклі листи, старі фотографії та якісь документи. Серед них Оленка знайшла пожовклий сувій, перев’язаний стрічкою. Розгорнувши його, вона побачила старовинний почерк, і з трудом розібрала текст.

Це була розписка, написана рукою її прапрадіда Миколи Семеновича. У ній говорилося, що він взяв у борг у жителів села гроші на закупівлю товарів. І якщо через смуту, що почалася, він не зможе виконати свої зобов’язання одразу, то постарається повернути потім з відсотками.

Оленка була вражена, виходить, ця історія не вигадка, а її прапрадід не втік з чужими грішми, а просто не встиг їх повернути через обставини, що склалися. Вона розповіла про це Олексію і бабусі. Бабуся, вислухавши її, навіть заплакала:

— Я завжди знала, що він був чесною людиною, — сказала вона.

Оленка та Олексій вирішили, що треба хоч якось виправити помилку минулого. Вони порозпитували в селі, хто з нащадків тих, хто давав гроші в борг Миколі Семеновичу, може ще тут проживати.

Накупили подарунків і нагрянули з візитом до дальньої рідні, вони були дуже зворушені. Усі давно забули цю стару історію, а дізнавшись про пропажу прапрадіда Олени з чужими грішми, лише шкодували й поспівчували: часи були важкі, втім, коли вони були легкими?

А в село родина Олени й Олексія тепер часто їздить.

Вони зрозуміли, що сила роду — це не просто слова, а реальна підтримка, яка допомагає долати будь-які труднощі. І навіть зняти заговор на бідність…

***

Дорогі наші читачі, ця історія — ніби старий альбом з фотографіями, де кожна світлина дихає теплом і давно забутими спогадами. Хто б міг подумати, що старі перекази про прапрадіда та його борги виявляться не просто казкою, а частиною родового коду, що впливає на життя поколінь?

Це ж диво дивне, коли здається, що все іде шкереберть, а потім бац — і сила роду неначе прокидається, розправляє крила, і життя налагоджується, наче хтось невидимий допомагає!

А як ви гадаєте, чи є така невидима ниточка, що пов’язує нас з минулим, з нашими предками?

Чи відчували ви коли-небудь, що якісь події у вашому житті, чи то щасливі, чи навпаки, мають давнє коріння, про яке ми навіть не здогадуємося?

Мені здається, у кожного з нас є своя сімейна таємниця, що чекає, аби її розкрили. Що думаєте з цього приводу?