— Та хто ти така, щоб мені вказувати!

— Зоя Петрівна жбурнула ганчірку просто в обличчя невістці.

— У моєму домі живеш, мої харчі їси!

Тамара витерла обличчя, стисла кулаки. Третій місяць заміжня, а щодня — наче на полі бою.

— Я підлогу мию, готую, перу! Що вам ще треба?

— Треба, щоб ти рота закрила! Приблудна! З чужою дитиною приперлася!

Маленька Оленка злякано визирнула з-за дверей. Чотири рочки дівчинці, а вже розуміє — бабуся зла.

— Мамо, годі!

— Степан зайшов з вулиці, брудний після роботи.

— Що знову?

— А те! Твоя жіночка мені хамить! Я їй кажу — суп пересолений, а вона огризається!

— Суп нормальний, — стомлено сказала Тамара.

— Ви спеціально чіпляєтеся.

— Ось! Чув?

— Зоя Петрівна тицьнула пальцем у невістку.

— Я чіпляюся! У власному домі!

Степан підійшов до дружини, обійняв за плечі.

— Мамо, припини. Тамара весь день працює по дому. А ти тільки сваришся.

— Ах так! Тепер ти проти матері! Виростила, вигодувала, а він!

Стара пішла, грюкнувши дверима. На кухні запала тиша.

— Прости, — Степан погладив дружину по голові.

— Вона з віком зовсім нестерпна стала.

— Степанку, може, винаймемо щось? Кімнату хоча б?

— На які гроші? Я тракторист, не директор. Ледве на їжу вистачає.

Тамара притулилася до чоловіка. Хороший він, добрий. Працьовитий. Тільки ось мати у нього — справжнє пекло.

Познайомилися вони на сільському ярмарку. Тамара продавала в’язані речі, Степан купував шкарпетки. Розговорилися. Він одразу сказав — не бентежить, що з дитиною. Сам дітей любить.

Весілля відгуляли скромно. Зоя Петрівна з першого дня незлюбила невістку. Молода, красива, з вищою освітою — бухгалтер. А син її — простий тракторист.

— Мамо, йди вечеряти, — Оленка смикнула за спідницю.

— Зараз, сонечко.

За вечерею Зоя Петрівна демонстративно відсунула тарілку.

— Їсти неможливо. Як свиням вариш.

— Мамо!

— Степан стукнув кулаком по столу.

— Припини!

— Що припини? Правду кажу! Он Світланка яка господиня! А ця!

Світланка — дочка Зої Петрівни. Живе в місті, приїжджає раз на рік. Будинок на неї переписаний, хоча вона тут і не живе.

— Якщо вам не подобається, як я готую, готуйте самі, — спокійно сказала Тамара.

— Ах ти! — свекруха схопилася.

— Та я тебе!

— Все! — Степан встав між жінками. — Мамо, або заспокоюєшся, або ми їдемо. Зараз же.

— Куди поїдете? На вулицю? Будинок-то не ваш!

Це була правда. Будинок належав Світланці. Вони жили тут з милості.

***

Дорогоцінний тягар

Вночі Тамара не могла заснути. Степан обіймав її, шепотів:

— Потерпи, рідна. Я трактор куплю. Буду приватною справою займатися. Заробимо на свій дім.

— Степонку, це ж дорого…

— Знайду старий, полагоджу. Я вмію. Ти тільки вір у мене.

Вранці Тамара прокинулася від нудоти. Побігла до вбиральні. Невже?

Тест показав дві смужки.

— Степанку! — вона вбігла в кімнату. — Дивись!

Чоловік сонно потер очі, поглянув на тест. І раптом підскочив, закружляв дружину.

— Тамарочко! Рідненька! У нас буде маля!

— Тихіше! Мати почує!

Але було пізно. Зоя Петрівна стояла в дверях.

— Що за галас?

— Мамо, у нас буде дитина!

— Степан сяяв.

Свекруха підібгала губи.

— І де жити збираєтеся? Тут і так тісно. Світланка приїде — вижене вас.

— Не вижене!

— Степан нахмурився.

— Це і мій дім!

— Дім Світланчин. Забув? Я на неї переписала. А ти тут мешканець.

Радість як рукою зняло. Тамара опустилася на ліжко.

За місяць сталося страшне. Тамара піднімала важке відро з водою — водопроводу в домі не було. Різкий біль унизу живота. Червоні плями на штаніх…

— Степане! — крикнула вона.

Викидень. У лікарні сказали — перенапруження, стрес. Потрібен спокій.

Який спокій у домі зі свекрухою?

Тамара лежала в лікарняній палаті, дивилася в стелю. Все. Більше не може. Не хоче.

— Піду від нього, — сказала подрузі по телефону.

— Не можу більше.

— Тамар, а Степан? Він же хороший.

— Хороший. Але мати його… Я згину там.

Степан примчав після роботи. Брудний, втомлений, з букетом польових квітів.

— Тамарочко, рідненька, прости мене. Це я винен. Не вберіг.

— Степане, я більше не можу там жити.

— Знаю. Я кредит візьму. Винаймемо квартиру.

— На тебе не дадуть. Зарплата маленька.

— Дадуть. Я другу роботу знайшов. У нічну зміну на фермі. Вдень на тракторі, вночі корів дою.

— Степанку, ти ж з ніг звалишся!

— Не впаду. Заради тебе гори зверну.

Виписали Тамару за тиждень. Вдома Зоя Петрівна зустріла з порогу:

— Що, не вберегла? Я так і знала. Квола ти.

Тамара мовчки пройшла повз. Не варта свекруха її сліз.

Степан працював як проклятий. Вранці їхав на тракторі, вночі — на ферму. Спав по три години.

— Я влаштуюся працювати, — сказала Тамара. — У конторі місце є бухгалтером.

— Там копійки платять.

— Копійка до копійки.

Влаштувалася. Вранці відводила Оленку в садок, йшла в контору. Ввечері забирала доньку, готувала, прала. Зоя Петрівна допікала, як і раніше, але Тамара навчилася її не чути.

***

Свій куток і нове життя

Степан продовжував збирати на трактор. Знайшов старий, розбитий. Господар віддавав за безцінь.

— Бери кредит, — сказала Тамара.

— Полагодиш, будемо заробляти.

— А якщо не вийде?

— Вийде. Ти ж золоті руки.

Кредит дали. Купили трактор. Стояв на подвір’ї як купа металобрухту.

— Ось потіха!

— Зоя Петрівна сміялася.

— Мотлох купили! Тільки на звалище!

Степан мовчки розбирав двигун. Ночами, після ферми, при світлі ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, ліхтаря. Тамара допомагала — подавала інструменти, тримала деталі.

— Спи йди. Втомилася.

— Разом почали, разом закінчимо.

Місяць возилися. Два. Сусіди сміялися — дурень тракторист, розвалюху купив.

І ось одного ранку трактор загарчав. Степан сидів за кермом, не вірячи своєму щастю.

— Тамарочко! Завівся! Працює!

Вона вибігла на подвір’я, обійняла чоловіка.

— Я знала! Вірила в тебе!

Перше замовлення — зорати город сусідові. Друге — привезти дрова. Третє, четверте… Пішли гроші.

А потім Тамара знову відчула нудоту вранці.

— Степанку, я знову в положенні.

— Тільки тепер ніяких важких робіт! Чуєш? Я все сам!

Беріг як кришталеву. Не давав відро підняти. Зоя Петрівна злилася:

— Тендітна! Я трьом життя дала, і нічого! А ця!

Але Степан був непохитний. Жодних навантажень.

На сьомому місяці приїхала Світланка. З чоловіком і планами.

— Мамо, ми будинок продаємо. Вигідно запропонували. Ви до нас переїдете.

— А ці? — Зоя Петрівна кивнула на Степана з Тамарою.

— Які ці? Нехай шукають житло.

— Світланко, я тут народився це і мій дім! — обурився Степан.

— І що? Будинок мій. Чи забув?

— Коли виїжджати? — спокійно запитала Тамара.

— За місяць.

Степан кипів від злості. Тамара поклала руку йому на плече — тихо, не треба.

Ввечері сиділи обійнявшись.

— Що робити? Скоро ж буде малюк.

— Знайдемо щось. Головне — разом.

Степан працював як одержимий. Трактор гарчав з ранку до ночі. За тиждень заробив стільки, скільки раніше за місяць.

І тут подзвонив Михайлович — сусід з дальнього села.

— Степане, будинок продаю. Старенький, але міцний. Недорого. Може, глянеш?

Поїхали дивитися. Будинок і справді старий, але добротний. Піч, три кімнати, сарай.

— Скільки хочеш?

Михайлович назвав суму. Половина є, половини немає.

— Давай у розстрочку? — запропонував Степан. — Першу частину зараз, другу — за пів року.

— Згоден. Ти хлопець надійний.

Повернулися додому окрилені. Зоя Петрівна зустріла з порогу:

— Де тинялися? Світланка документи привезла!

— І чудово, — спокійно сказала Тамара. — Ми переїжджаємо.

— Куди? На вулицю?

— У свій дім. Купили.

Свекруха осіклася. Не очікувала.

— Брешете! Де грошей взяли?

— Заробили, — Степан обійняв дружину. — Поки ти язиком чесала, ми працювали.

Переїжджали за два тижні. Речей небагато — що свого в чужому домі?

Оленка бігала по кімнатах, песик гавкав.

— Мамо, це правда наш дім?

— Наш, донечко. Справжній наш.

Зоя Петрівна приїхала за день. Стояла на порозі.

— Степане, я подумала… Може, мене візьмете? У місті душно.

— Ні, мамо. Ти вибір зробила. Живи зі Світланкою.

— Але я ж мати!

— Мати не називає онучку чужою. Прощавай.

Закрив двері. Важко, але правильно.

Матвій зʼявився на світ в березні. Міцний, здоровий малюк. Кричав голосно, вимогливо.

— Весь у батька! — сміялася акушерка.

Степан тримав сина, боячись дихати.

— Тамарко, дякую тобі. За все.

— Це тобі дякую. Що не зламався. Що вірив.

Дім обживали потихеньку. Город посадили, курочок завели. Трактор справно працював, приносив дохід. Вечорами сиділи на ґанку. Оленка гралася з песиком, Матвій спав у колисці.

— Знаєш, — сказала Тамара, — я щаслива.

— І я.

— Пам’ятаєш, як важко було? Думала, не витримаю.

— Витримала. Ти сильна.

— Ми сильні. Разом.

Сонце сідало за ліс. У домі пахло хлібом і молоком. Справжній дім. Їхній дім.

Де ніхто не принизить. Не вижене. Не назве чужою.

Де можна жити, любити і ростити дітей.

Де можна бути щасливою.

***

Дорогі наші читачі, мабуть, у кожній родині свої випробування, і не завжди їх легко здолати. Ця історія Тамари й Степана — це наче дзеркало, в якому можна побачити і власні труднощі, і силу духу, що допомагає їх подолати.

Ось так і живемо: від труднощів до радості, а потім знову навмання, доки доля не усміхнеться.

А як ви думаєте, чи варто було Степану так довго терпіти матір, чи краще було одразу рубати гордіїв вузол і шукати свій куток? І що для вас означає справжній дім — стіни чи родинне тепло?

Поділіться своїми роздумами, бо життя — це школа, і кожен урок цінний!