Згадую своє дитинство – і сльози рікою. Ми з сестрою Надею були надзвичайно щасливі, мали чудових батьків, котрі нас обожнювали.

Та все змінилося дуже раптово. Якось зі школи мене ніхто не забрав, а тоді вчителька підійшла і сказала:

– Маринка, біда сталась. Твої батьки потрапили в аварію!

Я не зовсім розуміла, що це означає, та потім прибігла Надя, вся заплакана, вона була старша і все мені пояснила. Далі все було наче в тумані. Похорон батьків ледве пам’ятаю. Нас тоді до себе забрала тітка, татова сестра. Утім минув тиждень і нас забрали. Виявилось, що ніхто з рідних не схотів нами опікуватися.

Так ми опинилися в інтернаті. Це було жахливо, адже поселили нас в різних корпусах. Зустрічатися вдавалося вкрай рідко. Мені казали, що мене можуть забрати в сім’ю, а от у Наді шансів мало, адже старших дітей рідко беруть.

Минуло пів року і до мене почала приходити якась поважна жінка. Вона була старша за мою покійну маму, і дуже сувора.

Я навіть трохи її боялась. Та вона завжди приносила різні подарунки, а якось спитала, чи буду я жити з нею.

– Візьміть ще мою сестричку, прошу! Я не зможу без неї! Обіцяю, ми будемо слухняними! – казала я їй в сльозах.

– Але я не планувала брати двох.

– Благаю.

Вона нічого не відповіла. Та минув тиждень Олена Михайлівна забрала нас обидвох. Разом ми поїхали до Польщі, а звідти полетіли в США. Виявилось, що вона сама з України, та вже багато років має чоловіка-американця. Утім Бог не  дав їм власних дітей.

Зовсім скоро ми полюбили свою нову сім’ю усім серцем. Звісно, наших батьків вони замінити не могли, та стали справжніми друзями і наставниками. Опікуни забезпечили нас усім, про що можна було лише мріяти.

Зараз ми вже дорослі. Надя стала програмістом, а я маркетологом. Обидві самостійні і забезпечені. Та нещодавно Надя прийшла до мене з новиною:

– Мені подзвонила тітка з України. Вона просить допомогти. Її донька з зятем хочуть виїхати в США.

– А чого ми маємо допомагати? Вона ж нас покинула.

– Ти ж знаєш, там війна.

Я замислилась, та щоразу згадувала дитинство.

 Як рідна тітка могла покинути дітей? В голові не вкладається. Скажіть чесно, ви б допомагали після такого?