— Наталко, він знову не заплатив за себе?

Оленка стояла біля каси, похитуючи головою. У руках у Наталки був чек на три тисячі гривень. Продукти на тиждень. Для двох, хоча жила вона сама.

— Він забув гаманець вдома, — Наталка діставала кредитку. Знову кредитка.

— Втретє за тиждень забув? Зручно влаштувався твій Вітя.

— Не починай. У нього складний період. Роботу шукає.

— Пів року шукає. А жерти щодня хоче.

Наталка промовчала. Розплатилася, потягнула важкі пакети до виходу. На вулиці чекав Віктор. Красивий, як з картинки. Темне волосся трохи довше, ніж заведено. Очі карі, як вуглини. Усмішка, від якої в неї всередині все переверталося.

— Купила м’ясо? — запитав він замість «дякую».

— Купила. І твій улюблений сир.

— Чудово. Поїхали, їсти хочу.

Він пішов до зупинки, навіть не запропонувавши допомогти з сумками. Наталка потяглася слідом. У маршрутці він сів біля вікна, вона — поруч, притискаючи пакети колінами.

Вдома, поки вона готувала вечерю, Віктор лежав на дивані. Дивився щось у телефоні, іноді хмикав.

— Сметану не забула? До м’яса потрібна сметана.

— Не забула.

— І салат зроби. Той, з помідорами.

— Зроблю.

Наталка різала овочі й думала — коли все стало так? Наче нещодавно він був іншим. Запрошував у кіно, дарував квіти. Один раз, щоправда. На перше побачення.

А потім якось непомітно перетворився на… кого? Дармоїда? Ні, вона так не думає. Він же її любить. Мабуть.

На день народження Наталка сподівалася на сюрприз. Двадцять п’ять років — дата не кругла, але все ж. Може, ресторан? Чи хоча б кафе?

Віктор прийшов з букетом. Три троянди, вже зів’ялі.

— З днем народження, — сказав і сунув квіти.

— Дякую. А ми… кудись підемо?

— Куди? У мене грошей немає. Ти ж знаєш.

— Може, просто погуляємо?

— Холодно. Давай вдома посидимо. Ти щось приготуй смачненьке.

Наталка готувала «смачненьке». Салати, гаряче, навіть торт купила. Сама собі.

За столом Віктор їв мовчки. Потім сказав:

— Добре готуєш. Дружина з тебе вийде чудова.

Серце тьохнуло. Це натяк? Пропозиція?

— Комусь, — додав він. — Колись.

До Нового року Наталка збирала гроші два місяці. Урізала себе в усьому. Обіди на роботі — тільки чай з печивом. Нові колготки — потім куплю. Проїзд — можна пішки пройти.

Купила йому годинник. Гарний, чоловічий, у чорному корпусі. У ломбарді сказали — хороша марка, вартісна річ.

Віктор розгорнув подарунок, присвиснув.

— Ого! Дорогий, напевно?

— Не дуже, — збрехала Наталка.

— Клас. Дякую.

Надів, покрутив руку, милуючись. А потім запитав:

— Що на вечерю?

Вона чекала на подарунок у відповідь. Хоч щось. Листівку, шоколадку, дрібничку.

Нічого.

— Вітю, а ти мені…

— Що? А, подарунок? Наталко, я ж безробітний. Ти розумієш начебто.

Розуміла. Завжди розуміла.

У лютому Наталка захворіла. Температура під сорок, кашель, слабкість. Подзвонила Віктору.

— Привези ліки, будь ласка. Список скину.

— Не можу. Я з хлопцями домовився зустрітися.

— Вітю, мені дуже зле.

— Ну випий щось. Аспірин там вдома є, чай з малиною.

— У мене нічого немає вдома.

— Шкода. Гаразд, зідзвонимося.

Ліки привезла Оленка. Сіла на край ліжка, дивилася докірливо.

— Де твій принц?

— Зайнятий, — прохрипіла Наталка.

— Зайнятий. Звісно. Наталко, скільки можна?

— Що?

— Терпіти це. Він тебе використовує!

— Він мене любить.

— Любить? Де він зараз? Чому не тут?

Наталка відвернулася до стіни. Не хотіла слухати правду.

Випадок у селі став останньою краплею.

Наталка їздила до тітки — допомогти по господарству. Зворотний автобус зламався на півдорозі. Висадили всіх у якомусь сільці.

— Наступний завтра вранці, — сказав водій.

Березень, холодно, темніє рано. Наталка стояла на узбіччі й не знала, що робити. Таксі не ловилося — не їздять сюди. До міста кілометрів двадцять.

Подзвонила Віктору.

— Вітю, я застрягла. Автобус зламався. Приїдь за мною, будь ласка.

— Де ти?

Назвала село.

— Це ж далеко! Година туди, година назад.

— Вітю, мені більше нікому подзвонити.

— А переночувати там не можеш?

— Де? На вулиці?

— Ну не знаю. У магазині попроси чи де. Вранці приїдеш.

— Вікторе, будь ласка!

— Наталко, не можу. Фільм крутий по телеку показують. Я пінне купив, влаштувався зручно під ковдрою. Не хочу нікуди їхати.

— Але я ж…

— Що ти? Доросла дівчинка. Впораєшся. Давай, бувай. Фільм починаються.

Гудки.

Наталка стояла з телефоном у руці і не вірила. Фільм. Пінне. Не хочу нікуди їхати.

А вона стоїть на узбіччі, у темряві, сама.

Подзвонила Оленці.

— Подруго, виручай. Застрягла в селі.

— Де?! Зараз Сергія пошлю!

За годину приїхав чоловік Оленки. Мовчки посадив у машину, увімкнув пічку.

— Замерзла?

— Так.

— Де твій коханець?

— Вдома.

— Зрозуміло.

Їхали мовчки. Наталка дивилася у вікно і думала. Згадувала.

Як Віктор жодного разу не зустрів з роботи. Як не допоміг донести сумки. Як не прийшов, коли хворіла. Як на день народження подарував три напівмертві троянди.

А вона? Готувала, прала, прибирала. Кредити брала, щоб годувати. Подарунки дарувала.

За що?

За красиві очі? За усмішку? За те, що іноді залишався на ніч?

— Приїхали, — сказав Сергій.

— Дякую. Скільки за бензин?

— Та годі. Ти ж Оленчина подруга.

Вдома Наталка сіла на кухні. Дістала телефон. Дивилася на ім’я «Вітя» у контактах.

Заблокувала. Стерла.

Вранці він подзвонив з іншого номера.

— Наталко, ти що, номер змінила? Не додзвонитися.

— Ні. Заблокувала твій.

— Навіщо? — здивувався щиро.

— Набридло.

— Що набридло?

— Все. Ти. Твоя поведінка. Твоя байдужість.

— Ти про що? Я прийду ввечері, поговоримо. Заодно повечеряємо. Купи м’яса, я шашлик хочу.

Наталка навіть розсміялася. Треба ж. Шашлик він хоче.

— Вітю, іди до біса!

— Що?!

— До біса йди. Сам собі шашлик купуй. І готуй сам. І їж сам.

— Наталко, ти чого? Ми ж…

— Що ми? Любимо одне одного? Ні, Вітю. Ти любиш тільки себе. А я любила красиву картинку. Якою ти не був ніколи.

— Та ти…

Відключилася. Заблокувала й цей номер.

Потім сиділа й плакала. Від образи, від злості на себе. Стільки часу витрачено. Стільки грошей. Стільки надій.

Зайшла Оленка — у неї були ключі.

— Ну що, одумалася нарешті?

— Так…

— І як воно?

— Боляче. І соромно. Як я могла бути такою дурепою?

— Всі ми дурепи, коли закохані. Головне — вчасно прозріти.

Минуло пів року.

Наталка погасила кредитку — виявилося, не так багато й набігло. Без Віктора ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, та його апетитів грошей вистачало.

Купила собі нову сукню. Сходила з Оленкою в кіно. Записалася на курси — давно хотіла англійську підтягнути.

Віктор намагався повернутися. Писав з різних номерів, приходив до магазину. Обіцяв змінитися, роботу знайти, одружитися навіть обіцяв.

Наталка дивилася на нього й дивувалася — невже цю людину кохала? Красивий, так. Але порожній. Як ялинкова іграшка — блищить ззовні, а всередині нічого.

— Дай шанс, — просив він.

— Ні.

— Але чому?

— Тому що я собі шанс даю. На нормальне життя. Без тебе.

Пішов. Більше не з’являвся.

А Наталка жила. Працювала, зустрічалася з подругами, читала книжки. Іноді згадувала ту історію й думала — дорогий урок. Але корисний.

Кохання — це не терпіти приниження. Не годувати дармоїда. Не чекати крихт уваги.

Кохання — це взаємність. Турбота. Повага.

Усього цього у Віктора не було. І слава Богу, що вона це зрозуміла.

Нехай і заплатила дорого. Але деякі уроки інакше не вивчиш.

***

Дорогі наші читачі, ця історія Наталки — справжній дзвіночок для багатьох, хто, можливо, зараз перебуває в подібній ситуації. Адже так часто ми одягаємо рожеві окуляри і не хочемо бачити очевидного, сподіваючись, що все минеться і людина зміниться.

Та життя вчить: що посієш, те й пожнеш, і якщо давати себе використовувати, то нічого доброго з того не вийде.

Чи були у вашому житті такі ситуації, коли ви прозрівали надто пізно?

І що ви думаєте: чи варто давати другий шанс тим, хто вже одного разу вас підвів?

Дуже хочеться почути ваші думки, адже колективний досвід — то найбільша скарбниця.