Віра завжди була не на свій вік серйозна і ділова. Ще з юності все розкладала по поличках – речі, справи, це стосувалося також і людей. І свою маму Олену – теж. Мовляв, уже пенсія, навіщо тобі та квартира в місті?

– Приїжджай до нас в село, будеш ближче до онуків, а ми з чоловіком твою квартиру продамо – трохи дітям на навчання, трохи кредит закриємо, трохи собі… Ну а що, мама сама ж – не бідна, пенсія є, господарка яка-не-яка буде, і спокій.

Олена мовчала. Усе життя працювала в бухгалтерії, мала свою квартиру в старому будинку, але рідному. Там усе знайоме – магазин за рогом, лавка біля під’їзду, сусідка Галя, з якою пили чай по п’ятницях. Але дочка ж каже – “для твого ж добра стараємося”.

– Ну що, мамо? – Віра тисла.

– Хай вже буде село. Повітря чисте, курей заведемо. А квартира – не переживай, не хочеш продавати – запишемо на онука. Твого ж, не чужого.

Олена мовчки погодилась. Мовчки зібрала речі, віддала ключі, поставила підпис там, де сказала Віра. Переїхала в їхній старий дім у селі, де колись жили батьки з дідом. Порожній, від сирості пахне, ремонту не було багато років. Але Віра пообіцяла – “Поступово все зробимо”.

На перших порах Олена ще чекала: онуки, теплі слова, може, разом щось посадять. Але Віра рідко приходила, онуки забігали лиш по цукерки. У неї ж справи, діти, робота.

Минуло кілька місяців. Олена звикала до ранків із півнями, до холодної води в кухні, до бур’янів у дворі. Сусіди в селі були добрі. А особливо – сусід навпроти, Павло. Вдівець, руки золоті, господар. Раз приїхав трактором – розорав їй город. Іншим разом приніс дрова. А потім якось сів на лавці й каже:

– Знаєш, Олено, давно ти мені подобалась. Ще як до мами приїжджала. Тепер от сам… І ти сама.

Олена не відповідала відразу. Але в душі – потепліло. Бо слова були не з розрахунку, не з вигоди. А прості. Щирі.

Вони стали частіше бачитися. То він хату їй підлатав, то вона пирогів спекла. І якось так легко йшло, що вони зблизилися, як дві душі, які втомились бути самі.

І от одного дня Віра приїхала. Побачила, як Павло щось ладнає у дворі. Потім зайшла в хату – на столі варення, борщ гарячий, скатертина нова.

– Що це все означає? – питає здивовано.

– Павло допоміг, – спокійно пояснила Олена.

– Ми тепер… ну, разом.

Віра оторопіла.

– Разом?! Навіщо тобі на старість чоловік? Мамо, тобі не соромно?

– А чого мені має бути соромно, доню? Він добрий, турботливий, бачу що він зі мною не через квартиру, і не через спадок. Просто є. І я з ним знову навчилася почуватися щасливою.

Віра почала говорити різке: що люди сміються, що онуки не розумітимуть, що “як це виглядає”. Але Олена тільки зітхнула:

– А як я виглядало, коли ти мене з міста сюди відправила? Хто тоді думав, як мені тут буде?

Віра сердито встала, грюкнула дверима. Їй здавалося – мама зрадила її очікування. Бо мала бути тиха, самотня, вдячна за те, що “влаштували”. А мама взяла – і ожила.

Минуло кілька тижнів. Віра не дзвонила. Павло тихо жив поруч, підтримував, не ліз зі словами, просто був. Аж одного дня на подвір’я зайшов онук Андрійко. І приніс корзинку.

– Бабусю, це тобі. Мама просила. І… каже, ти права. Просто ми не звикли тебе бачити щасливою.

Олена обійняла малого, а в грудях щось защеміло.

Того вечора Віра зателефонувала теж.

– Мамо… Я думала, що все знаю краще. А ти просто захотіла бути щасливою. Пробач, якщо здавалася бездушною. Якщо твій Павло – добрий чоловік, то… хай вже буде, і байдуже, що люди в селі скажуть. Лиш будь ти не самотня.

Олена не стримала сліз. Але то були сльози не образи – а полегшення. Бо вперше за довгий час дочка побачила її не “пенсіонеркою”, не “вигідним рішенням”, а людиною. Жінкою, яка теж має право на своє «щастя на старості».

Діти часто вважають, що знають, що краще для батьків. Але не завжди життя йде за планом. Іноді справжнє життя починається тоді, коли всі очікування вже відкладені. І навіть на схилі літ люди мають право не на самотність, а на любов.

Джерело