Василь лежав на дивані перед телевізором – сьогодні неділя, на роботу не треба поспішати.

Щоправда, мати просила скосити на подвір’ї траву. Вася обіцяв, але йому було ліньки вставати з дивана, діставати з сараю тример і пів години смажитися на сонці.

– Зачекаю, поки спека спаде, а потім уже вийду, скошу, – подумав Василь.

Так само він думав і вчора: відклав роботу на вечір, а коли вже зовсім зібрався і навіть з дивана підвівся, до нього прийшов Толік – його старий приятель. Та не один.

Привів свого двоюрідного брата, у якого в рюкзаку опинилися дві півторашки пінного. Вони сиділи в альтанці до темряви. Яка тут косовиця!

Але сьогодні, мати, йдучи на роботу в сільську крамницю, суворо веліла скосити траву.

Василь глянув на годинник: незабаром мати прийде на обід. Треба вставати.

Підвівся, потягся, пройшов на кухню, алюмінієвим кухлем зачерпнув із відра води, випив. Сунув ноги в розтоптані шльопанці, вийшов на ґанок і одразу побачив матір Антоніну Іванівну.

Вона йшла швидко, наче поспішала повідомити якусь важливу новину.

– Васю, що я тобі зараз скажу, – почала говорити мати прямо від хвіртки. – Сідай, слухай уважно.

Василь, задоволений тим, що мати не стала одразу вимовляти за невиконану справу, сів на верхню сходинку ґанку.

– Ліза Сметаніна сьогодні в крамницю приходила по цукор – варення зібралася варити. Так ось, вона сказала, що її Катька, та, що від Петра, першого чоловіка, отримала багатий спадок у місті.

– Катька Вершиніна? – перепитав Василь. – Звідки у неї може бути спадщина, ти щось переплутала, або твоя Ліза прибрехала.

– Катьці вже двадцять п’ять, а наречених нема. Ось Ліза й вигадує різні дурниці, щоб доньку заміж зіпхнути – на кшталт, може, хтось на спадок клюне.

– А ось і ні! Спадщина справжня від дядька її, Павла. Павло Вершинін відразу після школи до міста поїхав – в інститут вступив, вивчився та так там і залишився.

– Казали, що він одружений був, але дітей у них із дружиною не було, і вони розлучилися. А більше він не одружився.

– Працював на заводі інженером. Нажив квартиру двокімнатну, машину, та ще гроші у банку на рахунку лежать – майже мільйон.

Мати замовкла і подивилася на сина: яке враження справила на нього її розповідь.

Але Вася був абсолютно спокійним.

– А машина яка? – тільки й спитав він.

– Звідки я знаю! Машина, як машина. Звичайна, – відповіла мати.

– Не скажи. Якусь машинку можна і за сімдесят тисяч купити, а за іншу, люди мільйони віддають, – просвітив Василь. – А точно все це Катерині дістанеться?

– Звичайно. Павло поїхав, а Петро тут, у селищі, залишився. Одружився з Лізкою. У них з’явилася Катерина. А коли їй було років п’ять чи шість, Петра несподівано не стало.

– Через три роки Ліза вийшла за Михайла Сметаніна. Двоє хлопчаків – це вже його, Михайла, а Катьку він не взяв за дочку, вона так Вершиніна і лишилася.

– І коли Катерина спадщину отримає? – Запитав Василь.

– Ліза сказала, що пів року оформлятимуть, і лише потім усі папери видадуть. Я ось що подумала, синку. Може, ти придивишся до Катерини.

– Вона старша за тебе всього на рік. Дівчина симпатична, фігура теж нормальна. Зрозуміло, що силою не бути милою. Васю, але ж такі гроші…

– Ти що – хочеш, щоб я до Катьки залицявся? – здивувався Василь. – Та вона на мене й не подивиться! Хто я? Тракторист. А вона – вчителька! Я не знаю, про що з нею розмовляти. Та й не подобається вона мені.

– Васю, а ти одразу не відмовляйся, подумай. Розмовляти нема про що, то ти сходи в бібліотеку, візьми книжку якусь почитати. От і буде, про що поговорити.

– І потім ці ваші сучасні гаджети – вона в школі математику, фізику веде, та інформатику. А ти ж у цих телефонах-айфонах знаєшся. Порозумієтеся!

– Бо Лізка з Михайлом у Катерини весь спадок витягнуть. Ліза вже говорила, що вони за ці гроші збираються будинок ремонтувати.

– А машину Михайло хоче собі забрати – все одно, мовляв, Катерина не має посвідчення водія. Подумай, синку.

– Гаразд, подумаю, – відповів матері Василь.

Але, чесно кажучи, він сказав, що подумає тільки для того, щоб мати відстала від нього.

Після обіду Антоніна Іванівна поспішила на роботу, та ще раз нагадала синові про траву.

– Мамо, давай вже щось одне: або в бібліотеку йти, або траву косити, – сказав він.

Мати пішла, але в жодну бібліотеку Василь не пішов. Вийшов у двір і, побачивши через паркан Вітьку – сусіда-школяра, спитав у нього:

– Вітю, у тебе є книжки? Дай мені щось почитати.

– А тобі про що? Про баталії, чи фентезі? Можу Гаррі Поттера дати.

– Давай про баталії, – сказав Василь.

Взявши у Вітьки книгу, він зайшов у будинок і знову ліг на диван.

Коли мати повернулася з роботи, Василь спав перед ввімкненим телевізором. На підлозі поряд із диваном лежала закрита книга.

Трава так і залишилася не скошена.

За вихідні звістка про спадок, який дістався Каті Вершиніній, рознеслася по всьому селищу. Її мати ходила горда, й на численні запитання відповідала залюбки.

Розповідала про плани на ремонт, про машину, яка, щоправда, виявилася не такою дорогою, як розраховували, але майже нова.

За тиждень Антоніна Іванівна знову причепилася до сина:

– Ну що, Васю? Ти до Катерини хоч разок підійшов?

– Мамо, я ще книжку не дочитав, почекай трохи, – відповів Василь.

Насправді він книжку й не відкривав. І залицятися до Каті не збирався. Навіщо йому це все? Хіба в нього погане життя?

З понеділка по п’ятницю їздить своїм трактором – робить те, що начальство велить. Зарплата його цілком влаштовує. Іноді на тому ж тракторі й “ліві гроші” заробити може.

Приходить додому – мати вечерю приготувала. Увечері можна спокійно на дивані полежати чи з хлопцями зустрітись.

Одружуватися Вася поки не поспішає – он дружок його, Андрюха, одружився минулого року, батьком став – тепер на роботу не виспавшись приходить.

Та й мільйони Катерини у Васі захоплення не викликали.

Але мати не відставала:

– Ти все на дивані лежиш? Пролежиш своє щастя! Кажуть, що навколо Катьки вже обидва брати Пономарьови крутяться – Ілля та Борис.

І Юрка Богданова, який нещодавно розлучився, теж біля неї бачили. Катерина з роботи йшла, то він з нею привітався і запропонував сумку з книгами до дому донести. Люди діють! А ти лежиш!

Однак час минав, з’явилися інші новини, і про спадщину Катерини не те щоб почали забувати, просто вона відійшла на другий план.

Наприклад, через деякий час незаміжня сорокарічна фельдшерка із селищного медпункту стала мамою хлопчика. І не аби якого, а абсолютно рудого, та ще й у ластовинні.

Місцеві пліткарки відразу почали інвентаризацію всіх рудих селищних чоловіків, щоб знайти винуватця цієї події.

За всіма цими обговореннями майже ніхто не помітив, що Катя Вершиніна звільнилася та поїхала до міста.

Там дівчина вступила в права наслідування, оформила на себе дядькову квартиру, влаштувалася працювати в коледж. А через деякий час пройшла курси водіїв, та успішно здала на права.

Наступного літа вона приїхала до матері та вітчима на своїй машині.

А щодо ремонту, який планувала її мати, ремонт зробили, хоча не такий масштабний, як хотілося Лізі – Катя дала їм на це триста тисяч.

Кажуть, деякі селищні наречені ще не залишили надії поріднитися з багатою спадкоємицею, дехто навіть збирається для цього в місто перебратися.

А ось Вася радий, що Катя поїхала – мати тепер не пристає до нього. Хіба тільки іноді, коли треба відремонтувати паркан або скосити траву. Але все це можна пережити, – диван же поряд…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.