— Місяці зо два залишилось, принаймні, нам так обіцяють, — каже Ліда подрузі, втомлено зітхаючи. — Біда в тому, що ці два місяці чи трохи більше якось треба ще прожити, а в мене вже немає сил.

— Та вже виходить, що на принцип пішли обоє: і чоловік, і свекруха, — хитає головою подруга.

— І то ненадовго, — киває Ліда, і в її очах помітна знемога. — Тому від дому далеко навіть відходити боюся. Позавчора вирішила в магазин забігти, поверталася вже під крики. Нічим не вгамуєш.

А вчора в мене знову температура була. Я лежу ніяка, дитина кричить, чоловік на роботі, а свекруха демонстративно дверима грюкнула — зачинилася у себе в кімнаті. Ну як це? А від чоловіка тільки одне весь місяць чую: “Потерпи, всі ж якось справляються, і ти впораєшся”.

А вранці ошелешив, що коли піду, то можу й не повертатися. І що мені робити? Іванку всього місяць, піти до мами? Потім розлучатися і квартиру ділити? Дитину самій ростити? Чи впасти одного дня і не встати від перевтоми?

Лілії 27 років, місяць тому у них з чоловіком зʼявився син Іван.

У шлюбі подружжя три роки. Майже одразу після одруження купили в іпотеку квартиру, двокімнатну в будинку, що будувався. Забудовник мав здати житло за два роки, але, як то часто буває, затримав.

Багато довелося похвилюватися, але, здається, зараз у квартирах вже йде оздоблення, до вересня чи жовтня обіцяють віддати ключі.

От тільки дожити до цього часу молодій мамі дуже непросто. Дитинку розрахували мати вже з урахуванням того, що обіцяли здати будинок, сина сподівалися принести вже у свою квартиру, але не судилося. Забудовник мінявся, будівництво стояло.

У підсумку Іванка принесли туди ж, де самі жили весь цей час — у трикімнатну квартиру свекрухи.

Якщо бути справедливими, то трикімнатна не одній свекрусі належить. Батько чоловіка Ліди пішов з життя, тож у нього тепер є у власності частка.

Формально Ліда живе на території свого чоловіка, але фактично і він, і його мама вважають квартиру повноцінною територією свекрухи, а її саму — повновладною господинею.

В принципі, з Леонідою Володимирівною, як звуть маму чоловіка, Ліда не конфліктувала, ввічливо спілкувалися, якось без сварок поділили домашні справи, харчуються подружжя окремо — свекруха весь час на дієтах, тож готувала собі й чоловікові Ліда від самого початку.

Лише одна обставина псувала настрій і ускладнювала життя. Леоніда Володимирівна якось одразу і фатально не порозумілася з мамою Ліди.

Не сварилися, не лаялися, просто свекруха не вважала за потрібне ані спілкуватися, ані вважати сваху новою родичкою. Ліда так думала спочатку, а потім помітила, що у свекрухи до свахи якась незрозуміла неприязнь.

Не вдавалася в подробиці, але одного разу, ще на першому році шлюбу, коли хотіла маму на свій день народження покликати, почула:

«Лідо, я не хочу, щоб твоя мама бувала у мене в домі. Той факт, що ти вийшла заміж за мого сина, не робить твою маму моєю родичкою. Буде у вас своя квартира — туди й запрошуй, а до мене не треба. Хочеш з мамою відсвяткувати день народження — йдіть до неї з чоловіком».

Ліда поскаржилася чоловікові, сподівалася, що він якось мамі скаже, що так не можна, що квартира не тільки її, а й його теж, теща нічого поганого йому не зробила, грішми допомагала рівно так само, як і Леоніда Володимирівна, а чоловік відповів:

«Лідо, мама в чомусь має рацію. Така вона людина і має право на думку. А те, що батько помер, а мені частка дісталася, то це жодного значення не має. Квартира мамина, вона тут господиня. Купимо щось смачненьке і просто сходимо до твоєї мами. Не треба загострювати, гаразд? Ми ж тут живемо поки що».

Ліда досі ображається, але вже на саму себе, що не настояла, не з’ясувала це питання до кінця.

Виходить, що її «прогнули», вказавши рамки. При цьому мама махнула рукою, коли Ліда їй поскаржилася, але теж порадила не загострювати ані з чоловіком, ані з його матір’ю.

Свекруха на 10 років молодша за маму Ліди, ще працює, а мама Ліди давно на пільговій пенсії. І допомога мами з дитиною дуже б зараз знадобилася.

Ліда важко виношувала малятко: токсикоз, загрози, в лікарні лежала, а тут ще й нерви з будівництвом їхнього дому. Іванко зʼявився з гіпоксією, велика вага. Хлопчик дуже неспокійний, кричить буквально цілими днями, засинає на руках, спить по 20 хвилин.

Ліді поки ніяк не вдається впоратися з грудним вигодовуванням, молока приходить дуже багато, зціджуватися ніколи й не виходить до кінця.

Кілька разів через груди піднімалася висока температура, а вдома Ліда майже завжди одна.

«Так, свекруха приходить раніше, ніж чоловік, той буває, зміни бере нічні, — пояснює молода мати. — Але й коли Леоніда Володимирівна вдома, до онука вона не підходить. Каже: “Ой, ні, це ваша дитина, ви й займайтеся. Я від таких крихіток відвикла».

А нещодавно й приховувати перестала, що онук її радше дратує, ніж радує.

Іванко дійсно плаче, не дає спати, але ж і Ліда з ним змучилася вже. Їй ніколи відпочивати, митися, навіть приготувати їжу собі й чоловікові стало ніколи.

Чоловік, звісно, коли приходить додому, намагається дати Ліді хоча б якийсь час для домашніх справ або сам береться щось готувати, наприклад.

Але цього часу мало.

Іван кричить, чоловік його заспокоїти не може, несе дружині, мовляв, у неї є груди, а він синові нічого не в змозі запропонувати. Ліда ж вже буквально падає від недосипу та втоми.

Нехай зараз є памперси й пральна машина-автомат, але коли в тебе дитина весь день на руках, чим це полегшує життя?

«Коли сама нормально почуваюся, ще нічого, але коли в мене температура під сорок — це справжнє пекло», — зізнається Ліда, відчуваючи себе на межі.

Допомогти доньці могла б мама. І допомогла б охоче, але… Леоніда Володимирівна забороняє свасі приходити. Ліда розповідає, що був випадок, коли в неї ось так ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, піднявся жар, вона, відчуваючи, що просто провалюється в забуття, мамі подзвонила, нікого вдома тоді не було, ні чоловіка, ні свекрухи.

Мама відповіла, що виїжджає.

Але невдовзі прийшла з роботи свекруха і, коли сваха приїхала, доволі жорстко зачинила двері перед її носом, а Ліді, якій було зовсім не до того, дорікала на підвищених тонах, що вони домовлялися, що нахабство невістки перейшло всі межі.

«Втомилася? Не можеш більше? А як же всі справляються? Не треба було дитину заводити, якщо ти не вивозиш все це», — ось і поговорили, називається.

У Ліди сил тоді навіть сперечатися не знайшлося.

А потім вона чоловікові сказала, мовляв, якщо тут нікому мені допомогти, а мама готова це робити, то, може, їм варто пожити у її мами? Вона не проти. Навпаки. Хоча б ті нещасні пару місяців до здачі їхнього будинку.

«Я звідси нікуди не піду, — відповів чоловік.

— Тільки в нашу нову квартиру. Жити з тещею? Ти збожеволіла? Ну, дійсно, всі ж якось справляються? Треба просто трохи потерпіти, а не розписуватися у своєму безсиллі, Лідо».

Коли Ліда запропонувала варіант, що вона може і просто з сином поки пожити у своєї мами, чоловік відреагував ось так:

«Підеш до мами з дитиною — можеш зовсім не повертатися». І закінчив розмову, надувшись як миша на крупу.

І що Ліді робити?

Адже ситуація, коли молода мама залишається сам на сам зі своїми викликами, а підтримки ніде взяти, дуже болюча.

Як бути в такій патовій ситуації, коли кожен стоїть на своєму? Чи є тут якесь рішення, щоб і сім’ю зберегти, і маму не занапастити?

Буду вдячна за ваші думки, адже чужий досвід завжди допомагає по-іншому поглянути на власні труднощі.