Марія Іванівна прокинулася ще вдосвіта, приготувала собі вузлик: баночку вишневого варення, домашній сир, пляшку молока, ще й пиріжків насмажила – з капустою, з картоплею, з вишнею. А тоді накрила все рушником, переодяглася у чисту сорочку, взула нові туфлі і тихо перехрестилася:

– Господи, допоможи в дорозі…

Вона їхала в місто, в гості до сина, якого бачила востаннє на Великдень. Поїздка була не зручна – з пересадками, але душа раділа. Син, Павло, тепер жив у місті з дружиною, Оленою. Мали маленького сина, Тимка. Марія Іванівна скучила за внуком страшенно – на телефоні мала десятки збережених фоток, які надсилали. Але то не те. Хотіла обійняти, поняньчити. Відчути, що вона ще потрібна.

Олена відкрила двері, побачивши свекруху, наче трохи здивувалася. Нічого не сказала, тільки запитально дивилася на свекруху.

– Доброго ранку, Олесю. Оце приїхала… Та не на довго. З гостинцем от принесла, – простягнула вузлик.

– Та дякую, тільки в нас і так холодильник повний. І молока стільки не п’ємо, – сказала Олена і взяла пакунок так, ніби він був їй зайвим тягарем.

У квартирі пахло кавою і парфумами. На кухні було стерильно чисто, мов у лікарні. Марія роззулась і пройшла у вітальню. Там грався Тимко – трохи осторонь, але коли побачив бабусю, стрепенувся і, не впевнено, підійшов.

– Бабця приїхала! – усміхнулася Марія, простягаючи руки. Хлопчик підійшов, торкнувся її плеча, але далі побіг до своїх іграшок.

– Він до чужих не дуже, – кинула Олена, прибираючи чашку зі столу. – Іграшками не грайтеся, бо все порозкидає. Ви ж не надовго, правда?

– Та ні, на пару днів… Подивитися, як ви тут, – несміливо промовила Марія.

– Добре. Павло вам постелить в кімнаті. Тільки зранку, будь ласка, не шуміть. Я працюю з дому. І Тимка з графіку не збивайте, бо ми дуже стараємось його тримати.

Марія Іванівна нічого не сказала. Вона не образилась одразу. Просто стало якось… холодно.

Вечеряли мовчки. Марія розігріла свої пиріжки, виставила сир, але Олена тільки переклала їх на інший посуд, навіть не скуштувавши.

– Ми стараємось не їсти смаженого. Особливо Тимкові – не можна.

Павло сидів мовчки, тільки дивився з-під лоба. Коли в кімнаті Тимко закрутився, Марія підійшла, посадила його собі на коліна. Хлопчик усміхнувся і почав гратися її хусткою.

– Не давайте йому нічого тягнути в рот, – різко сказала Олена. – Він потім хворіє.

Марія обережно забрала хустку, посміхнулась онуку і погладила по голівці.

– Добре, голубчику…

Вночі вона лежала на незручному розкладному дивані і не могла заснути. Десь за стіною тикали годинники, а десь – плакала її душа. Її тут не чекали. Вона була… зайва.

На другий день Павло мав вихідний. Марія чекала, що він проведе з нею час. Але зранку Олена відправила його з сином у парк, а сама сіла за ноутбук.

– А я, може, з вами? – спробувала запропонувати Марія.

– Ой, краще не треба. Тимко може злякатись. І взагалі – вам буде важко ходити. Може, краще посидьте вдома.

Марія покивала і залишилась сама. Витерла пил на тумбі, переглянула штору – там була пляма, підправила. Хотіла стати корисною. Але знала: її тиша – бажаніша, ніж її турбота.

Увечері, коли Олена знову почала повчати сина, як правильно мити руки малому, що бабця неправильно взула йому капці, що не можна давати грушу, бо алергія, Марія не витримала:

– Я тебе не вчу, як сина ростити. Але трохи поваги, дитино, до мене май.

– А я вам що – грублю? Я просто прошу не лізти туди, де ви не розумієтесь. У нас свої правила.

Павло мовчав.

І це було найболючіше.

Вранці Марія зібрала речі.

– Ви ж хотіли ще залишитися, – здивовано сказав Павло.

– Та ні, Павлусю, вдома город, кури. І груші поспіли – треба варення варити.

– Мамо… Ти не ображайся на Олену. Вона… ну, вона така. Вона старається…

Марія усміхнулась гірко.

– Та де ж я ображаюся. Ви ж тепер родина. А я – так, проїздом.

На прощання Тимко обійняв бабусю. І того короткого обійму їй вистачило, щоб не плакати в маршрутці.

Минуло кілька тижнів. Марія Іванівна копала картоплю, коли почула, як заїхала машина. Здивувалася – гостей не чекала.

То була Олена. З Тимком. Без Павла.

– Добрий день… – невпевнено мовила, витягаючи з авто сумку.

– Добрий, – коротко відповіла Марія, ще до кінця не розуміючи, що відбувається.

– Ми до вас… на пару днів. Павло поїхав у відрядження. А я… Я подумала, що може, ви не проти.

Марія мовчала. Потім підійшла до малого.

– Ти ж приїхав до бабці? Ну ходи, покажу курочку і песика.

Хлопчик засміявся і побіг за нею.

Олена стояла, ніби вкопана.

– Маріє Іванівно… Я вибачте, якщо щось тоді не так… Я не зі зла. Просто… я не звикла. Я сама виросла без бабусі. І все тримала під контролем. Але коли ви поїхали, Тимко ще тиждень бігав з вашою хусткою. Я зрозуміла, що не права.

Марія подивилася на неї лагідно.

– То нічого, доню. Всі ми вчимось. Головне – що прийшли.

І вперше Олена обійняла її. Незграбно, але щиро.

Джерело