— Мамо, а ванна у нас буде? — Ліза, боса, стоїть посеред кухні з пластиковою лопаткою. Волосся прилипло до чола, в куточку губ — розмазаний йогурт.

— Колись, — Тетяна закриває кришку пральної машини, та клацає.

— Поки що тазик і ковш.

З кімнати доноситься удар — син Вова знову щось упустив. За ним чути хрипкий кашель Ігоря.

Повітря в квартирі важке, пахне печеним хлібом, вологими рушниками і свіжою шпаклівкою.

— Таню, чек на шпалери де? — Ігор у дверях, з затуманеними очима, обличчя сіре.

— Я в «Шик» заскочу після складу, може, обміняють їх.

— У банці з макаронами. Правіше. — Вона киває на полицю.

Він зникає. За дверима грюкає гілка — вікно в спальні знову не закрили. На кухні деренчить старий холодильник, за ним — пауза, коротка, глуха.

Потім знову дитячий голос:

— Мамо, а ванна?

Тетяна відкриває шафку, дістає банку з варенням — бабусине, 2019 року. Кришка піддалася з тріском, і в ніс вдарив запах скислих абрикосів…

… Переїзд — на межі фантастики: за місяць, без грошей, без ремонту, на залишках бабусиного приданого.

Квартира дісталася у спадок — бабуся тихо пішла навесні. Все, що залишилося: диван з пружиною назовні, чайник з накипом, раковина, де вода йде через раз.

Кожен день — на знос: зранку робота, ввечері ремонт. Клеїли, пиляли, тягали. У вихідні — шкурили стіни.

Матеріали брали в кредит, весь вільний час йшов на переробку, але кухня так і залишилася напівзруйнованою.

Коли в Ігоря прихватило нирки, все зупинилось. Лікарня на іншому кінці міста. Уколи, крапельниці, рецепти. Препарати були потрібні дорогі, без знижок, без заміни.

Всі гроші пішли тоді на ремонт — навіть кредитки спустошили дочиста. Діти по черзі з температурою.

Замовники з претензіями: «а де варіант із зеленими акцентами?».

Вночі — сортування старих речей на продаж, вдень — черги в аптеку. Спина ниє, очі червоні, а в голові — одні цифри, цифри, цифри…

— Може, позичимо грошей у дядька Валерія? — запропонував Ігор, лежачи в палаті, обмотаний трубками.

— Він же пенсіонер, — відмахнулася Тетяна. — Ми з ним не спілкувалися сто років.

— Все одно. Родина.

Вони обдзвонили всіх. Ввічливі відмови, м’які «ну ви тримайтеся». Ніхто не переказав ні копійки.

— Гаразд, — сказала Тетяна і дістала старий записник. — Є одна людина, правда дзвонити не зручно.

Трохи подумала і все ж набрала номер!

Анжеліка відповіла відразу:

— Скільки? У мене є, позичу, якраз зарплату отримала — і шум на тлі — ніби кафе.

Через десять хвилин гроші лягли на картку. Без зайвих питань. Тільки фраза наостанок: «Як з’явиться час — заїду. Обіцяю».

Ігоря виписали через два тижні. Пахло свободою. Запилений балкон, вечірній чай, тиша — майже як відпочинок.

Майже.

А через місяць був дзвінок:

— Таню, привіт, це Валерій! Слухай, ми тут подумали — не приймете нас на тиждень? Діточок до моря вивезти, а то все відкладали…

— У нас дуже тісно, Валерію, — голос у неї рівний. — Тут і так на головах.

— Ну хоч на вихідні?

Потім дзвонив Олексій. Потім двоюрідна сестра. Потім ще хтось. Всі згадували: родичі, літо, квартира біля моря.

Пролунав дзвінок — рано вранці, коли в квартирі тільки починало світати. Ігор, мружачись, взяв трубку, голос сонний:

— Алло…

— Привіт, братику! Ну що, зустрічайте!

— Що? — він насилу сів на ліжко. — Хто це?

— Я кажу — зустрічайте, ми вже під’їжджаємо! Ми у відпустку з дітьми вибралися, за безкоштовною путівкою. Вирішили сюрприз зробити!

Ігор мовчав кілька секунд, потім тільки видихнув:

— Таня…

— Що?

— Вони їдуть. Вже.

— З глузду з’їхали? — Тетяна скинула плед, встала, як обпечена. — Куди ми їх покладемо?

На вокзалі було спекотно. Валізи громіздкі, діти верещать, Марина мружиться:

— Повітря, звичайно, у вас… специфічне. Але нічого. Головне — море поруч!

Доїхали швидко, трохи по пробках — благо у Ігоря ще залишилася його стара «Газелька», все завантажили: речі, валізи, пасажирів.

У квартирі речі валяються в пакетах. Хтось уже п’є компот. Дитячий крик. Чужі рушники на її стільці.

Марина заглядає в туалет:

— А ванни немає? Ну й діло. Ми думали, як у нормальній квартирі, зі зручностями.

Тетяна прикушує губу, відкриває вікно. Повітря задушливе, з вулиці — гул машин. У голові дзвін.

Коли валізи з речами були вже в квартирі, вентилятор — вручений Артему, а діти розбіглися по кімнатах, Тетяна присіла на край табурета, стискаючи телефон.

На кухні вже хтось гримів посудом. Шльопанці Марини стояли прямо біля дверей — рожеві, з пухирцями.

— У вас тут, звичайно, душно, — простягнула Марина, заглядаючи у вікно. — Але нічого. Головне — море поруч.

— Комарів безліч, — додав Артем, відліплюючи майку від спини. — Треба б москітку на вікно. Або кондиціонер, звичайно.

Тетяна промовчала. У коридорі грюкнули двері — Вова втік у ванну, за ним — Ліза з рушником, верещачи від сміху.

— Слухай, Таню, — Марина вже рилася в пакеті, — у вас, я бачу, кухня в процесі? А мікрохвильовка є?

— Ні, поки що, — Тетяна витерла руки об фартух. — Ми тільки заїхали. Ще все не влаштовано.

— А-а, ну зрозуміло, — кивнула та. — А ми думали, тут все вже з голочки.

Ігор стояв біля раковини, наливав воду в чайник.

— Давайте, може, чаю або щось міцніше? — пробурмотів він.

— Чаю? — Марина посміхнулася, як на зйомці. — Ну можна, якщо знайдуться нормальні чашки. А то у вас тут, як у поході…

Вона не злобно, ніби навіть жартома — але ком у горлі у Тетяни став щільнішим…

— А у вас холодильник завжди так голосно гуде? — запитав Артем, потираючи вухо. — Чи це тільки сьогодні?

— Він старий, — відгукнулася Тетяна. — Поки не до нового.

— У нас техніка тихіша. Я як сплю — мені тиша потрібна. Взагалі.

Увечері вони вечеряли разом. На столі — макарони, тушонка, нарізка з помідорів. Марина принесла куплені у вагоні сосиски і наполегливо пропонувала «всім спробувати».

Діти ледве вміщалися за столом, жонглювали виделками, сперечалися, хто скільки кетчупу видавлював.

Ліза розплакалася — хтось упустив її ложку. Вова штовхнув когось під столом.

— А у вас тут зовсім пісно, — Марина оглянула миски. — М’яса не купуєте? У нас вдома завжди м’ясо — хоч у суп, хоч до гарніру. А яловичину я у вас взагалі жодного разу не бачила.

Тетяна поклала ложку і вийшла на балкон. У руках — склянка води, ноги тремтіли.

Машини гуділи внизу, з вікна кухні тягнуло смаженим тістом від сусідів.

За спиною задзвеніли тарілки. Потім — голос Марини:

— Родичів, виходить, соромитеся? Живете тут біля моря, і нікого не кличете. Навіть не дзвоните.

Вона повернулася на кухню, дістала ганчірку, почала витирати стіл.

— Ми тільки влаштувалися, — спокійно сказала вона, не дивлячись. — Тут не до гостей.

— Ну так, звичайно. Тепер ви — місцеві. З квартирою. Все по-іншому стало.

Тетяна вижала ганчірку і повісила на кран. Спина ломила. Від втоми пульсувала шия.

На стіні, поруч з вимикачем, хтось уже залишив жирний відбиток.

Вранці, ледь посвітлішало, по квартирі вже тупотіли босими ногами.

Спочатку — діти, потім Артем, шаркаючи по підлозі, потім Марина: стукала парасолькою, шукала купальник і капелюх, щось бурмотіла про крем.

— Ми на море! — прокричав хтось із коридору. — Повернемося тільки ввечері!

Тетяна розплющила очі, не відразу зрозумівши, де вона. Сонячний прямокутник падав на край ліжка.

У кухні гуркотіли чашки, хтось грюкнув дверцятами шафи. Потім тиша. Чути тільки гул «Газелі», що затихає внизу.

Вона вийшла на кухню — порожньо. На столі кухоль з недопитим компотом, біля раковини — крихти, відкрита банка з пюре, зім’ятий чек.

— Пішли, — сказав Ігор, підходячи за нею. Він був уже одягнений, але без взуття, збирався на роботу. — Сказали, що на море — до самого вечора.

Весь день був теплий, тихий. Діти ліпили з пластиліну, Тетяна смажила сирники, Ігор перебирав проводку біля холодильника. У квартирі пахло тістом і милом.

Ближче до вечора почулися кроки по сходах, гучний сміх, вереск. Першим ввалився Артем, спалений до червоного кольору, з рушником через плече і розводами солі на футболці.

Слідом — діти, засмаглі, в милі, в піску. Марина увійшла останньою, тримаючи пакети і пляшку води.

— Обгоріли всі, як раки, — повідомила вона. — На морі пекло, а не спека. Ногу не просунути, стільки народу!

Вона відкрила холодильник, дістала банку сметани, поставила на стіл, не питаючи.

Артем плюхнувся на диван і, не роздягаючись, почав мазати плечі. Діти підбігли, схопили банку і почали розтирати її по собі — один прямо сидячи на дивані, другий — притулившись до стіни.

Сметана розмазувалася по оббивці і свіжим шпалерам, залишаючи жирні розводи.

— Обережно! — крикнула Тетяна, підскочивши. — Там же шпалери!

— Ну чого ти, протреться, — відмахнувся Артем. — Зате хоч не пече.

Марина поставила пляшку на стіл, сіла на край табурета.

— У вас, звичайно, все впритул… — простягнула вона. — Ванни немає, кондиціонер не працює, їжа пісна. Але що ж. Родичі ж. Потерпимо.

Тетяна стояла в отворі, з рушником в руках. Вона дивилася на диван, на сметану, на обгорілі плечі, на пляшки, на пісок. Дихати було важко.

Пізніше, коли всі вляглися, вона зняла фартух, підійшла до вікна, прочинила його. Увійшло вечірнє повітря — сухе, пильне, морське.

— Я більше нічого вже не хочу, — сказала вона. — Вони все псують. У квартирі не продихнути.

Ігор стояв, не ворушачись.

— Ну, це ж ненадовго… — спробував виправдати їх.

— Твоя рідня переходить всі межі, — вона говорила спокійно, але твердо. — Я ледве стерпіла, коли вони сметану голими руками по шпалерах розмазували. Ніби контужені — не бачать і не чують.

Або ти не бачиш? Я більше не збираюся терпіти. До завтрашнього вечора щоб їх ніг тут не було. З мене досить.

Він подивився на неї, потім на двері, ніби чекав, що ось-ось хтось знову ввалиться з пляжними сумками і галасом.

Вранці вони рано пішли на море. Він вирішив зателефонувати, пояснити, спочатку братові — коротка розмова. Потім Марині, але та не взяла трубку.

У месенджер пішло сухе повідомлення: «Нам потрібно виїхати у справах на тиждень, вам потрібно знайти нове житло. Звільніть завтра квартиру, будь ласка».

Коли вони повернулися з пляжу, Ігор зустрів їх на порозі.

— Слухайте, у нас термінові справи, — сказав він, не дивлячись Артему в очі. — Завтра треба буде звільнити квартиру.

— Що? — Марина нахмурилася. — А з чого раптом?

— Просто не можемо зараз нікого тримати. Ні за умовами, ні за силами.

— Ну і чудово, — пирхнула вона. — Ми і так тут як на пороховій бочці. Ні умов, ні їжі, ні нормального прийому. Хоч чесно сказали, нарешті.

— Ось і видно, хто є хто, — додав Артем, проходячи в кімнату за сумкою. — Тільки чекали, щоб швидше виставити. Родина називається.

Збирання речей було галасливим. Діти вередували, валізи не закривалися.

З «таксі» за вікном кричали: «Швидше!». Ніхто не попрощався.

Коли двері зачинилися, Тетяна не відразу поворухнулася. Потім зняла фартух, підійшла до вікна, вдихнула.

У квартирі пахло затхлою тишею і сирими меблями, але це було її повітря.

Через день зателефонувала Анжеліка.

— Я завтра заїду. У мене кавун з ринку, домашній. Ти вдома?

— Вдома, — посміхнулася Тетяна.

Увечері вони сиділи на балконі. Внизу — шум вулиці, в кімнаті — діти грали в карти. На столі — шматки кавуна, липкі серветки, пластикові стакани з компотом.

Анжеліка розповідала, як у перший же сезон відсіяла всіх «понаїхавших родичів».

— Мені не важливо, хто що подумає, — сказала вона.

— Я ніколи ні в кого нічого не просила — і не дозволю себе використовувати.

— Дякую тобі, — сказала Тетяна.

— Без тебе ми б тоді не впоралися. Адже нам ніхто не допоміг.

Після її відходу Тетяна підійшла до холодильника. Дістала з ящика бабусину листівку.

На звороті — вицвілим чорнилом: «Мрій по-своєму. Не діли на всіх відразу».

Вона прикріпила її до дверцят. Відступила на крок, подивилася.

І вперше за все літо просто стояла. У тиші.

Вона думала: як дивно — стільки років здавалося, що сім’я — це зобов’язання. Що якщо їдуть, треба пускати. Якщо просять, треба ділитися. А потім раптом розумієш: межі — це не про жадібність. Це про повагу. І якщо їх не ставиш сам — тебе зносять, не помічаючи.

Вона доторкнулася до листівки пальцями і прошепотіла:

— Дякую, бабусю. Тепер я зрозуміла…