Настя познайомилася з Сергієм на третьому курсі університету. Вони разом готували курсову з соціології, сперечалися, сміялися, а потім якось так непомітно почали зустрічатися. Сергій був з тих, хто не любить поспіху: все зважував, усе аналізував, у всьому шукав логіку. Настя ж – як весна. Яскрава, непередбачувана, тепла.

Їхні стосунки тривали кілька років. Сергій говорив, що любить. Вони жили разом у знімній квартирі, їздили на море, сварилися через дурниці, мирилися під дощем на лавці біля парку, сміялися ночами, коли не могли заснути.

– Сергію, ти мене любиш? – питала вона іноді.

– Ну ти ж знаєш.

– А чого не кажеш?

– Бо любов – це не слова, це дії.

Настя мовчала. Дії були. Але не всі.

Їй уже було двадцять вісім. Усі подруги або вже мали обручки, або хрестили дітей. А вона все чекала. Спочатку Сергій казав: “Закінчимо універ – тоді поберемося”. Потім: “Знайдемо нормальну роботу”. Потім – “Купимо авто”, “Накопичимо”, “Ще трохи часу…”

– Настю, ну зараз не той момент. Я ж хочу зробити все як слід. З обручкою, з рестораном, з квартирою. Я не хочу, щоб ти мучилась зі мною в знімній квартирі. Потерпи ще трохи.

А вона вже не могла терпіти. Їй не треба було ресторану. Їй потрібна була впевненість. І розуміння, що її вибрали. Що вона – «та сама».

Одного вечора Настя прийшла додому й побачила, що Сергій знову не прийшов вчасно. Телефонував, казав: «Затримався, терміново викликали». Вона сиділа на кухні, тримала в руках чашку з холодною кавою і думала: «Скільки ще можна?»

Наступного дня вона поїхала до мами в село. Там було тихо, яблука зріли на дереві, сусіди гомоніли через паркан. І було тепло. Не від сонця, а від розуміння, що життя може бути простішим. Без вічного чекання.

Через кілька тижнів вона познайомилась з Олексієм. Спочатку просто пили каву в компанії. Потім він почав писати. Потім запросив у театр. Потім привіз пиріжки її мамі. Він був простий, відвертий, добрий. І не обіцяв золотих гір. Просто сказав:

– Настю, я не знаю, що буде далі. Але я хочу, щоб ти була зі мною. Якщо скажеш «так» – завтра йду до твоєї мами просити її благословення.

І вона сказала «так».

Коли Настя повернулась до Києва і сказала Сергієві, що між ними все скінчено, той мовчав. Довго. Потім лише тихо спитав:

– Це через іншого?

Вона кивнула.

– Я не зраджувала. Просто втомилась чекати.

– Я ж… Я ж тільки збирався…

– Пізно, Сергію. Я більше не вірю словам.

День весілля видався теплим і світлим. Настя йшла в білосніжній сукні під руку з татом. Біля вівтаря стояв Олексій – хвилювався, але посміхався.

А за рогом храму стояв Сергій. У світлому піджаку, з квіткою в руці. Він приїхав, хоча його ніхто не запрошував і не чекав. Просто хотів побачити її ще раз. Вона йшла легко, мов лебідь, і щось у його серці стискалося.

Плакав. Не голосно. Очі наповнювались слізьми самі, і він знову і знову витягував носову хустинку з кишені. Йому не боліло, що вона з іншим. Йому боліло, що вона більше не з ним. Що її погляд – вже не для нього. Що колись він міг бути тією людиною, яка стоїть біля вівтаря. Але згаяв час.

– Я думав, у нас усе ще буде, – шепотів сам до себе.

Йому хотілося підійти, зупинити її, сказати щось. Але не міг. Бо вперше зрозумів: любов – це не наміри. Це дії. Не «колись», а «зараз», адже життя не стоїть на місці.

Через рік Настя народила донечку. Вона була схожа на неї: така ж темноока, з ніжними пальчиками. А Олексій був поруч у пологовій. Тримав за руку. Потім не відходив ані на крок.

А Сергій іноді проходив повз їхній будинок. Не заходив. Просто дивився з тротуару, як у вікні блимає тепле світло. І думав: «Оце і є життя. Те, яке я мав – і упустив свій шанс».

З часом Настя перестала згадувати його з болем. Лише з розумінням. І навіть вдячністю. Бо Сергій навчив її цінувати тих, хто не вагається. Хто не сумнівається у своїх почуттях.

А він… Він ще довго стояв за рогами. У переносному й прямому сенсі. Дивився на весілля інших. Мовчки витирав очі. І зрештою зрозумів: найгірший біль – не коли тебе покидають, а коли втрачаєш когось, бо не наважився зробити крок вчасно.

Сергій так і не одружився, бо ніхто з інших дівчат не був схожий на Настю. Шкода, що він зрозумів занадто пізно, що саме вона і була для нього тією єдиною.

Джерело