Жінка в зеленому пальто була йому незнайома, і що вона робить на похоронах дружини, він не знав.

Виглядала вона дивно: пальто старомодне, вигляд загублений. І щось було в ній смутно знайоме, він довго не міг зрозуміти, що, і тільки потім, вдома, згадав про родимку.

Така родимка була у Діни, його однокласниці. Навряд чи це була вона, але кілька днів Михайло раз у раз згадував про неї, але чим більше він намагався відновити події минулого, тим більше вони плуталися.

З Діною вони дружили в початковій школі і сиділи разом, тому він так добре пам’ятав цю родимку: варто було повернутися в бік Діни, як ця родимка обов’язково потрапляла йому на очі.

А повертався він часто – не встигав зрозуміти, чого від них хоче вчителька, а добра сусідка по парті завжди дозволяла йому списати.

Зошити у Діни були акуратні, почерк рівний, та й помилок вона не допускала. Тому коли Діна хворіла, успішність Михайла різко падала. А хворіла вона часто, це Михайло пам’ятав.

У четвертому класі над хлопчиками, які дружили з дівчатами, почали сміятися, і він пересів до Івана, з яким разом ходив у секцію з футболу.

А куди потім поділася Діна, він і не пам’ятав – здається, поїхала. Принаймні, на фотографіях після сьомого класу він її вже не знайшов – спеціально переривав шкільні альбоми, але її серед учнів не було.

Може, звичайно, хворіла в той день, коли фотографували, хто її знає.

Шкільні роки Михайло пам’ятав смутно: після того, як в середній школі з ним стався нервовий зрив, і він рік провів на домашньому навчанні, все, що відбувалося, було немов покрите легким серпанком.

Втім, і зараз пам’ять була приблизно такою ж – він чітко пам’ятав кожен день, прожитий поруч з Василиною, але, після того, як її не стало, час втратив своє значення, і спогади стали плутатися, підміняючи один одного.

Вдруге він зустрів її, коли ходив до Василини на дев’ять днів. Вони зіткнулися біля виходу з місця спочину, і вона дивилася на нього довгим поглядом, а потім запитала:

– Михайле, це ти?

– Я, – відповів він і невпевнено додав. – Діна?

Вона кивнула.

– Я так і думав. Дивився на родимку, – він доторкнувся до своєї щоки, де ніякої родимки не було. – Думав, ти це чи не ти…

– А я тебе відразу впізнала. Приходила відвідувати… – вона невизначено махнула рукою в бік. – Йду, дивлюся – ти. Соромилася підійти, розуміла, що не до мене зараз. Дружина?

– Дружина.

– Як її звали?

– Василина.

– Нещасний випадок чи…

– Хвороба.

Діна кивнула.

– А у тебе тут хто?

– Ти як, поспішаєш? Може, кави вип’ємо?

Михайло подумав – а чому б і ні? Навряд чи це буде виглядати непристойно, він же не з чужою жінкою йде і не з романтичними чи ще якимись намірами, а з колишньою однокласницею, просто поговорити про минуле.

Михайлу страшенно хотілося з кимось поговорити, і не про Василину – останніми днями він тільки й говорив про неї: з її мамою, з її подругою, з її сестрою.

У кафе він зміг розглянути Діну більш уважно. У дитинстві вона не була красивою, можна навіть сказати, була страшненькою, але зараз вона розквітла: яскраві губи, чи то наколоті, як це зараз прийнято у дівчат, чи то від природи такі пухкі, такі ж яскраві очі, трохи сумні, але від цього ще більш привабливі.

Фігурка гарна, як то кажуть, все при ній. І волосся – такого довгого волосся він давно не бачив. Відразу стало сумно, згадав, як у Василини під кінець зовсім не стало волосся.

Вони розмовляли про всяку нісенітницю. Вона питала про його роботу, і Михайло чомусь промовчав про те, що за професією був лікарем і що п’ять років відпрацював у міській лікарні.

Напевно, тому, що довелося б розповісти про своє ганебне звільнення. Тому він відбувся згадкою, що лагодить комп’ютери, чим і займався останні чотири роки.

Сама Діна теж не особливо розповідала про своє життя – про професію говорила розпливчасто, щось пов’язане з дизайном, про сім’ю взагалі мовчала.

Але це було навіть добре: немає ніяких подробиць, значить, і побаченням це назвати не можна. А йому дуже не хотілося думати про це як про побачення, тому що з кожною хвилиною Діна подобалася йому все більше і більше.

Вони не домовлялися про іншу зустріч і навіть не обмінялися номерами телефонів, хоча йому дуже хотілося запитати у неї номер.

Він повинен був думати про Василису. Але думав тільки про Діну.

Усі наступні дні він тільки те й робив, що лаяв себе за те, що не обмінявся з нею контактами. Михайло шукав її в усіх соціальних мережах і просто в пошуку, набираючи її ім’я та прізвище, але нікого схожого не було. Може, вона змінила прізвище? І чому він не запитав її про це!

Михайло навіть думав написати комусь із однокласників, запитати, чи не знають вони нічого про Діну, але так і не наважився. Та й що він напише? Навряд чи хтось навіть пам’ятає Діну.

Одного разу, коли він йшов містом, йому здалося, що він побачив Діну. Принаймні, пальто було таке саме, і волосся того ж кольору і довжини.

Вона йшла далеко попереду нього, тому обличчя він роздивитися не міг. Михайло спробував її наздогнати, навіть побіг, але спіткнувся і впав, а коли встав, вона була вже занадто далеко.

Того дня він зрозумів, що Діна йому дуже потрібна. Чи то він закохався, чи то вона пробудила в ньому втрачені спогади дитинства, чи то він намагався таким чином позбутися туги за Василиною.

Як би там не було, потрібно було побачити Діну. А зробити це можна тільки в одному місці – адже вони зустрілися там двічі, зустрінуться і втретє.

На місце спочину він ходив часто, і приводів для цього не було потрібно. Михайло купив жовті троянди (улюблені квіти першої дружини), білі хризантеми (для другої і третьої, вони квітами не особливо цікавилися), лілії для четвертої і ромашки для Василини.

Вона не особливо любила ромашки, але саме їх він подарував їй у день знайомства: побачив її в парку, вже на інвалідному візку, красиву в своїй безнадійній печалі, і купив у бабусі букетик, крім ромашок, нічого й не було.

Василина тоді спалахнула, посміхнулася, а її мама насторожилася. Відвела його потім убік і запитала” – ви що, не бачите, що вона хвора?” Він бачив. Але хіба це могло стати перешкодою коханню?

Поки він обійшов їх усіх, про Діну не думав. Це було правило – у кожній думати тільки про неї. Що б там про нього не говорили, він їх усіх любив. І за всіма безмірно тужив.

Діну він став чекати на виході. І дочекався.

Вона йшла неспішно. Помітивши його, посміхнулася.

– Чекаєш на мене?

– На тебе.

Вона більше нічого не сказала. Просто взяла його за руку і повела за собою. Руки у неї були прохолодні і вологі, напевно, щойно помила їх крижаною водою.

У машині розмова зав’язалася сама собою. Вона запитувала, а він відповідав. Немов прорвало його. Про жінок, яких не зміг врятувати, про те, як лежав у лікарні в дитинстві, про те, як став лікарем.

– Ти, напевно, вже поїхала тоді. А я… Щось погане у мене сталося. У мене був зрив. І тоді я вирішив, що буду лікарем. Вибач, що я відразу не розповів.

Михайло нервував, не знав, куди їхати і як її про це запитати. Не до себе ж її везти, це буде виглядати занадто. Але Діна сама сказала:

– Ти де живеш, далеко? Холодно так, мені б чаю випити.

Михайло зрадів, що вдома у нього чисто і прибрано, відповів:

– Недалеко. І чай знайдеться.

Чай їм пити не довелося. Губи у неї теж були холодні, але скоро зігрілися.

Вранці її не виявилося поруч. Михайло встав, обійшов всю квартиру – нічого. Ні записки, ні якогось натяку на нову зустріч. Тільки незачинені двері і впала пелюстка невідомої квітки, яку він ще в машині помітив на її пальто.

Туман в голові розсіявся. Стало легко і ясно. Михайло не міг пояснити собі, як так, адже повинен засмутитися, що вона ось так зникла, або відчути сором, що так швидко забув про дружину. Але він не забув.

Просто немов морок, що не давав йому спокою багато років, раптом розсіявся. Не потрібно йому більше нікого шукати і нікого рятувати.

Він завжди хотів бути лікарем. Після того як три тижні пролежав у неврології в дитинстві. Лікарі там були добрі і хороші, найкраще він пам’ятав жінку, напевно, медсестру, яка часто приносила йому його улюблене печиво.

Навчався старанно, і лікар з нього мав вийти хороший, так всі говорили.

З першою дружиною він познайомився ще на практиці, так що не можна сказати, що вона була його пацієнткою. Її звали Катя. І це вона любила жовті троянди.

А ось друга вже була його пацієнткою. І третя. Після неї його і попросили піти. Пішли чутки, головний лікар його до себе викликав, пацієнти стали проситися до іншого фахівця. Ніби він не хотів їх рятувати. Хотів. Але не зміг.

З четвертою дружиною він познайомився в звичайній поліклініці, ходив туди щодня, сам не знав, навіщо. З Василиною взагалі випадково, в парку. Він і їх не врятував. Нікого він не може врятувати.

Але тепер, виходить, і не треба. Михайло перебирав обручки, які завжди носив у кишені, і відчував надзвичайну легкість.

Він знав, що потрібно робити – пройти перепідготовку, влаштуватися туди, де потрібно не рятувати, а просто допомагати. У санаторій, наприклад.

Її обличчя він побачив через два місяці, коли йшов від другої дружини до третьої. Помітив жінку – та намагалася поправити огорожу, але у неї ніяк не виходило. Підійшов допомогти.

І побачив на пам’ятнику обличчя – дитяче, з прямим коротким чубчиком і блідим гострим личком. Обличчя це тільки і було видно, а навколо – неймовірне буйство квітів.

– Диво сталося, – сказала жінка, немов прочитала його думки. – Більше двадцяти років садила, жодна не прижилася і не зійшла. Що я тільки не робила! Це все вона, моя донька, Діночка – не могла мене пробачити.

Не змогла я виконати її останнє прохання – вона хотіла побачити друга, хлопчика з класу. Я його просила, але це ж діти, навіщо йому в лікарню їхати?

Вона була в нього закохана, моя бідна дівчинка. Як він потім плакав, як кричав, коли її не стало. У лікарні навіть потім лежав, я йому печиво носила. Вибачте, щось розговорилася я… Просто радію – пробачила мене донька, он як зацвіли!

Михайло дивився на миле дитяче личко, відчував, як зрадницьки щипають очі, і повторював про себе: і мене пробачила. І мене…

Спеціально для сайту Stories