Я сиділа у кріслі свого кабінету, намагаючись зосередитися на звіті, але думки постійно поверталися до вчорашньої зустрічі.

Навіть зараз, коли трохи часу минуло, я відчуваю, що, напевно, моя історія не буде унікальною, але вона дуже особлива для мене.

Скільки таких історій, як моя, лунає у світі? Проте мені хочеться почути слушну пораду саме у моєму випадку та отримати підтримку.

Справа в тому, що навіть мої рідні батьки — ті, що виховали мене, — вважають, що я не права. І підтримувати мене в цій ситуації не збираються зовсім.

Вони кажуть: «Це твій батько». А що таке «рідний батько», коли це лише приналежність роду, а не стосунки, не зв’язок, не спогади?

Мій рідний батько, якого у мене не було все життя, якщо так можна сказати, несподівано взяв і з’явився, коли моє життя вже йшло своєю чергою і я ніколи не очікувала, що ще побачу його.

Ось так ось просто: як колись вирішив піти з нашої сім’ї, так само і повернувся в моє життя, не питаючи дозволу, не вибачаючись.

Просто з’явився посеред білого дня, як привид минулого, що прийшов вимагати своє.

Мій рідний батько десь роздобув мій номер телефону та попросив мене зустрітися з ним.

Хоча, назвати його батьком я не можу, оскільки ця людина не доклала жодних зусиль до мого виховання і мого життя.

Усе життя йому було абсолютно байдуже до мене. Я навіть не пам’ятаю його, якщо чесно, адже він покинув маму одну зі мною на руках, коли я була зовсім крихітною.

Мій перший спогад про людину, яка дійсно по-батьківськи піклувалася про мене — це образ мого вітчима, пана Степана, який з’явився в нашому житті, коли мені було вже років п’ять.

І він був справжнім батьком для мене — терплячим, турботливим, тим, хто вчив мене кататися на велосипеді і грати на гітарі.

— Олено, тобі дзвонить якийсь незнайомий номер, — сказала мені моя подруга, Софія, тиждень тому, коли я сиділа за вечерею. — Братимеш?

— Не знаю, — відповіла я, знизуючи плечима. — Навряд чи щось важливе.

Але пізніше я трохи подумала, і все ж перетелефонувала.

І тоді пролунали слова, які, несподівано, змінили все в моєму житті:

— Привіт, Олено. Це твій батько. Той, що рідний.

Мій світ на мить зупинився. Я не знала, що відповісти.

Голос був мені незнайомий.

Як він знайшов мій номер? Навіщо дзвонить? Вся моя внутрішня рівновага похитнулася.

Я відчувала, як у душі наростає відчуття хвилювання, змішане з дивним, майже дитячим, хвилюванням.

— Я хотів би зустрітися з тобою, — додав він, і в його голосі відчувалося щось особливе. — Є важлива розмова. Це стосується і твого майбутнього також.

Я знала, що чекати щось хороше від нього не варто зовсім. Це було якесь особливе інтуїтивне відчуття.

Але мені все життя хотілося, щоб у мене був рідний батько, мені його не вистачало ніколи.

Щоб з ним теж можна було поговорити і сходити в кіно, як мої однолітки.

Щоб було кому дати пораду в скрутну хвилину, розповісти про перші щирі почуття, почути схвалення за досягнення.

Так що в глибині душі я сподівалася на те, що він кається в усьому, що зробив у молодості, коли залишив маму з дитиною.

Я сподівалася на щире вибачення від нього, на можливість хоча б частково заповнити ту величезну порожнечу, яка існувала все моє життя.

На ноги мене поставила моя рідна мама одна, Світлана Олегівна. Вона — справжній ангел мого життя.

Скільки вона витратила сил на моє виховання, відмовляючи собі у всьому, щоб мене забезпечити, щоб її донька, не дивлячись ні на що, ні в чому не мала потреби.

Я пам’ятаю, як вона, свого часу, працювала на двох роботах, ночами шила щось, щоб заробити додаткову копійку. Її руки завжди були в мозолях, але очі завжди світилися любов’ю і вірою в мене.

Скільки я її пам’ятаю, мама ніколи не скаржилася, ніколи не говорила поганого про мого рідного батька.

Лише одного разу, коли я була підлітком і запитала про нього, вона сказала:

«Олено, у тебе є батько. Це Степан. А та людина, та людина просто пішла з нашого життя. Дякуй Богові, що у нас тепер є людина, на яку ми можемо з тобою покластися».

Якби не він, його турбота, підтримка і віра в мене, не знаю, ким би я виросла. Я, ймовірно, просто загубилася б у цьому світі.

А зараз, коли я доросла жінка, самостійна і сама можу подбати про себе, коли доглядати мене не треба вже і виплачено перший іпотечний кредит, мій батько вирішив про себе нагадати саме зараз.

Як тільки я стала дорослою й успішною людиною — я працюю керівником відділу у великій компанії, маю своє власне житло, стабільний дохід — я його раптом одразу зацікавила.

Тепер моєму рідному батькові терміново знадобилася донька, нарешті він згадав про свою рідну дитину.

Ми зустрілися з ним в невеликому кафе, вибраному ним.

Я прийшла раніше, щоб мати час душевно підготуватися.

Коли він увійшов, я навіть зраділа, що він не жив з нами всі ці роки: його зовнішній вигляд був, на диво, дуже неохайним.

Чоловік, який був моїм батьком, був весь брудний, одяг зім’ятий.

Це був зовсім не той “тато”, якого я уявляла. Це була чужа зовсім мені людина.

— Привіт, Олено, — сказав він, сідаючи навпроти мене. Його голос був хрипким. — Давно не бачились ми з тобою, доню.

— Привіт, — відповіла я, намагаючись зберегти спокій і робити вигляд, що мене нічого не дивує. — Ми ніколи і не бачилися, особливо, якщо бути точною.

Він проігнорував моє зауваження, ніби пропустив крізь вуха.

Батько почав розмову про те, що мені й не так погано живеться, виходить, як він думав.

Мовляв, він добре бачить, що я “піднялася”. А от у нього, на жаль, життя склалося набагато гірше.

— Ох, Олено, якби ти знала, як мені зараз живеться тяжко, — він зітхнув. — Я пішов від твоєї мами тоді ну, бо був молодий, розумієш? Не нагулявся я ще тоді, вітер був у мене в думках. Думав, що все найкраще в житті у мене ще попереду. А тепер, — він розвів руками, показуючи на себе, на свій бідний вигляд. — А тепер я залишився один. Нікого в мене немає, крім тебе. А так як завдяки мені ти з’явилася на цей білий світ, то ти повинна про мене подбати хоч трохи, бо більше мені нікуди йти, жодної рідної людини немає поруч.

Що мене здивувало найбільше, так це те, що в його словах не було жодного натяку на каяття, жодного жалю за минуле і про те, що так з мамою і зі мною вчинив.

Він навіть не попросив вибачення, навіть слова не сказав про це, а просто весь час лише виправдовувався.

Батько навіть не думав спробувати надолужити згаяний час, дізнатися про моє життя, про мої інтереси, про моїх дітей.

Ні, він навіть не запитав жодного разу, як нам з мамою жилося вдвох усі ці роки, а сам одразу перейшов до справи:

— Мені зараз потрібна фінансова підтримка, як ніколи, — заявив він, дивлячись мені прямо в очі. — Ти ж моя єдина рідна донька. Я самотній, старенький і немічний зараз, мені важко самому. Пенсії ледве вистачає на їжу, а ліки? А дах над головою? Мені зараз це не по кишені зовсім.

Я, звісно, розумію, що, на жаль, це правда. Його стан викликав у мене певне співчуття, але воно одразу ж гасло, коли я згадувала про його вимоги.

Але хіба на мені є якесь зобов’язання перед своїм рідним батьком? За що?

Я дбаю про свою маму, оскільки мама все моє життя дуже добре дбала про мене. Я ходжу для неї в аптеку, купую все за свій рахунок, роблю ремонт у квартирі, вожу її на відпочинок, бо вона цього заслужила.

А що зробив він? Гуляв десь все моє дитинство. Він знати про моє існування не хотів, хоча чудово розумів, що в нього є десь там його рідна дитина. Він не приходив до мене на свята, не водив у парк, не вчив мене нічому. Він був відсутній в моєму житті взагалі.

Я не відчуваю, що я йому щось винна, тільки через те, що він мій рідний тато.

Я не маю допомагати йому зараз, тільки тому, що він прийшов до мене, як до своєї єдиної доньки, і просить у мене допомоги.

Як можна допомагати людині, до якої я не відчуваю нічого? Де був він, коли мені було самотньо?

За мене не було кому замовити добре слово в школі, коли мені було це потрібно. Я всього в житті добивалася сама і за допомогою мами, не скаржилася ніколи ні на що, не хотіла зайвий раз турбувати свою маму, яка і так була втомлена постійно.

Але поведінка цієї людини зараз мене дуже дивує. Вперше я не знаю, як слід вчинити.

З одного боку, завдяки йому я з’явилася на цей світ. З іншого ж — йому було все одно, як ми живемо всі ці роки і чи маю я елементарне – поїсти.

Всі ці роки через свою байдужість він жодного разу не поцікавився ні мною, ні моєю мамою.

І зараз я потрібна йому не як донька. Я потрібна йому як грошовий мішок, тому що я зараз доросла і самостійна жінка, яка добре заробляє вже сама.

Причиною того, що він залишив мою маму, було те, що він хотів ще жити в своє задоволення, радіти життю, не мати великої відповідальності, мовляв, він ще не готовий до сім’ї.

Зараз же я повинна давати йому гроші на їх продовження. Адже так і виходить у кінцевому результаті.

Батько говорить, що йому не вистачає на життя, але ж він все життя жив лише для себе. Невже не міг заробити і відкласти гроші собі на старість? На що він сподівався там собі?

У мене немає почуття заборгованості чи якоїсь вини перед цією людиною, яка нічого не зробила для мене особисто.

Він ніколи не був справжнім батьком для мене. І я не бачу причин, чому я повинна брати на себе тягар його безвідповідального життя.

— Я не збираюся тебе фінансово підтримувати, — врешті сказала я йому, після довгої мовчанки, мій голос був твердим, без емоцій. — І я прошу тебе більше до мене не приходити і не звертатися з цим. Мені не хочеться бачити тебе, так, як ти не хотів бачити мене всі ці роки, відколи залишив.

Він спочатку здивовано подивився на мене, потім його обличчя змінилося, він ніби й образився за це.

— Не можна бути такою байдужою і невдячною людиною! — прошипів він. — Я ж твій рідний батько!

— Ні, — перебила я його. — Мій батько — Степан. Він мене ростив, турбувався, піклувався, годував мене та маму. А ти — чужа для мене людина. Іди.

Він підвівся. Батько ще щось казав мені вслід, але я вже не слухала.

Я підійшла до каси, розплатилася за нашу каву, хоча він навіть не доторкнувся до своєї. Потім вийшла на вулицю, вдихнула свіже повітря.

Сама сказала так йому, а зараз сиджу і думаю, а чи правильно я вчинила, чи по совісті?

Це питання не дає мені спокою тепер. З одного боку, я відчуваю полегшення, що нарешті поставила крапку в цьому. З іншого — є маленьке, наївне питання в глибині душі: а чи не мала я дати йому шанс?

Чи не мала я, доросла жінка, бути більш милосердною до людини, яка, можливо, справді зараз непросто живе?

Я знаю, що моя мама підтримала б мене, якби я розповів їй цю історію. Вона завжди вчила мене бути сильною, але водночас справедливою.

А мої батьки вони б сказали:

«Треба допомагати, він же рідний». Але що таке “рідний” у їхньому розумінні?

Я дивлюся на свої руки, які збудували моє життя, працювали, щоб моя родина ні в чому не мала потреби.

Я згадую, як тримала на руках своїх дітей, як вчила їх кататися на велосипеді, читала їм книжки перед сном. Усі ці моменти, які міг би розділити зі мною і він. Але він обрав інший шлях.

От тепер я думаю: чи несу я відповідальність за те, як живе людина, яка свідомо відмовилася від мене?

Морально — ні. Юридично — в Україні існують положення про утримання батьків, але вони стосуються лише тих випадків, коли батьки справді брали участь у вихованні та утриманні дитини. Мій випадок, безумовно, не такий, на жаль.

Але що тепер мені робити з відчуттям “совісті”? Що “родину не обирають” і “батьків треба поважати, якими б вони не були”?

Я поважаю свого вітчима, який був для мене справжнім батьком. Я поважаю свою маму, яка готова була віддати все заради мене.

А його? За що його поважати?

Можливо, мій вчинок був неправильним, але він був чесним. Чесним перед собою, перед своєю мамою, перед моїми спогадами про дитинство без нього.

Я не хочу бути “грошовим мішком”, яким він мене бачить. Я хочу бути донькою для тих, хто заслужив це звання.

Моє рішення — це вибір. Вибір між минулим, яке тягне мене вниз, і сьогоденням та майбутнім, які я будую самостійно.

Я думаю про свою родину — Михайла, Олексія і маленьку Софію. Вони — моє справжнє щастя, моя справжня сім’я. І саме їм я винна свою турботу, свою увагу, свої фінансові ресурси.

Але, як би я не намагалася переконати себе в тому, що я права, я все ще відчуваю легке хвилювання, коли згадую його обличчя, його прохання.

А як би ви вчинили на моєму місці?