– І що, ти нічого їй не скажеш?! Вона ж уже стара! І взагалі, нам ця квартира потрібніша! – Ліза нахмурилася. – У нас дитина через 3 місяці на світ з’явиться, а ми в однокімнатці тулимося! Це тебе не бентежить?!

– Про що ти зараз, Лізо?! Не розумію… – простягнув Влад, – Хто старий і яка квартира потрібніша тобі?!

– Не роби вигляд, що нічого не розумієш! – пирхнула Ліза, – Ти теж вчора був присутній при цій розмові, яку твоя мати завела на святі! Або ти вважаєш, що це в порядку речей?!

– Зачекай! Тобто, ти вважаєш мою матір старою?! – хмикнув чоловік, – Ти ж ще рік тому говорила, що прийняла її за мою старшу сестру!

– Ну, виглядає вона добре для своїх років, я не сперечаюся… Але для того, щоб зараз мати дітей – так точно вона вже стара! Їй вже 42 роки. Поки вона виносить дитину, їй виповниться 43… Хіба це нормально: приводити на світ дитину в такому віці?!

Ти ж сам знаєш: може даун якийсь з’явиться або просто дитина з відхиленнями… Це не правильно, – нахмурилася молода жінка.

– Ну, я думаю, твої поради з цього приводу моїй матері точно не знадобляться… Тим більше, вона вже чекає на дитину і безмежно рада цьому! – посміхнувся Влад.

– Та й не тобі вирішувати, правильно це чи неправильно! А всі необхідні обстеження, думаю, мати пройде. Приводити на світ, як ти кажеш, «дауна», вона не буде.

– А шкода! Шкода, що не мені це вирішувати! Я б обов’язково висловилася ще вчора, коли Лідія Іванівна повідомила нам цю, на її думку, «прекрасну» новину! Але ти вчора мені рота не дав відкрити! Та й сестра твоя так радісно щебетала, вітаючи матір, ніби це не на її плечі ляже турбота про цю дитину! А ще й нам дістанеться…

– З чого це турбота про новонародженого ляже на плечі Нікі?! Вона закінчує школу і їде в місто: вступає до ВНЗ.

Ніхто нічого змінювати не збирається! Ніка досить доросла, у неї буде своє життя. А мама відпрацює належний їй час і піде в декрет. Як і ти…

Думаю, вона ще цілком в силах сама подбати про себе і про свою дитину! Виношування малюка, я так розумію, у неї проходить нормально. Дитина бажана і довгоочікувана. Не варто так за неї переживати! Та й тобі явно не доведеться піклуватися про її дитину. З чого, взагалі, такі думки?!

– А якщо з твоєю матір’ю щось трапиться?! Захворіє вона або ще щось… Кому ця дитина дістанеться?! Правильно, нам! Тобі, в першу чергу, як найближчому родичу! – нахмурилася Ліза.

– У мами є чоловік. І, я думаю, якщо, не дай Бог, щось трапиться з мамою, то він якось подбає про їхню спільну дитину! – відмахнувся Влад від дружини.

– Так?! І багатьох ти чоловіків знаєш, які взяли на себе турботу про дітей в подібних випадках?! – підібрала руки Ліза.

– Я, взагалі, не розумію, до чого це все ти завела! У мами все нормально! Це її життя і її вибір! Вона зможе сама подбати про свою дитину. Скоро вона, як і ти, піде в декрет…

– Як і я! – пирхнула Ліза. – А я, взагалі, на інше розраховувала! Я думала, що твоя мати буде нам допомагати з малюком, а я зможу підробляти… Ти ж знаєш, що мене в салоні у Соні завжди чекають…

І мої постійні клієнтки сподіваються, що я все-таки зможу їм нігтики робити… Якщо я зараз роботу кину, то я, взагалі, розгублю клієнтську базу. Потім дуже важко буде знову її напрацьовувати! Я думала, що твоя мати зможе по кілька годин на день доглядати за нашим малюком… А тепер…

– Лізо, ми з тобою вже про це говорили… По-перше, моя мати працює. Тобто, вона в будь-якому випадку не змогла б тобі допомагати щодня… До того ж у неї є свої якісь справи…

– Я розумію, але ж вона працює позмінно! Я б якось підлаштувалася… – простягнула Ліза, – Адже вона бабуся нашому малюку!

– По-друге, ти про ці свої плани нікому не говорила! – розвів руками Влад. – А читати думки ми не вміємо… Зрештою, нікуди твоя робота не дінеться! Посидиш трохи вдома, відпочинеш… Малюкові мама потрібна!

– Малюкові і з бабусею було б непогано! – відмахнулася Ліза, – Тільки бабуся наша з головою пішла в особисте життя! Не розумію, чому ви її підтримуєте з цим неадекватним рішенням?! Ти розумієш, що ця дитина може стати тягарем?! Адже її не просто на світ привести треба – її потрібно виховати, дати освіту, поставити, як то кажуть, на ноги… А твоя мати не молодіє!

– Коли цій дитині буде 20, матері буде трохи більше 60. Вважаєш, що це критично?! – хмикнув Влад.

– Вважаю! А раптом вона захворіє або, взагалі, піде засвіти: не зможе підняти дитину! Адже це можливо! Вона ж уже в віці! – нахмурилася молода жінка. – Вона егоїстка! Думає тільки про себе! А про дитину, яка може залишитися сиротою, не думає!

– Тобто, ті, хто народжує в 20, не хворіють і… Ну-ну… – простягнув Влад, – Якось дивно ти мислиш…

– В 20, хворіють рідше! – відмахнулася Ліза, – Ти що-небудь про жіноче здоров’я чув?! Усьому свій час, як то кажуть!

– Слухай, Лізо, не нам це вирішувати! – вирішив закінчити цю безглузду розмову Влад, – Мама так вирішила. І вона має право розпоряджатися своєю долею!

– Своєю долею і своєю квартирою! – хмикнула Ліза, – Звичайно!

– Ось через що весь цей галас! Ти на квартиру націлилася! Так цю квартиру бабуся матері в спадок залишила. Мама бабусю доглядала: 2 роки з нею, лежачою, возилася. Думаю, вона заслужила цю квартиру! – розвів руками Влад.

– Адже вона нам пропонувала переїхати до неї, пам’ятаєш?! Доглядати з правом спадкування. Ми могли б навіть доглядальницю найняти… Але ти сказала, що не збираєшся жити в одному будинку з хворою старою, що вся квартира просочена запахом ліків і старості, що ти там не витримаєш і дня…

Ось і довелося мамі взяти на себе турботи про бабусю… Тому квартира її і по праву, і по совісті…

– Ми – молоді! У нас буде дитина! Нам ця квартира потрібніша! – нахмурилася Ліза, – А твоя мати хоче її просто продати!

– Ні, не просто продати. Мама хоче її продати, додати свої заощадження і купити будинок у передмісті. Вона завжди мріяла про будинок… – посміхнувся Влад.

– Так нехай свою квартиру продає! А нам цю залишить… – примружилася Ліза.

– Свою вона здаватиме. Пасивний дохід ніколи не зашкодить! – знизав плечима хлопець.

– Ти вважаєш, що це нормально?! – нахмурилася Ліза. – Вона собі будинок купить, двокімнатну квартиру здаватиме… А нам з тобою і з дитиною в однокімнатці тулитися?! Це нормально, на твою думку?!

– Лізо, цю однокімнатну нам теж подарувала моя мати! Тож давай не будемо… – простягнув хлопець.

– Ні, не нам! Цю квартиру вона купила тобі ще до весілля. І якщо ми розлучимося, то мені нічого не дістанеться! Нічого! – зло кинула Ліза. – А так би у нас було спільне майно, нажите в шлюбі…

– Так ось що… Ти розраховувала на те, що ми продамо квартиру бабусі, свою, і вкладемося в спільне житло… Щоб при розлученні, якщо що, ти мала в ньому свою частку…

Що ж… Твої амбіції зрозумілі. Але тільки я вважаю, що ми повинні самі заробити на це саме «спільне». Ти і я. Тоді і буде, що ділити… А гроші і квартири моєї матері рахувати не треба. Рівно як і обговорювати її рішення.

– Ну, звичайно ж! Твоя мати завжди права! Просто свята жінка! – пирхнула Ліза.

– Так, Лізо. Моя мама для мене авторитет. Вона сама виростила нас із сестрою. Сама всього досягла. І я вдячний їй за все. І радий, що вона зможе, нарешті, пожити для себе. Тож давай, будь ласка, закінчимо цю розмову, поки ти зайвого не наговорила…

Ліза нахмурилася, але замовкла. Вона, хоч і залишилася при своїй думці, сваритися з чоловіком не хотіла: зрештою, вона від нього повністю залежала!

Та й квартира, дійсно, була його: її батьки жили в селі і подібних подарунків для дочки собі дозволити не могли. Та й не вважали за потрібне, якщо чесно: мати завжди говорила Лізі, що забезпечувати жінку повинен чоловік. Молода жінка і зараз вважала, що має бути саме так…

…Влад же пам’ятав свою матір іншою: молодою і щасливою. Тоді йому було зовсім мало років і, здавалося, він нічого не може пам’ятати, але він пам’ятав.

Пам’ятав, як вони всі разом ходили в кафе їсти морозиво. Мама сміялася, а тато всю свою порцію зі скляної креманки віддавав йому…

Пам’ятав, як вони каталися на каруселях в парку, як міцно він тримав руку батька, коли вони каталися на колесі огляду…

Пам’ятав, як вони всі разом вийшли гуляти з коляскою Ніки. Влад гордо котив красиву, червону коляску, гордо повідомляючи кожному зустрічному, що тепер у нього є маленька сестричка.

А люди посміхалися, проводжаючи їх поглядом. І мама посміхалася, і батько…… Влад пам’ятав і інше…

Пам’ятав, як батькові одного разу раптово стало зле прямо в тому ж парку і він опустився на лавку, ледь не втративши свідомість. Пам’ятав, як у батька кілька разів йшла кров з носа.

«Нічого страшного! – відмахувався він від матері, яка хотіла викликати «швидку», – Просто перегрівся на сонці! З ким не буває!» …

Влад пам’ятав і важкий запах ліків, який так різко відрізнявся від того запаху затишного будинку, до якого він звик. Тоді Влад і Ніка повернулися з села від бабусі, куди їх відправили батьки на цілий місяць. Раніше батьки не залишали їх у бабусі так надовго, адже Владу було всього 6 років, а Нікусі ще не було і 2-х.

Це вже потім, пізніше, Влад зрозумів, що в той час, поки їх не було, батько проходив обстеження. Мати була з ним. Вона була з ним до останнього. З тих пір їхня квартира перетворилася на лікарняну палату.

Скрізь були якісь ліки… Мати возила батька по лікарнях, їздила з ним до Києва… Бабуся, яка приїжджала до Влада і Ніки на цей час, тільки головою хитала і молилася: «Сиротки мої! – називала вона Влада і Ніку. – Даремно ваша мама тільки гроші витрачає… Це не лікується! Краще б на похорон відкладала…»

Батькові ставало все гірше. Як потім дізнався Влад, у нього була лейкемія. Лікування не допомагало… Лікарні, уколи, знеболююче… Влад досі пам’ятав крики батька від болю, пам’ятав сльози матері, яка нічим не могла допомогти, пам’ятав молодого лікаря «швидкої», який, опустивши очі, радив їм триматися…

Мати не відходила від ліжка батька. Вона сама колола йому знеболююче, сама доглядала за ним, годувала і поїла. Діти спостерігали за всім цим, не усвідомлюючи всієї тяжкості ситуації.

– А коли ми з татом підемо в парк?! – запитувала Ніка.

– Скоро! – ковтала сльози мати, – Ще трішки – і тато одужає. Тоді і підемо…

Але тато не одужав. Його поховали тієї ж зими. А разом з ним, як іноді здавалося Владу, поховали і його веселу матір. Та жінка, яка повернулася додому після похорону, зовсім не була схожа на неї. Вона більше не посміхалася. А її каштанове волосся в одну мить посивіло…

– Лідочко, ти ще така молода! – говорила жінці мати, – Знайдеш ти ще своє щастя… Ну, доля така… Нічого не поробиш!

– Мені більше ніхто не потрібен! – тихо відповідала їй Ліда, – Я люблю і любила чоловіка. Без нього і мене немає…

– Так не можна говорити! У тебе діти! – намагалася привести її до тями літня жінка.

– Я знаю, – кивала Лідія, – тільки через них я досі жива…

Але повертатися до життя було дуже непросто. Виявилося, що все навколо нагадувало Лідії про чоловіка: їхні спільні фотографії на стіні у вітальні, його речі в шафі, його бритва у ванній кімнаті…

Влад часто бачив, як мати плаче. Вона ридала, закрившись у ванній і включивши воду. Тихо плакала, зарившись у подушку у своїй кімнаті, коли думала, що діти сплять. Змахувала сльози, стоячи на кухні і дивлячись у вікно…

– Де тато?! – запитувала Ніка. – Коли він прийде?!

– Він полетів на хмаринку, донько! – відповідала Лідія. – Звідти він все бачить! Він завжди з нами!

– Тато став ангелом?! І я хочу до нього на хмаринку! Можна?! – кліпала очима Нікуся, а Лідія ридала, притиснувши доньку до себе…

А потім Влад почав помічати дивні речі. Одного разу він раніше повернувся зі школи: у них скасували уроки – ввели карантин через грип, а мати спить. У квартирі не прибрано, їжі немає. А вона спить. І в її кімнаті якось дивно пахне…

А вечорами, вклавши дітей, Лідія йшла на кухню. Там вона зачинялася і дзвеніла пляшками. Це Влад чув сам. Після цього жінка йшла спати…

Лідія знайшла розраду в чарці. Вона старанно приховувала це від дітей і від оточуючих. Пити намагалася непомітно, вечорами, або коли діти були в саду і в школі. Але, природно, довго таке приховувати не вийде…

Тепер Лідія рідко готувала або прибирала. Вона стала дратівливою і злою: весь день вона чекала, коли вже діти заснуть, щоб дістати пляшку і забутися, розмовляючи з фотографією чоловіка.

Йому, чоловікові, вона розповідала, як їй без нього погано і важко. Казала, що ніхто її не розуміє, що всі давно «забули і відпустили», а вона ніяк не може…

Лідія ходила на роботу, розмовляла з людьми, дбала про дітей – і все з єдиною думкою: дочекатися вечора… Їй здавалося, що міцне лікує її біль.

Але напої – це погані ліки. Найгірші з ліків…

Лідія вживала все більше… І ось вона проспала будильник і запізнилася на роботу, а діти, відповідно, в садок і в школу… І ось від неї відчувається запах вранці, і колеги підозріло на неї поглядають… І ось уже Ліді все більше хочеться вечора.. І навіть те, що це побачать діти або інші люди, її не зупиняє…

– Мамо, а тебе теж не стане, як тата?! – запитує одного разу Ніка, уважно вдивляючись в скляні очі матері на набряклому обличчі.

– Чому ти так вирішила?! – запитує Лідія. Її голова болить, а кістки ломить – вчора вона явно перестаралася. Добре, що начальник дав їй відпустку. Попередив, що це її останній шанс щось змінити, інакше вона просто втратить роботу… «Ну і нехай!» – подумала тоді Ліда…

– Ти схожа на тата, коли він лежав тут! – кивнула Ніка на ліжко, – Така ж страшна, худа… І від тебе погано пахне… Ліками, так?! А ми з бабусею залишимося?! Бабуся хороша: вона смачні пиріжки пече… Ти теж колись пекла… Я не хочу, щоб ти летіла на небо!

Ніка розридалася. Лідія дивилася на дочку. Дивилася на себе її очима. «Невже все так погано?!» – подумала вона.

– Погано, мамо! – зітхнувши, увійшов до кімнати Влад. – Вчора з опіки приходили: їм хтось подзвонив. Я сказав, що ти на роботі, але… Вони ще прийдуть… Хоч би не сьогодні…

Лідія озирнулася навколо. «Хоч би не сьогодні!» – билося в скронях. Пил усюди, якесь сміття в кутках, павутина на стінах, брудний посуд у раковині, скислий суп у каструлі на плиті… Пляшки, які вона вже не ховала: просто ставила в кут за холодильником… У будинку немає навіть хліба…

– Давай-но порядок наводити! – підвелася Лідія і, погойдуючись, пройшла на кухню, – Досить вже страждати. А то можна втратити все інше…

Весь день вони дружно наводили порядок, мили і чистили. Увечері Лідія приготувала вечерю, нагодувала дітей. І заснула разом з ними без задньої думки: снодійне у вигляді напоїв їй цього разу не знадобилося.

Однак наступного дня було набагато гірше: вона навіть на кухню прийшла за звичкою, відкрила холодильник, забувши про те, що всі запаси викинула перед тим. Лідія розуміла, що не зможе стриматися.Але якщо вона зірветься, то продовжить далі. Це Лідія розуміла.

Робити цього їй не можна було, інакше вона ризикує втратити найдорожче: своїх дітей… Лідія зібрала Влада і Ніку і поїхала з ними на місяць у село до своєї матері. Там вона була під наглядом, та й трудотерапія у вигляді городів і підсобного господарства не залишала їй вільного часу на дурниці…

Так Ліда впоралася зі своєю проблемою… Так Влад і Ніка знову знайшли маму. Ліда навчилася сміятися і радіти життю. Це було непросто, але діти були з нею, вони були сенсом її життя.

І навіть коли було дуже боляче, Ліда вставала і йшла вперед. На згадку про чоловіка. З думкою про дітей…

– Мамо, може, ти знайшла б собі хорошого чоловіка?! Вийшла б заміж… Ти ж ще така молода! – зітхав Влад. – Я вступив до коледжу, Ніка підростає… Ми роз’їдемося – а ти одна залишишся!

– Що ти вигадуєш, Влад?! – хмурилася жінка, – Як я можу зрадити пам’ять про вашого батька?!

– Мамо, так не треба зраджувати пам’ять! Пам’ятати батька тобі ніхто не заборонить! І ми його пам’ятаємо! Тобі ж ще й 40 немає! Ти можеш жити повним життям!

– Я і так живу цим найповнішим життям! – відмахувалася Лідія, – Не вигадуй!

У житті Лідії, дійсно, після відходу чоловіка не було більше чоловіків. Вона категорично уникала будь-якого спілкування з ними. І тільки один чоловік, її безпосередній начальник, той самий, який свого часу продовжив їй відпустку на все літо, щоб вона могла позбутися своєї згубної звички, той, який закривав очі на запах від неї вранці до цього, був присутній у житті Лідії.

Але тільки як друг. Михайло свого часу був однокласником і товаришем чоловіка Лідії. У свій час вони спілкувалися всі разом. А потім чоловіка у Лідії не стало. А Михайло так і не одружився… Просто не зміг знайти таку, як дружина його покійного друга. А сказати їй про свої почуття він так і не зміг…

Тільки через кілька років, коли Влад вже закінчив коледж і одружився, Михайло все-таки зізнався Лідії у своїх почуттях. Зізнався, не розраховуючи на взаємність. Просто, щоб вона знала…

А вона запропонувала спробувати. «Зрештою, дітей я вже виховала. Тепер можна подумати і про себе. Не хочу залишитися одна в 40 років…»

Михайло і Лідія почали зустрічатися. Єдине, Лідія відмовилася переїжджати до чоловіка доти, доки дочка не вступить до інституту. А тут ця новина…

Тоді Михайло постав перед родиною. Запропонував Лідії руку і серце. Діти Лідії благословили «молодят». Дізнавшись про положення матері, вони, звичайно, були здивовані, але, скоріше, приємно… І лише Лізі вся ця ситуація не давала спокою……

– І що, ти нічого їй не скажеш?! Адже вона вже стара! І взагалі, нам ця квартира потрібніша! – Ліза нахмурилася. – У нас дитина через 3 місяці з’явиться, а ми в однокімнатці тулимося! Це тебе не бентежить?!

– Чому не скажу… Скажу! Скажу, що дуже радий, що завжди допоможу їй і своєму майбутньому братику або сестричці, скажу, що люблю їх!

Мама дала мені все і навіть більше. Я знаю, як вона любила батька. Я бачив, як важко вона переживала цю втрату. Але, тим не менш, вона змогла піднятися і йти далі. Змогла заради нас.

І ця однокімнатна квартира – це теж її подарунок. Це наш старт. А далі вже ми самі заробимо. Ми молоді, здорові – ми зможемо! А за маму я радий. У неї тепер є сенс життя, крім нас. І це прекрасно: вона молода, красива жінка. Або ти з чимось не згодна?! – примружився Влад.

– Та ні… Чому ж… – промовила Ліза, розуміючи, що в цьому питанні у її чоловіка зовсім інша позиція. – Звичайно, ти правий… А ми, так, впораємося… Хоча бабусину квартирку хотілося б…