– Мої батьки й машину нам свою віддали, і гроші на перший внесок на квартиру вручили. Сказали, що повернете, коли зможете.

– А ця? Ніколи нічим не допомогла. Що взяти з неї? І сама жити не вміє. Спершу робить, потім думає. А тепер їй допомагай! Бісить вона мене!

Ярослава знову скаржилася на свекруху. У тисячний раз. Женя похитала головою і нічого не сказала. Слава Богу, Ясі й не були потрібні її відповіді, вона просто служила їй жилеткою, в яку можна плакатися.

Мовчати й слухати – це все, що від неї вимагалося.

Євгенія та Ярослава разом працювали, сиділи в одному кабінеті. Ярослава була начальницею Жені, тому та й не висловлювала своєї думки. Навіщо?

Ясі воно б навряд чи сподобалося. Хоч вони й були однолітками та подругами, а субординацію ніхто не скасовував.

Загострювати стосунки з начальством Женя не збиралася, та й не її це була справа. Нехай знаються самі. А вона вийшла з території підприємства і забула про все. Своїх турбот вистачає.

Цілком забувати, звичайно, не виходило, адже тривало все це багато років і Ярослава від початку посвячувала подругу в усі подробиці свого сімейного життя.

Женя знала, як Яся познайомилася з чоловіком, як між ними виникло кохання, як одружилися потім, про все вони розмовляли.

Тоді ще Ярослава не була начальницею, і Женя давала їй поради, досить розумні, але Яся часто сприймала їх в багнети. У неї була єдина правильна думка – це її.

Зрештою, Женя припинила намагатися переконати Ярославу. «Нехай сама набиває свої шишки! Свої – вони, мабуть, рідніші. Чужий досвід нічого не вчить…» – буркнула тихенько Женя після чергових одкровень подруги.

Свекруха Ясі, на думку Жені, була цілком адекватною жінкою шістдесяти років. Зі своїми, звичайно, особливостями.

Але хто їх не має? Зараз вона перебувала на пенсії, а колись працювала на якійсь роботі, на думку Ясі, дуже легкій.

– І чого пішла – не зрозуміло! Сиди, папірці перекладай із місця на місце. Ні! Втомилася, чи бачите. Пішла на пенсію. Їй п’ятдесят сім. Що робити їй на пенсії! Копійки рахувати? Ще б попрацювала, – обурювалася тоді Яся.

– Може, тобі буде з дітьми допомагати? Твої батьки ще працюють, хоч і на пенсії, навряд чи зможуть допомогти. А ти скоро станеш мамою і буде тобі допомога від Любові Михайлівни.

– Дідька лисого! Вже обговорювали. Вона сказала, що самі роститимете, та виховуватимете. Я, мовляв, допомогти не можу. Живу не близько те, та це…

– Так… Ти ж казала, що до неї їхати сорок хвилин машиною. І справді, не близько. Не намотаєшся щодня. Чи у вас тоді поселятися… – задумливо промовила Женя.

– Боже борони, у нас! Та вона й сама не захоче. Звикла, як королева житиме. Я її про себе називаю «царицею полів».

З’явився син у Ярослави. Три роки сиділа у декреті. Потім, коли на роботу вийшла, врятували батьки Ясі. Мама закінчувала роботу раніше і могла забирати онука з саду.

Вела його додому до дочки та зятя, годувала, сиділа з ним. А потім за нею на машині приїжджав чоловік після роботи й вони разом з дружиною поверталися до себе додому. Жили вони до них ближче, ніж Любов Михайлівна.

А свекруха, тим часом посидівши три роки вдома, надумала робити ремонт.

– Коли працювала – не помічала, – казала вона. – Йшла рано, пізно приходила. А зараз бачу, квартирі ремонт потрібний. Дуже жалюгідний вигляд. Потрібно оновити.

– На собі ніколи не економила, – бурчала Яся. – На курорти щороку їздила, а то й двічі на рік. Квартиру і запустила, мабуть. Та й на що там ремонт було робити, що тоді, що зараз? А тепер прозріла!

– Натомість дохід не той уже. На пенсію не розгуляєшся. Не знаю, на які мані вона там все купила, але повідомила нам у суботу, що придбала шпалери, лінолеум, фарбу для стелі, шпаклівку всяку.

– Замовила в інтернеті, і їй доставили. А сам ремонт… А ремонт, значить, їй синок зробити повинен!

– Це ж треба? Чи вона не знає, що синок у неї, м’яко кажучи, не створений для таких речей? Все криво та навскіс виходить. Та й хто його цьому вчив? Ріс же без батька.

– Зате борщ варити добре вміє, – усміхнулася Яся. – І на що вона розраховує? Та й коли йому? Після роботи, доки з урахуванням заторів, до неї на машині дістанешся, вже ніч настане.

– Значить у вихідний. Я на це не погоджуюся! У мене своїх планів на чоловіка вистачає.

– А що Петро каже? – Акуратно запитала Женя.

– Та зам’явся і нічого особливо не обіцяв матері. Взяв час “подумати”. А що тут думати? Який із нього ремонтник?

Любов Михайлівна сказала тоді:

– Синку. Ти вже допоможи з найголовнішим. Побіли стелю, шпалери поклей. Меблі треба рухати, я не впораюся, все одно чоловічі руки потрібні. Невже наймати бригаду?

– Ми за радянських років самі завжди справлялися. Не шпаклювали нічого. Газетки наклеїмо і вперед, шпалери ліпити!

– Це зараз все складно. Що в мене, палац? Вже ідеально мені не треба. Якось і лінолеум постелиш. Що там такого? Розстелив, наклеїв та плінтусами закріпив. Усіх справ…

– Якщо ти не хочеш, щоб чоловік там працював, зверніться до будівельної фірми, – порадила їй Женя. – Петро не хоче?

– Я! Я цього не хочу. Ще чого, гроші платити! Вона нам не допомогла ніколи нічим, а ми тут розщедрюватимемося! Треба було робити ремонти, поки працювала.

– А тепер чи бачите, грошей у неї на бригаду немає. Сама винна! Петро поки що наївно вірить, що впорається сам. Я сумніваюся. От завдання нам поставила свекруха!

Женя мовчала. Що сказати? Сказати їй, що син є син, і все-таки допомагати матері повинен. Адже нічого особливого і справді вона не просить?

Сказати, що свекруха не повинна була допомагати з онуком, тим паче машини в неї немає, а живе вона не близько?

Сказати, що могла б Яся приїхати й сама чоловікові допомогти поклеїти Любові Михайлівні шпалери, щоб швидше було, що тут хитрого?

Женя із чоловіком завжди їх самі клеїли. Але, річ у тому, що Ясю бісить сама свекруха, і розумні аргументи тут не допоможуть.

Петро все ж таки зважився допомогти сам. Тим більше, що дружина «запиляла» його щодо зайвих непомірних витрат, які б лягли на їхні плечі у разі, якби вони найняли бригаду для ремонту, адже вони ще платили іпотеку. Ось він і наважився. Шість вихідних їздив до матері.

І добре зробив! Все він зміг, зумів. Просто під невсипущим контролем Ясі, нормально зробити ніколи нічого не вдасться. Тому й цвяхи він у своїй квартирі криво забивав.

А зараз і намагатись припинив, Яся спеціальну службу викликає, якщо що: люстру там повісити, розетку, чи кран полагодити.

І з них потім питає за «кривину». А в матері Петро все чудово зробив. Пофарбував стелю, лінолеум постелив, шпалери наклеїв.

Краса вийшла.

Тільки Ярослава все шипить на свекруху і нагадує Петру при кожній нагоді, що він вчинив не правильно. Не було чого мотатися. І хай би свекруха сама колупалася, раз затіяла.

Тільки Петро мовчить. Він взагалі такий у житті. Мовчазний, серйозний.

– Це ж не її мати, а моя, – думає чоловік. – Допомогти я їй повинен був. Ну, попросила і що? На душі в мене спокійно. Хіба ж вона не заслужила, щоб я по-людськи до неї ставився?

– А що вона ремонт саме на пенсії затіяла, то це не моя справа. Зробив, – не розвалився. І якщо ще щось попросить, то допоможу обов’язково…Попри всі підступи дружини…

Як вважаєте, слушно міркує син? Що скажете про невістку? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.